morreth: (Default)
Однажды учитель Хэ спросил учеников:
- Кто больше всего зла сотворил Срединной равнине?
Одни отвечали: "Князь-разбойник Шор", иные - "Государь Фусан", а кто-то говорил "Роса, распутная жена князя Гуна". Учитель выслушал всех и покачал головой.
- А по-моему, больше всего зла причинил Учитель Нию, - сказал он. - Я бы даже сказал, что всякое людское зло на Серединной равнине происходит сейчас из его учения.
Тут все удивились и заспорили: как такое может быть, чтобы Нию, Учитель Тьмы Поколений, Наставник Человечности, был истоком всякого зла?
Учитель Хэ, опираясь на посох, все возражения выслушал, и поднял руку в знак того, что будет говорить.
- Знаю, что рассуждения мои непривычны для вас, хотя нового в них на самом деле мало, - сказал он. - Ведь еще учитель Сур задавался вопросом, хорошо ли было для Срединной принять учение Нию. Вот все помнят, что при учителе Нию существовали и жестокие казни, и рабство, и законы неодинаково карали мужчин и женщин, богатых и бедных - однако маэ не покидали деревенских храмов только от того, что где-то побили жену или раба, и птица Киши не умирала. Маэ стали покидать храмы только тогда, когда князь Ин пошел войной на государя Хора, и люди его принялись без счета убивать, грабить и насиловать. Птица Киши умерла, когда государь казнил принца Мо и воеводу Ихэня за то, что те не смогли справиться с мятежником. В наши же времена маэ покидают уездные храмы, если в уезде вводят долговое рабство, а сельские храмы - если крестьяне бьют жен. Отчего же так происходит? От того, что князь Дан, избранный воскресшей птицей Киши, призвал в министры учеников Нию, а те взялись за "исправление нравов" и постановили отменить рабство и жестокие казни. Маэ привыкли к этому, и теперь уходят, если кто-то не платит работникам или вздумает карать воровство не палками, а топором и секирой. Затем государь Фусан принялся "исправлять нравы" и чуть не перебил все население страны. А пришло бы это ему в голову, если бы он не начитался трудов Нию и его учеников? После пришла государыня Гинран, и уравняла мужчин и женщин перед законом. Теперь маэ уходят из селений, где мужья бьют жен и из городов, где в веселые дома продают девиц против воли. А что происходит, когда уходит маэ? На его месте селится хоммаэ, а с появлением хоммаэ начинаются засухи, недород и мор. А все от того, что тысячу лет назад было сказано: "Вечером ложись в постель лучшим человеком, чем утром встал с постели". Что плохого делала Роса, жена князя Гуна? Она требовала себе больше роскошных тканей, украшений, притираний, князь ей повиновался налоги достигли трех пятых, и маэ начали уходить. Она запретила горожанкам одеваться в шелк и хлопок, и маэ начали уходить из городов. Но во времена государя Хо налоги составляли четыре пятых, а простолюдинам было запрещено одеваться не в конопляную одежду - и маэ не уходили. Что же случилось? "Исправление нравов", вот что случилось. Мы разбаловали маэ. Посмотрите, что случилось в Левине: жрице пришлось умереть ради Дикого Кота Сая, а ведь с ним поступили бы по закону. Учение Нию заставляет нас быть лучше собственных законов, но в силах ли человеческих достичь совершенства? А ведь если мы и дальше будем следовать Нию, "исправляя нравы" маэ начнут уходить от того, что кто-то на кого-то кинул кривой взгляд. Любой мелкий грешок станет причиной к недороду, засухе и мору, а за ними неизбежно следуют мятежи, а за ними - войны. Так кто же больше всего зла причинил Срединной, как не Учитель Нию?
morreth: (Default)
Министр Конран назначил учителя Хэ главой Палат Великого Учения, а кроме того - подружился с ним и часто приглашал к себе в гости. Однако со временем они рассорились, и Конран перестал звать Хэ к себе.
- Отчего вы поссорились? - спросили у министра.
- Учитель Хэ упрям и все время возражает мне, - сказал Конран. - А я вспыльчив, и этого не терплю. Я не раз на него за это сердился, но он не изменил своему обычаю, и мы поссорились.
- Однако ваша милость никогда не сердится на тех, кто возражает вам в Государевом совете и по службе, и даже порой хвалит их за смелость. Отчего же вы рассердились на Хэ?
- Кто сказал, что я не сержусь на тех, кто возражает мне в государевом совете? Порой я сержусь на них так, что сердце во мне кипит, и я скриплю зубами так, что они крошатся во рту, колю себе голову шпилькой для волос, когда делаю вид, что поправляю шапку - вот до чего я смиряю свой нрав. Однако Государев совет и служба - это одно, дружба же и застольные беседы - дело другое. Чего ради я должен смирять и мучить себя в застольной беседе? Довольно и того, что я покровительствую Хэ, а терпеть его общество не обязан.
morreth: (Default)
Зойки та стогони стояли над площею, коли кат розрубав тіло жриці Бань. За старовинним законом, голову страченого після цього виставляли на палі, а тіло ховали у п"яти різних місцях, але ж жриця Бань заколотницею не була, тож розрубане тіло та голову одразу поклали до труни та понесли до храму, аби поховати в огорожі. І коли з полщі несли труну, люди кидали свій одяг під ноги носіям, а коли Сая Дикого Кота повезли до міської брами, щоб звідти відправити у вигнання, люди жбурляли в нього покидьками.
...Коли все скінчилось, до Барко підійшши Гіс Очерет, та вчитель Ку. Хлопець думав, що його лаятимуть, але учитель тільки простягнув йому жмуток одежі, а Гіс обійняв онука та заплакав.
До всіх трьох, кланяючись, підійшов управитель княжого дому та запросив Гіса й Барко до карети. Барко хотів був відмовитися, але дід мовчки зайняв своє місце в кареті, і хлопцеві нічого не залишалося, як лізти за ним. Коли дверцята закрилися, він запнув завіси та почав вдягатися.
