
1. Капличка
Під час однієї безцільної подорожі мені якось пополудні закортіло прогулятися гірською стежиною. Ця стежка, протоптана по інший від автостради бік гори, вкрита зеленою листвою, здавалося дуже приємною для мандрів. Спостерігаючи дивне мереживо світла й тіні, я розпочала свою прогулянку. На той час я перебувала у дуже піднесеному стані – найкращий настрій для початку пішої мандрівки. На мапі я роздивилася, що ця стежка є хайкінговим маршрутом, що врешті-решт виведе мене до траси.
У пополуденному сяйві, теплому, немов навесні, я йшла собі та йшла у прегарному настрої. Однак дорога була крутіша, ніж я думала спочатку, і пагорбів ставало дедалі більше. Я вибивалася з сил – а день поступово минав, і на небі свіжого кольору індиго загорілася, мов дорогоцінний камінь, Венера. На заході ще трохи жевріла рожевим вузька смуга, і тоненька хмаринка, вкрита цим м'яким кольором, розчинялася в темряві осіннього вечора. Вже зійшов місяць. Вузький він був, вузенький, мов кіготь.
"Отак чалапаючи – коли ж то я дістанусь до міста?" – сказала я собі подумки. Я так давно не чула власного голосу, крокуючи мовчки, що, здається, забула його. Коліна налилися вагою, пальці ніг почали боліти.
"Оце краще б я сиділа в готелі. Мабуть, вже й на вечерю не встигну ". Можна було б зателефонувати – якби я не полишила в номері, збираючись на прогулянку, мобільного телефона. Раптом у животі замлоїло. Може, в тому місті знайдеться місцинка, де можна попоїсти теплого? – ця думка змусила мене прискорити ходу.
Але за поворотом, куди не досягало світло вуличних ліхтарів, мене раптом охопило гидке відчуття. Здавалося, що я йду та йду, але не просуваюся ні на крок, огорнута зіщуленим простором оптичної ілюзії. Але, хоча сил у мене майже не залишилося, я не втратила здатності відчувати того, чого на очі побачити не можна.
Будучи жінкою, я тільки один раз зустріла людину, теж жінку, яка бачила привидів. Вона взагалі могла бачити те, що зазвичай є невидимим. Ми з нею жили разом, і в неї ця здатність була дуже розвиненою, але і я навчилася дещо відчувати, особливо коли була схвильована.
З цією жінкою ми декілька років тому назавжди розлучилися на такій самій гірській автостраді. Того дня я була за кермом. Вона, не бажаючи повертатись разом зі мною в ту саму оселю, де ми жили вдвох, попрохала мене зупинити машину та висадити її на тому ж місці – мовляв, хоче трохи пройтись пішки. Була налаштована дуже серйозно. Оскільки в мене, сказала вона, дуже багато речей, то, вирушаючи у поїздку, вона від початку не мала наміру повертатися разом. Це була болючіша зрада, ніж я від неї сподівалася, - думала я, виходячи з її кімнати. Скільки ми з нею не розмовляли, її рішення тільки зміцнювалося. Якщо не висаджу її тут і зараз, відчувала я, то вона мене, може, і вб'є.
Вона казала:
- Хай би там що, а я не хочу бачити, як ти покинеш оселю. Піду поволі і прийду після тебе. Щоб, коли я прийду, ти вже забралася геть зі своїми манатками.
Я так і зробила. Хоча це була її машина – я так і зробила.
Її обличчя, яким воно було під час розлучення. В очах сум, волосся звисає на щоки. У дзеркалі заднього огляду ще якийсь час було видно бежевого плаща. Істота, людська істота, поглинена гірською зеленню. Неначе вона завжди мене там чекатиме.
Для когось це нічого б не значило, для іншого – було б подібне смерті. Я докладно не знала подробиць її життя. Але раніше я не розуміла, як це може бути боляче – коли хтось перед твоїми очима збирає свої речі, полишає свою кімнату. Хіба ж я була аж такою поганою співжителькою? Я не мала власного житла – от і скористалася з її помешкання. У мене не було жодного наміру зближатися з жінкою. Але поки ми жили разом, я почала їй подобатися – і лише через це ввійшла з нею у плотські стосунки. Але, здається, для неї все було інакше. Я воліла робити вигляд, наче цього не помічаю. Я глибоко рефлектувала з цього приводу. Щодо неї, то в мене досі залишається враження, що вона не розуміла, чи за добре вважає те, що робить.
Скільки образів, закарбованих у пам’яті, викликали ці спогади, і який морок згустився у моєму почерствілому серці. Я зібрала себе докупи, аби знову кроком руш – і зупинилась із видихом подиву, дещо побачивши попереду.
Там була якась загадкова каплиця. Там не було ані Джідзо , ані якогось іншого образу – але були й квіти, і паперові журавлики, і трохи саке, призначеного в жертву – хоча все це вже несвіже. Раптом з’явилася думка, якої я не стала зупиняти: «Не інакше, якась недобра істота, що дрімає десь неподалік, навмисне привела мене сюди». Що за маячня!