- Ні, не в це, - зупинив його управитель, і простягнув згорток, у якому була довга шовкова нижня сорочка кольору свіжого масла, сині штані, панчохи з вишивкою, чорні чоботи зі срібними вушками, літній каптан на двадцяти двох застібках, пояс із срібною пряжкою та сап"янова шапчинка з перлиною на вершечку.
- Я в чуже ганчір"я не впинатимусь, - сказав Барко.
- Не роби дурниць, - відповів Гіс. І тут хлопець роздивився, що дід вбраний у свій найкращий каптан та найтоншу сорочку, а чоботи ретельно вичищені та змащені салом.
Хлопець подумав митізо дві, але рішуче натяг на себе прості учнівські конопляні лахи та підперезався смугастим плетеним поясом, якого колись сам зробив.
- Але ж ви мали здогадатися, ким ви є, - наполягав управитель. - Вам не годиться так входити до княжого замку.
- Я вже чотирнадцять років є тим, ким я є, - одрубав хлопець. - І ким би я не був, мені всі ці роки годилася конопляна одежа. То чого я сьогодні вбиратимуся в єдваб, наче лялька на весінне рівнодення?
- Полиш його, - сказав Гіс управителеві. - Він впертий, як його батько.
- Добре, - зітхнув управитель.
Прибувши до княжого замку, вони піднялися в велику залу, де за столом сиділи князь, його дружина, воєвода Хень, цензор, що так невдало гепнувся з коня, та його помічник, який вранці (Барко це примітив і запам"ятав) приїздив до храму.
- Юначе, - звернувся до Барка цей самий помічник цензора. - Чому ти не зодягнений належним тобі чином?
- Молодий господар у жалобі за своєю вчителькою, - управитель випередив Барка з відповіддю. - І не вважає для себе гідним вбиратися у шати.
- Таку відданість не можна не схвалювати, - кивнув цензор. - Вельмишановний князю, ви дали синові гідне виховння.
- То зробив не я, а його дід, шановний Гіс Очерет, - спокійно відповів князь Кан. - Йому й належить вся честь.
Барко, який вже накопичив під язиком дві-три краплі отрути, зрозумів, що тепер, поводячись зухвало, він просто зганьбить діда.
- Сідайте до столу, - запросив князь. Управитель всадив Барко проти Кана, а Гіса - проти помічника цензора.
На столі були самі пісні страви - після смертної страти правитель мусив постити три дні. Замість вина наливали узвар з трави "божі вії" та ягід. Барко страшенно хотів їсти, але не доторкнувся ні до чого, крім узвару.
- Зв"язок між вчителем та учнем - другий після зв"язку між родителем та дитиною, - кивнув цензор. - І важливіший за зв"язки між братами або чоловіком та дружиною. Радісно бачити в наші дні молоду людину, яка без підказок проявляє таку шану до вчителя. Хоч і горесний був привід для прояву такої шани.
В горлі у Барка скипів гнів, і він підвів на цензора палаючі очі. Але той дивився на хлопця з поблажливою посмішкою, наче й не помічав ненависті, що палахкотіла в Баркових очах. Витримавши цей поєдинок поглядів, він звернувся до Гіса.
- Тож це вам належить честь виховання цього гідного паростку роду Канів. Ваша робота заслуговує на похвалу - особливо вважаючи на те, що доньку ви не зуміли виховати в правилах цноти та аншіяру.
- Давайте зупинимося на тому, - сказав Очерет, - що ви не знали, як я виховував доньку, і не ваша це справа.
- Але я вочевидь бачу наслідки цього виховання - позашлюбну дитину. А дотримання моральності в державі - то саме моя справа.
- Але цей випадок не для вас, - рівним та холодним голосом сказала дружина князя, пані Мар. - Донька Очерета Гіса була гідною дівчиною. Мій чоловік ніколи не заганьбив би мене й себе з розпусницею. Не моя й не його провина, що після дочері Грози в мене не могло бути дітей. Я хотіла подарувати чоловікові сина, але не могла. Донька Гіса була мені подругою, і здійснила моє бажання, ставши йому другою жінкою. У вас погані донощики, якщо вони не змогли дізнатися всієї правди.
- Смиренно благаю про вибачення, - схилив голову цензор. - Тож я приймав за розпусту те, що було гідним виявом васальної вірності та подружньої любові. Але чому ви ховалися від усього світу? Адже гідні вчинки не тримають під спудом, як ліхтаря не ховають під стіл...
- Такою була воля моєї доньки, - гучно проказав Гіс. - Вона любила наші ліси й гори, вона хотіла виховати сина там, де зросла сама, де над ним перебувало би благословення його бабусі.
- То ваша дружина... насправді була мае? - перепитав цензор.
- Чому це була? Вона й залишилася мае, - набурмосене обличчя Гіса трохи пом"якшало. - Такою само юною та веселою, якою була зо днів моєї молодості.
- А чи залишилася вона вашою дружиною? - запитав цензор.
- І вдруге вам відповім, вельмишановний - не ваша це справа.
- Не моя так не моя, - усміхнувся цензор. - Юначе, я чув, що ти один з найкращих учнів храмової школи. Чи можеш ти підтвердити це?
Барко знов подивився йому у вічі з ненавистю.
- Дев"ятнадцять років палає Схід, - продекламував цензор, - Вітер пахне димом згорілих жнив...
- Дев"ятнадцять років солоний піт, - підхопив Барко, - Умиває щоки порожніх нив. Червоніють зорі у небесах - наче вогнища несчисленних військ...
- Доволі,- посміхнувся цензор. - Весіннім ранком жайворона спів...
- ...Над зораними схилами дзвенить. Селянки босі починають сів, покірний волик поле боронить...
І знов жрець кивнув, перериваючи його.
- Ви знаєте старовинні пісні, це добре. А щодо історії... Якого року князь Мен заснував місто Ру?
- Тридцять другого року првавління Угона.
- Скільки разів воювали між собою держави Сумі та Кай?
- Чотири.
- Де вперше великий Дракон з"явився Засновникові Чіну?
- Біля Дворогої гори.
- Яка наймолодша з П"яти держав?
- Ба.
- Як звали розбещену дружину князя Гуна?
- Роса.
Цензор посміхнувся.
- Я задоволений. Але я не можу збагнути - чому ви тримали в таємниці такого хлопчика?
- Не хотів змлку розбещувати його розкошами.
- У Будинку Великого Навчання не розкошують, - засміявся цензор. Князь ввічливо посіхнувся у відповідь.
- Якщо молодий пан більше нічого не хоче, - прошепотів управитель, - я можу проподити його до його кімнати.
Барко озирнувся на гіса, але той тільки кивнув йому - сам же залишився у залі.
morreth: (Default)
Усі були певні, що тепер якщо не цензори, то князь помилує Сая. Але сталося інакше. Князь нахилив голову і сказав:
- Я я без радості, але з великою шаною приймаю вашу жертву, вельмишановна.
- Ні! - скрикнув Барко і рвонувся вперед. Цього майже ніхто не помітив, бо добра половина площі рвонулася вперед з криком, але далеко не просунулася, бо імперські вояки, що оточили ешафот, наставили на людей списи та самостріли.
Барко затисли у натовпі так, що він колихався зним, як трісочка з водою. Але йому треба було пробитись наперед, і він, розірвавши на собі комір сорочки, перекинувся на собаку та почав протискатися межи ногами людей, покусюючи тіх, хто не хотів дати дорогу. Подеколи йому у відповідь давали копняка, та все ж він просувався значно швидше, ніж рухався б у людській подобі. Солдати не звернули на нього уваги, і він вистрибнув на містки, розчепирівши лапи перед своєю вчителькою та гарчачи на князя і цензорів.
Тут сталося несподіване: бронзовий птах, що прикрашав верхівку княжого шолома, затріпотів крилами і гучно скрикнув тричі.
- Це перевертень! - цензор показав на собаку пальцем. - Взяти його!
- Ні! - жриця Бань випростала вперед руку та зупинила солдат. Потім скинула плаща і опустилася на коліна поруч з Барком, пестячи його за вухами.
- Навіщо ти робиш це, дурнику? - стиха запитала вона. - Я знаю, що тобі мене шкода. Але я добровільно та з відкритими очима йду на цю жертву. Проте, мені хочеться вмирати не більше ніж тобі, і якщо я вже наважилася - то зрозумій, це лише тому, що чправи дуже кепські і іншого виходу немає ані в мене, ані в твого батька. Довірся йому, він знатими, що робити.
"Батько?" - здивувався Барко, але жриця Бань не дала йому отямитись: вона виструнчилась, накинула плаща на собаку та торкнулася його своїм посохом.
Барко проти волі перетворився на людину, і, палаючи від сорому, загорнувся у плащ. Солдати взяли його під лікті та стягли з містків.
- Зніміть з засудженого колодки, - звелів князь. Сай, що так твердо йшов на власну страту, тепер тремтів, наче останній листок на зимовій вербі. І коли з нього зняли колодки, він схилився до землі перед жрицею Бань.
Він не наважувався ані дякувати, ані благати про смерть. Зради себе самого він не прийняв би такої жертви. Але він був дуанем, і знав, що трапляється, коли вмирає мае.
Літня жінка скинула катові на руку мантію та нижню сорочку, віддала посоха, залишившись у самій пов"язці на стегнах. Її зів"ялі у дівоцтві груди прикривало тепер тільки довге з сивиною волосся. Воно коливалося під вітром, як водорость, коли жінка простяглася на колоді.
Кат тримався добре, а в помічника трусилися руки, і він все ніяк не міг покласти посоха на жмуток одягу так, щоб той не скотився.
- Та полиш його! - гримнув на помічника кат, - Допоможи мені, йолопе!
Помічник покинув посох і побіг допомагати - щільно прив"язувати руки й ноги жриці до колоди. Якщо людина смикається від болю - катові важче нанести влучного вдару, і муки страчуваного тривають довше. Кат зовсім не хотів цього, ї з превеликим полегшенням почув голос князя Кана.
- Спочатку відрубай голову.
Одвічний закон вимагав, щоб доброволець вмер такою ж самою смертю, що й засуджений, тому імператори давно відмовились від жорстоких засобів. Звичайно, в часи занепаду траплялися спроби відновити страшні кари - так, володар Фусан ввів страту серез спалення; але менш ніж за рік по тому Фусан помер від пазурів Дракона, а його спадкоємиця Гінран скасувала смертну кару на весь час свого правління. Після її зречення імператор Кайхо знов запровадив смертні вироки - але тільки за чотири види страшного злочину і тільки через зняття голови. Четвертування останнього разу було вчинене так давно, що катові довелося копирсатись у архівах, аби дізнатись, як достеменно це робиться. Тому коли князь Кан повелів спочатку стяти голову жриці, кат був дуже йому вдячний. Дійсно, у прадавніх установкх щодо цього засобу страти не було сказано, що рубати першим.
Барко дивився на незворушне княже обличчя і усвідомлював, що цього чоловіка, він тепер ненавидить і ненавидітиме повіку. Коли жриця Бань торкнулася юнака-пса посохом, він був приголомшений і на чинив опору воякам, але зараз вона начебто передала йому якусь частку своєї гідності. Він розумів, що, розпочавши кричати й борсатися, зіпсує її останнь хвилину, відібравши в неї частку гідності. Він не міг так зрадити вчительку.
Але міг ненавидіти князя.
Роздивляючись тонке княже облиця та проникаючись ненавистю до кожної риси, він перехопив погляд цензора. Холодна цікавість виблискувала в очах цензора, і Барко відчув до нього не лють, а нестримну відразу. Цей кирпатий літній дядько здавався йому схожим на ропуху.
Кат підняв сокиру.
- Рубай, сказала жриця Бань, - коли я прокажу останнє слово молитви.
І вона проказала коротеньку молитву до Уммея. Сокира впала, як хижий птах на здобич. Помічник ката підхопив голову жриці, щоб вона не впала додолу, кров аж свиснула з перерубаної шиї та закаляла вояків з очеплення й плащ цензора. Кінь під цензором сахнувся від раптового зблиску, удару та гарячого запаху крові, цензор не втримався на сідлі та гепнувся додолу.