Чому я таке вигадала – і сама не могла собі пояснити. Тут мав бути Джідзо – він просто розбився, напевне. Або його хтось поцупив – так я примушувала себе думати. Але що більше я так думала, то більш важчало в мені якесь відчуття – мовби щось, пливучи, тверділо, густішало у декілька разів з кожною думкою. Поганеньке якесь відчуття.
Придивившись, у самісінькій середині каплиці я побачила на підлозі десь із десяток маленьких, геть чорнісіньких камінців, складених докупи. Чомусь саме вони викликали в мене сильне почуття огиди.
Я пішла далі якомога скоріше, аби не бачити цього місця. Зі мною таке трапляється під час мандрівок. В цьому світі є місця, які треба якомога скоріше покинути, щойно тебе туди занесло.
Я згадала, що колись на Балі та в Малайзії мені доводилося натрапляти на такі – чи то було в Камбоджі, чи на Сайпані? – залишені війною, переповнені насправді темним смутком печери. Я була ще малою, супроводжувала тата, коли він їздив у робочих справах, і частенько стикалася з отаким – тому , мабуть, і зараз дуже швидко впізнала це відчуття. Гидке місце – подумала я, прислухаючись; тут, мабуть, частенько трапляються аварії, або інші нещасні випадки.
Але насамперед мене лякають живі люди. У порівнянні з живою людиною наймоторошніше місце – це не більше ніж просто місце, і найжахливіший привид – то не більше ніж просто мрець. Коли я думаю, що лякає мене найбільше – нічого не можу вигадати страшнішого за людську істоту.
Дорога повернула – і наче гора мені з пліч звалилася, і знову мене огорнула атмосфера тихої ночі.
Ніч хутко опустила завісу, і в її повітрі було щось таке, від чого мій настрій покращав. Дув вітерець, і барвисте осіннє листя падало, кружляючи поволі, у рідких сутінках, і неначе плетиво чудового сну огортало мене.
Зовсім позабувши про свої страхи, я йшла собі та йшла.
Нарешті дорога стала ширшою та почала неквапно спускатися схилом. Ледве я подумала, що світла, яке пробивалося між тіні дерев, побільшало – як раптом вже увійшла в маленьке містечко. Обабіч дороги вишикувалися малі крамнички, безлюдна залізнична платформа була яскраво освітлена, і, хоча жодної людської постаті не видно було довкола, з домівок линуло світло.
Мені не хотілося заходити до пивнички, де зібралися, скінчивши робочий день, тутешні дідусі, тому я обрала непоказну локшинну. Дідок, що керував цим закладом, мав дуже бундючний вигляд і, коли я, відгорнувши завісу при дверях, зазирнула всередину, сказав мені: "Будь ласка" вельми неприязно, але я так хотіла сісти й дати натрудженим ногам спочинок, що, не зваживши на це, ввійшла.
Це був маленький заклад – лише чотири столики поміщалися в залі з бетонною підлогою. Столи прикрашали порожні пляшечки для шітімі - того фасону, що вже сто років вийшов з моди.
Звиклою рукою дідусь накидав у миску локшини та поставив переді мною. По телевізору показували якусь виставу, і звук заповнював усе приміщення, але це чомусь лише посилювало атмосферу самотності. Локшина була така несмачна, що мене аж пересмикнуло, і я попросила: пива, будь ласка – а у відповідь почула: нема. Чим жерти таке дороге, та ще й несмачне, подумала я, краще б я ото була пішла в ресторан готелю.
Дідок чекав, поки я закінчу, так, начебто я жебрачка, локшина була ледве тепла та ще й поламана руками, а не порізана – не проковтнеш. Піду-но відшукаю свій притулок, подумала я витягаючи мапу з кишені.
Торох! – щось іще випало звідти й покотилося по підлозі.
В мене навіть нутрощами пішли дрижаки.
Це був один з тих чорних камінців, схожих на яйця, з тієї моторошної каплички. Безглуздя, маячня, нонсенс – думала я, відмовляючись вірити власним очам. Невже ж я з переляку забула, як сама поклала оце до кишені? Та не могла я цього зробити – але ж більше нікому. В такому разі, може, я намагалася таким чином подолати страх?
Щойно побачивши цей камінець, я відчула нестримне бажання стиха вибратися з цієї моторошної локшинної, полишивши його на підлозі. І більше не приходити.
Всередині мого серця я спокійно казала собі: "Це не ти принесла туди камінець – це, мабуть, хтось інший, ще вдень, зайшовши туди щось перехопити, випадково закинув зовсім інший камінець". Але ще глибше щось в мені відповідало на це: "Годі!"
Скоріше б дістатися до готелю та потрапити до кімнати. Подивитися телевізор, помити голову, випити чаю – зайнятися звичайними речами, звичайним чином. О, так ту написано, що в готелі є й гаряче джерело! Ох, як добре простягтися у гарячій воді…
Дідок розпочав мести підлогу, і я піднялася, залишивши локшину недоїденою. Дідок мітлою зачепив камінця – і той, прокотившись підлогою аж до кінця залу, зник з моїх очей.