Барко раптом відчув, як нутрощі йому рве непристойний, але нестримний регіт.
morreth: (Default)
На майдані робилося все спекотніше, і коли з воріт замкової в"язниці викотився візок із засудженим, декілька людей вже знепритомніли від спеки та вилежувалися в куточку під навісом казенного шинка. Але коли показався віз, на якому їхали засуджений і кат, всі кволі хутко оклигали і знов почали проштовхуватися крізь натовп поближче до місця страти.
Дерево, під яким верхи сидів князь Кан, давало густу та кучеряву тінь. На князеві був повний парадний одяг чиновника дев"ятого рангу, важкий княжий плащ із сімома китицями, та зачарований шолом Бронзовий Яструб, що вже сімсот років передавався в його родині від батька до сина. Тож ця тінь аж ніяк його не рятувала. роте він тримався стійко, і навіть оком не мигав, коли по лобі та вилицях котилися краплі поту.
Сай, їдучи до місця страти, не відчував спеки, бо у темниці було вогко, а перед тим як вивезти, з нього зняли весь одяг, напнувши паперового нараменника, щоб прикрити голе тіло. На нараменнику були перечислені його злочини, як їх записали в імператорському указі про страту. Сай був взятий у двацятиянові колодки, бо так вимагали закони. Але він був кремезний чолов"яга, і це не заважало йому тримати голову високо, хоча колодки придумали, щоб злочинець перед смертю схилявся до землі.
Натовп на площі здійняв галас. На смерть страчували тільки вбивць, чаклунів, що злигалися з хоммае, осквернителів храмових споруд та бунтівників - і зазвичай народ не жалів таких людей та жбурляв у них покидьками. Але зараз люди кланялися Саєві та кричали: "Милосердя!" до князя Кана.
Жриця Бань піднялась на місток, сповнена рішучості виконати свій останній обов"язок перед засудженим - і кожен крок давався їй вдвічи важчим, ніж попередній. Вона озирнулась на передостанньому щаблі, шукаючи в натовпі хоча б один погляд, який міг би підтримати її. Багато було тут людей, що прийшли, аби підтримати Сая, або з надією побачити його урочисте помилування. Більшість вона знала, і вони знали її, але марно було шукати в них підтримки, бо вони не знали, як вона цього потребує.
Жриця раптом побачина у натовпі жовту пляму - зодягнені в сорочки молодших послушників, біля рогу стояли вихованці школи. Вчитель, стидаючися, прикривав обличя капелюхом. Бань посміхнулася до нього. Наставали важкі часи, а в такі часи в боягузів доля важка.
Проте, в людей відважних вона не легша.
Піднявшися туди, де стояла широка плаха, вона здійняла посох, вимагаючи тиші. Площа завмерла.
- Люди! - голосно сказала жрия. Я благаю вас - будьте милосердні до засуджуваного Сая після того, як все закінчиться. Надто ж будьте милосердні до ката, бо він чинить не свою волю, а виконує тяжкий обов"язок.
Люди почали незрозуміло переглядатися. Мертвий Сай не потребкватиме милосердя, помилуваний - також, катів же ніколи не ненавиділи, а надто цього столичного ката, який приїхав та поїде собі... До чого це вона?
І лише боягуз-вчитель, почувши її слова, підняв голову, та стиха вигукнув:
- Право! Ох, ні!
Баль не розчула його вигуку, а якби і розчула - не похитнулася б ні на мить. Вона перейшла до другого краю містків та вклонилася князеві Кану.
- Княже, шановні добродії судді, та ви, пане цензоре. Востаннє я ім"ям Уммея та його Храму благаю вас припинити страту та вимагати в імператора більш справедливого вироку.
- Ваша превелебностє, - відказав цензор. - Імператор обраний Уммеєм через священне Древо та Дивоптаха, що їсть з імператорської долоні. Його вирок є остаточним, і ми не бачимо підстав надавати милосердя бунтівникові Саю.
- Хіба ж я благаю про силосердя? - спитала жінка. Він захищав людей від хоммае та тих, що його вигодували. Він учинив праведно. Його справа потребує перегляду.
- Кажу вам, що справу було розглянуто кращими законниками Імперїї, вона ясна і перегляду не потребує, - відповів цензор.
- Княже, - звернулася жінка до Кана. - Своєю владою скасуйте страту. Ви маєте на це право.
- Маю, - відповів Яструб, і вперше за день здригнувся. - Але я не можу підтримати бунтівника, що роздирає тіло Дракона. Благаю, не робіть необмислених кроків.
- О, то ви здогадалися, що я мушу зробити, - усміхнулася до нього жриця. - Але я обдумувала цей крок багато днів, і всю сьогоднішню ніч.
Жінка підвисила голос так, що її знов почула вся площа:
- Княже, мае провінції Ен, Срібна Горлица, квола з того дня, як Сая взято було до в"язниці. Сьогоднішня страта її вб"є. Ви вважаєте, що заради блага провінції можна стратити Сая, але це не так. Тому я скористаюся правом помилування, яке одвік належить Храму!
На площі знову здійнявся галас - вже радісний. Остання смертна страта в Ен була тридцять років тому, а Правом не користувалися ще довше - тому майже ніхто не пам"ятав, чим забезпечене храмове право помилування.
- Чому ви плачете, вчителю? - запитав Барко. - Хіба ви не раді?
- Я знаю закони, дурнику, - відповів учитель. - Храм має право помилувати засудженого лише на одній підставі: якщо замість нього добровільно умре жрець.
morreth: (Default)
У ерший день осені, як зазвичай, сонце зрання стало високо й палило ще по-літньому, але не було вже тієї задушливої літньої спеки, що від неї страждає селянин в полі та солдат на заставі, мандрівний торговець та робочий-будівельник. Сонце гріло, але свіжий вітерець носив вулицями приємну прохолоду, щиро нею оділяючи всіх - і вбогих, і багатих, і простих, і знатних.
Під високими склепіннями повітового храму ця прохолода навіть перетворювалася на справжній холод, і хоча у спеку тут було дуже приємно, жриця Бань накинула на себе ще й довгу мантію поверх одягу, і їй не було жарко.
Жарко було державному цензорові Кайсу, бо він розгарячився, їдучи верхи у повному вбранні чиновника восьмого рангу, і вітерець, який вільно гуляв під стелею храму та ворушив паперові знамена, не проникав під цупкі складини потрійного єдвабного каптану.
Проте Кайсу не виказував ані свого страждання від надміру внутрішнього жару, ані свого роздратування поведінкою жриці. Голосом, рівним, як дошки свіжого ешафоту, він повторив:
- Я наполягаю, аби старші учні були присутні на страті, ваша превелебностє.
- А я вже втретє кажу вам "ні", пане цензоре. І вважаючи на те, що в вашої ясновельможності є державні справи більш важливі за присутність на страті якихось школярів, не можу вас довше затримувати.
- Я затримаюся тут аж доти, поки не отримаю вашої згоди, - не підвищуючи голосу, сказав Кайсу. - Чи ви не розумієте, що ваші учні мають стати чиновниками, і самі будуть посилати людей на страту - отже мають знати, як це виглядає.
- Ви маєте трохи рації, - відповіла жінка. - Вони мають розв"язувати справи справедливо, і отримали б добрий урок, побачивши, до чого призводить несправедливість. Але я вважаю їх ще замалими для такого уроку.
- Своєю владою цензора я можу просто наказати вам.
- Ні. Ваша влада поширюється лише на державні школи. Храм вам не підлеглий.
Цензор подивився їй у вічі та побачив, що білки очей в неї зачервонілі, а повіки трохи набряклі. Вночі вона, мабуть, чомусь не спала і може, навіть плакала. Один з послушників сказав Кайсу, що жриця всю ніч молилася.
- Гаразд, - сказав він, роблячи вигляд, що відступає. - Я більш не наполягатиму і передам своєму начальникові вашу відмову.
- Зробіть таку ласку, - жінка схилила голову в прощальному поклоні. Попелясте волосся, вже прорізане сивиною, вона укладала на потилиці у важкий вузол, і Кайсу згадав, що за молодості жриця Бань була уславленою красунею.
Кайсу попрощався і вийшов на вулицю. Він не склав зброї. Його прощання було лиш тимчасовим відступом, не поразкою. Він знав, що жриця Бань буде на площі під час страти, аби надати приреченому останнє утішення. Отже, вона покине храм. А коли вона покине храм, можна буде приступити до вчителя Ку, який, на відміну від Бань, був ученим світським, отже - підкорявся цензорові.
Сідаючи до ношів, Кайсу кинув останній погляд на високу споруду храму, стрільчасті вікна та гострий шпиль. Це цвях, подумав він. Цвях у чоботі державного правління, який стирчить та ранить. Він потрібний, він конче потрібний державі - на жаль, без Храму не можна, як сказано у вчителя Нію - "спершу в селищі будують храм, лиш потім - управу". Але, як і цвях у чоботі, він повинен знати своє місце, не випинаючись та не заважаючи державній ході, і якщо треба вдарити по цьому гострому шпилеві, щоб загнути його належним чином - то ось він, Кайсу, готовий вдарити.
Присутність школярів на страті зовсім не була необхідною. Але гордовита самовпевненість жриці Бань дратувала пана Симу, генерального цензора. І він хотів завдати удару по літній жінці, непохитній, як цей шпиль.
- Куди? - спитав голова носіїв.
- До управи, - відповів цензор.
morreth: (Default)
Але намісник Мо мав у столиці покровителя, міністра Тесая.
Той тесай був висунений з повітових суддів до провінційних, а надалі - до столичних. Всюди він прославився як суддя справедливий, і через це володар Ясен призначив його на посаду міністра Правосуддя.
Коли князь Кан приїхав у справі дуанів, Володар прийняв його не в палаці, а в військовому шатрі за містом, де він тепер царював за прикладом володарки Гінран. Це через напучування Тесая він вчинив "шімакірен" - "нове правління шатра". Тесай казав, що утримання палацу обходиться задорого, і це лягає тягарем на плечі простого народу, тому тепер Володар сам жив і всіх приймав у шатрі.
Тесай взагалі корінням несправедливості вважав тяжіння людей до багатства, розкошу та втіхи. І не можна сказати що він був геть зовсім неправий, бо хіба ж вчитель Нію не навчав, що краще бути володарем на одному кені землі, ніж над всією країною, і мати дві сорочки прості та одні святкову, ніж єдвабні шати? І хіба його учень Кай не писав, що поміркованість є цнотою, а схильність до першості - вадою? Дехто відказував, що у часи Кая знак, який читається як "першість" - означав "крайнощі". Але Тесай не любив такого тлумачення. Якщо хтось має дві пари чоботів, а хтось - жодної, то це несправедливо.
Тому Тесай не любив князів та сильних людей - на його думку, вже саме їхнє існування роздирало тіло держави. Але він, хоч і мав на Володаря великий вплив, ще не міг діяти силою, бо якби князі об"єдналися проти нього, він би не встояв. Тому він вдавався до хитрощів.
Князь Кан, як йому було наказано, полишив своїх людей в місті, а сам поїхав до того шатра, прочекав там пів-дні, а коли його вже покликали до Володаря, там були Тесай та Мо.
Що там трапилось - того не можна переказати, бо занадто довго триватиме оповідь - але князь зумів відстояти життя та волю для втікачів, і не зумів - для Сая та його людей.
Люди Сая, затавровані, мали піти на соляні копалини, а самого Сая Володар засудив до страти.
Але оскільки той Сай, як було сказано у вироку, "захіхав на цілісність тіла держави", його мали стратити четвертуванням, а не зняттям голови.
А четвертуванням не страчували людей вже понад шістьсот років. Князь Кан спробував відстояти хоча б милосердну страту, але Тесай сказав:
- Справедливість - є насамперед наданням належного. Сай Дикий Кіт вбив жерця та кільканадцять вояків, і ще багатьох покалічив. Його не можна стиартит стільки разів, скількох людей вин убив - але можна його стратою налякати тих, хто плекає в серці убивчі задуми. До того ж, він підданий князя Кана, отже це має зробити не столична управа, а провінційна, і за стратою повинен наглядати сам князь.
Кан зрозумів, що воля тесая стала волею Володаря, і похитнути цю волю тепер йому зась. пішов помолитися до Храму-під-Деревом, і сказав:
- Країна йде до занепаду, о Драконе. Що мені робити? Тесай тепер зайняв всі думки Володаря та наводить в країні справедливість, як її розуміє сам. Його людьми кишить кожна провінція, і скрізь усіх, хто підвисить проти них голос, оголошують супротивниками справедливості. Моїми руками Тесай знищив Барса, а тепер хоче знищити й мене: якщо я послухаюся Володаря та страчу Сая Дикого Кота, я вчиню страшну несправедливість. Якщо я його не послухаю, я муситиму повстати проти влади Тесая, отже - проти Володаря. Це повстання роздере країну, і я тоді справді буду винний у розриванні Твого тіла. Навчи мене, що робити.
- Княже, - почувся голос. - я не навчати вас поставлений Творцем, а лише берегти. Але якщо ви самі не вбережете себе - що зможу я? Ти знаєш голос Уммея в собі - то голос совісті. Настане мить, коли вона закричить, але ти можеш не послухатись цього крику. І відтоді я вже не розмовлятиму з тобою. А часу на рішення в тебе обмаль.
Кан забрав своїх людей та повернувся до провінції. Але повернувся не один: разом з ним Тесай послав чиновика третього ступеню Симу, якого призначив генеральним цензором провінції Ен.
Той чиновник прослідив, щоб втікачів було розташовано по селах - по одній родині на село - і щоб шістьох людей Саф Дикого Кота затаврували й зіслали на соляні копалини.
Страту Сая Дикого Кота призначили на перший день осені.
morreth: (Default)
Отож, дуані, селяни та городяни попростували до храму.
- Чого вам тут треба? - запитав жрець.
- Справедливості! - відказав Сай Дикий Кіт. - Бо в повіті твориться кривда. Покажи нам мае. Покажи, чи здорове воно.
- Хіба мае - папуга, щоб його всім показувати?! - розсердився жрець, стукнувши посохом об землю. Але народу було дуже багато, та й стража, що її вже скликали, не поспішала його розганяти. Тож жрець пішов до вівтаря та викликав мае.
Мае з"явився перед люди у подобі чорного пардуса, шкіра його була лискуча та густа, очі - яскраві та золотаві, виглядав він здоровим, і народ трохи знітився. Але один з дуанів, який був мандрівним священиком, створив молитву - і тут мае здригнувся, заревів та перетворився на слизьку почвару, з виду якої всім стало ясно, що то хоммае.
Сай та його люди добре знали своє діло й почати в того хоммае стрілти з самострілів та ручниць, і він, зранений, втік до храму та утяг за собою жреця. Перезгизши йому горло та напившися крові, хоммае спробував був напасти знов на загін Сая, але ті перекрили з храму всі виходи та підпалили його - мовляв, що тепер зі спаскудженою спорудою робити. Хомае покидавзя з одного боку в інший, вискочив на Двохвостого Ше та був зарубаний і знов укинутий у вогонь.
Піля цього герої пішли до дому багатія Хора, спалили всі боргові записи, позвільняли жінок, та селяни трохи натовкли Хорові сідало. Хотіли були його зовсім вбити, але Сай та його люди не дали.
- Хіба ви забуди Сімнадцяте повчання вчителя Нію? - закричав він на людей, стаючи на захист Хора зі зброєю в руках. - Мае полишаюить місця, де нема спраедливості, і ніколи не повертаються до місць, у яких нема милосердя! Схаменіться, люди, ви отримали своє - навіщо забирати й життя? Відбудуйте храм, приносіть добрі жертви, чиніть добро - і мае повернеться до вас.
З тим він і пішов, забравши з собою людей. Селяни також повернулися до своїх домівок, все могло б скінчитися добре, якби не намісник Мо.
Цей Мо був давнім ворогом князя Барса, і навіть подейкували, що саме він штовхнув князя на заколот, але зараз немає сенсу про це патякати, бо наша розповідь про Дикого Кота Сая, і чому його мали стратити в Левіні.
Намісник Мо, коли узнав проспалення храму в містечку Башані, послав туди тисячне військо та слідчих, бо йому скрізь марилися прибічники Барса, які хочуть відділитися від держави. А треба сказати, що на той час Володар Ясен видав указ, за яким кожен повтанець пирівнювався до заколотника, який посягає на тіло держави.
Отже вояки прийшли до Бошаня та ввірвалися в Гілля, заарештували всіх селян, повезли до міста, покидали до в"язниці та почали катувати, вимагаючи зізнатися у заколоті против тіла держави. Новий жрець спробував за них заступитись і дійшов аж до намісника Мо, але той повелій кинути й його у в"язницю, як спільника.
Коли ця новина дійшла до Сая та його людей, що зазимували в нього, ті вирішили здатися владам, аби селян відпустили. Але коли вони прийшли до Бошаня, виявилося, що справу вже вирішено - селян женуть на заслання, а Сая та його друзів розшукують як заколотників, убивць жреця та спалюівачів храму.
- Люди гинуть через мене, - сказав Сай. - Хіба можна таке припустити?
Будучи дуанями, вони добре знали місцевість, тож влаштували засідку у зручному місці й перебили вояків, а селян звільнили.
- Треба вам тікати через кордон у провінцію Ен, - сказав він. - Князь вас не видасть.
І він та його люди супроводили втікачів аж до кордону.
Генерал Пек, що командував карним військом, висланим в Бошань, взнавши про це, знарядив погоню. Але на вузькій гірській стежині, що нею відступали втікачі, семеро дуанів зробили засіку, щоб зупинити військо, і дехто з селян до них приєднався.
- Заколотнику Сай! - закричав генерал Пек. - Здавайся! Твої злочини спустошують землю та обурюють небо! Здайся зі своїми людьми - і ми не винищимо вас всіх до ноги!
- Ми не хотіли нічого поганого - лише правосуддя! - закричав у відповідь Сай. - Ми не замислювали проти Володаря та не вбивали невинних! Ви тортурами виягли з селян зізнання про участь у заколоті, нібито вони хотіли виголосити сина Барса володарем та відділитися - а потім серед зими погнали їх на заслання та спалили їхні домівки! Я не йму тобі віри, генерале! Якщо з"явиться тут мій князь Кан - то йому я здамся!
- Якщо ти такий впертий - нехай розмовляють мечі! - вигукнув генерал та повів своє військо в атаку. Але з гори на них почати кидати камені й колоди, тож він мусив відступити та отаборится під горою.
Тим часом втікачі вже досягли провінції Ен, та на допомогу Саєві прийшли люди з його селища.
- Що ви робите, безумні! - вигукнув Сай.
- Стоїмо за правду, - відповіли хлопці, яким кортіло побитися.
Отак на горі утворився один табір, а під горою - інший.
Двічи водив своє військо на штурм генерал Пек, але нічого в нього не вийшло. Аж ту підійшло військо князя Кана, і Сай здався йому.
Вислухавши історію сімох відчайдухів, князь наказав тримати їх в ув"язненні, але без ланцюгів та колодок, і сказав генералові Пеку, щоб той відступив, бо князь Кан не дозволить перетнути кордон своєї провінції.
Пек відступив та подав скаргу на князя Кана - мовляв, той вкриває заколотників, а й сам він колись був другом Барса.
Князь Кан, у свою чергу, поїхав до столиці, вимагати справедливого слідства.
morreth: (Default)
Отепер треба розповідати, чому й як стався заколот дуанів.
Дуані - то вільні вояки, що поджорожують країною та за винагороду винищують хоммае, які псують врожаї та пускають пошесті на людей і тварин, крадуть малят з колисок та чинять інші капості.
Звичайно, хоммае так просто на землі з"явитися не може. З"являється він лише тоді, коли мае-хранитель полишає місцину або вмирає.
А через що мае может піти чи вмерти? Через те, що люди чинять несправедливість, бо від неї мае хворіють та гинуть так само, як люди, які дихають болотяними випарами.
Ще віддавна помітили, що у кожній країні за часами добробуту настають часи занепаду. Чому так трапляється? Вчитель Нію казав таку притчу: одного разу в селі вирішили влаштувати учту на честь тамтешнього мае. Вирішили, що кожен принесе свого вина і, щоб нікому не було прикро, що одно вино краще, а інше - гірше, всі виллють своє приношення до спільної братини.
Один чоловік дуже побивався з того, що в його в хаті замало вина.
- Навіщо цим перейматися? - сказала дружина. - Візьми собі води та вилий у братину. Усі принесуть вино, ніхто й не помітить, що воно трохи розведено.
Отож, той чоловік і поніс воді замість вина, та вилив до спільної братини. Коли ж усі сіли до столу та почали розливати вино - виявилося. щзо в братині сама вода.
Саме так, казав Вчитель Нію, трапляється під час процвітання великох цноти: люди одне за одним починають думати, що на тлі великих цнот їхні маленькі кривди не будуть помітними, та починають дозволяти собі потроху пускатися берега. Той потай бігає до сусідської дружини товкти своїм макогоном у чужій макітрі, той починає коритуватися підпиляними гирями та підрізаною міркою, інший підмочує зерно, продаючи за вагою - я так х маленьких кривд складається велика, і якщо вчасно не схаменутися - то й моргнути не встигнеш, як у храмовій споруді оселяється хоммае, і треба всім селом або містечком кликати дуанів, аби його винищити.
А хоммае - то не вівці і навіть не вовки, битися з ними непросто і тому дуані - люди зазвичай хоробрі та неприборкані.
От, жив собі у селищі Корені на кордоні провінцій Ен та Куай дуань на ймення Дикий Кіт Сай. Той Сай вже відійшов від дуанських справ, бо йому було вже за сорок, а в такому віці вже не хочеться бігати за хоммае по хащах або морозити спину у засідках. Він одріжився, сім"я його вирощувала коноплю, робила з неї просту тканину, плели кошики - тим і жили. Але настав день, і в ближчомо селищі Гілля завівся хоммае. Селяни прийшли до Сая з проханням очолити їх та разом позбутися тварюки. Що ж, Сай дістав зі скрині старий обладунок, зарядив ручника, навчив селян, що робити, і вони здолали потвору.
Але Сай, повертаючись додому, нагадав людям, що самі собою хоммае не з"яляються, і якщо хоммае з"явився - у селищі безлад. Якщо того безладу не викоренити - новий хоммае з"явиться невдовзі.
А треба додати, що Корені знаходяться у провінціх Ен, а Гілля - у провінції Куай. А саме у провінції Куай дев"ять років тому зробився заколот, який очолив князь Барс. Придушувати той заколот послали князя Кана, що колись був кращим другом Моера Барса. Півроку тривала війна, і врешті решт Кан обложив Моера у його родовому місті Гіннур. Аби не лити задурно крові людської, князь Барс вийшов на двобій та пав під мечем князя Кана, а місто підкорилося. Тепер син Барса жив заручником у столиці, а провінцією керував державний намісник Мо. Чиновників, що виявляли вірність кназеві Барсу, позвільняли з місць, а натомість посадии або столичних, або тих, хто тихцем копав під начальство, а від таких справ правління ще ніколи не ставало кращи, бо прийдешні людей місцевих не знали, а зрадники вигодовували власну пазуху.
Сай воював у тій війні під знаменами свого князя Яструба, а багато хто з селян Гілля - під знаменами Барса. Тому коли Сай сказав селянам про хоммае, багато хто з селян обурився:
- Що він розуміє у наших справах? Отримав свої гроші - і нехай собі йде, не пхає свою мотику в чуже поле.
То було сказано за спиною Сая, але він почув, хоа образи ніякої не виказав.
Насала зима - і знову люди з Гілля прийшли до Сая: новий хоммае з"явився та почав викрадати малих телт зі стаєн та дітей з колисок.
- А що ж я вам тоді казав, - мовив Сай, але вбрався в обладунок, начепив зброю та пішов битися.
Цей хоммае був більший і зліший за того, і коли з ним були покінчили, Сай сказав:
- Я тут людина чужа і не моя це справа - але такого павука ви вигодували самі. Кажіть, яка неправда коїться в вашому селищі, що мае не можуть оселитися серед вас та вас берегти.
- Ніхто з наших ні в чому не винний, - сказали йому сельчани. - Але після війни в нас був неврожай, тому що під час сіву не вистачало робочих рук. Ми не мали чим сплатити податки, а чиновники зі столиці не хотіли давати нам відстрочки. Купець Хор з повіту сказав, що жаліє нас і готовий заплатити за нас податки, якщо ми з майбутнього врожаю сплатимо йому чверть на кожен ман. Що було робити? Або погоджуватись на цю пропозицію, або підставляти спини під канчуки. Хор заплатив за нас податок, а ми підписали обов"язок. Але наступного року врожай теж був малий. Ми віддали Хорові борг, але не мали зерна для нового сіву, і мусили знов займати в Хора. Тепер він хотів половину на кожний ман. Кому хочеться поратися на полі, коли витвір твоїх рук тобі вже не належить? Люди почали відходити з землі. Ті, хто залишились. мусили нести тягар боргу на собі. Втім, Хор подав до повітого суду папер, за яким всіх, хто пішов, об"явили боржниками-втікачами. Їх виловили, дали канчуків та повернули на землю, але вони вже не хотіли працювати в повну силу - і врожай другого року знов пішов Хорові. Тоді він сказав: якщо ви такі безладні землероби, йдіть до мене у прийомні діти. Я дам вам робочі руки на ваші поля, а ви меня віддасте своїх жінок та дочок в найми. Ми віддали йому свої поля, своїх жінок та дочок - і когось він приставив до ткацьких верстатів, де вони працюють, не покладаючи рук, а когось послав у веселі будинки. Ми ж тепер батрачимо на власних полях - бо так нами опіклується Хор.
- А що ж місцевий суддя? - запитав Сай.
- Він великий друг Хора. Коли ми подали йому скаргу, він нас вилаяв, що ми не вшановуємо власного благодійника й прийомного батька.
- Отож ви зрадили спершу самих себе а втім своїх жінок та дочок, - сказав Сай. - І через це мае не може оселитися у вашому селищі, а натомість селяться хоммае. Люди, якщо ви не виправите тієї несправедливості, вам доведеться покинути це селище, бо воно спустошіє вкрай.
- Але що нам робити? - заплакали селяни.
- Драконячими іклами присягаюся - хіба ви чоловки!? - вигукнув Сай. Дайте мені два тижні, я скликаю свій старий загін.
Очь минуло два тижні - і шестеро дуанів разом з Саєм пішли до повіту та почали бити в дзвін перед повітовою управою.
- Що такеє? - виступив до них повітовий голоса Дун.
- Несправедливість чиниться у повіті! - крикнув Сай. - Купець Хор забрав у поселян зерно, жінок, дочок та землю, порушивши всі закони. Вже вдруге в селищі Гілля селиться хоммае - земля кричить про несправедливість яку треба виправити.
- Справедливість не чинять, здіймаючи галас під управою, - суворо відповів чиновник. - Надайте скаргу належним чином, тоді ми розберемо її в суді.
- Селяни вже надавали скаргу - їм відповіли канчуками. Суддя неправедливий.
- Якби було так, мае нашого міста вже захворіла б, і храмовий жрець повідомив нас про це. Повертайся додому, чоловіче, або я проголошу тебе бунтівником.
- Я піду, - сказав Сай. - Але я повернуся.
В попрямував він не до селища, а до місцевого храму разом зі своїми товаришами, і що ближче він підходив, то більше народу до нього приєднувалося.
morreth: (Default)
Ось вони дійшли до куреня, Барко перекинувся та вдягнувся у штані з коноплі та нефарбовану лляну сорочку, а голову пов"язав хусткою, закрутивши вузол за лівим вухом, оберігом від хоммае. Вдвох із князем вони спустилися до хати, де Очерет якраз порався на городі.
Барко знав, що його дід служив колись самому князеві у дружині, і окульгав під час сутички з хоммае. Але дід не дуже розпатякував про це, тому Барко й не знав, що під час тієї самої сутички він врятував князеві життя. "Чому воно сталося так?" - пдумав Барко. - "Звичайно дід, коли окульгавив, не міг більше бути вояком, але навіщо йому було полишати князя? Він міг би служити при палаці, ми б жили у Лівені, в замку, або навіть при столиці - а ми живемо тут, у Вуграх, і дишемо лаком або гнемо спини на городі, щоб заробити собі на життя. Хіба князь не знає вдячності? І чому дід мовчав про це, наче зробив щось огидне?"
Отак він думав, поки спускався з гори додому. А ще він думав, як буде соромно, якщо князь розкаже дідові про Баркову брехню.
Коли Очерет побачив князя, він впав навколішки та вклонився поштиво, але князь сам підняв старого та обійняв його, мов брата.
Дід, вибачаючись, що в печі нема їжі, гідної князя, проводив його до дому, а князь сміявся та нагадував дідові, як вони їли жаб та змій, коли переслідували якихось розбійників на озерах під горою Янса.
Отже, дід накопав на городі трохи патату, порізав зелені, додав трохи солоного сала та все поставив запікатися у горщику.
- Я хочу створити молитву на могилі твоєї доньки, - сказав князь. - Тому не буду чекати на сніданок, бо мушу постити. Нехай Іку піде зі мною.
"Він знає і моє дитяче ім"я" - здивувався хлопець.
Щоб іти на могилу, треба було вмитися та перевдягнутися у чисте. Це зайняло в Іку трохи часу, і він ніяк не міг збагнути, чому князь воліє йти з ним разом.
Мабуть, подумав хлопець, князь не знає дороги.
Вони прийшли на лісову галявинку, де була могила матері Іку. Хлопець своєї матері майже зовсім не пам"ятав - лише іноді згадував щось тепле, та солодко пахуче, та ніжне на дотик. Інколи він снив цим, але наяву частіше сердивіся на матір через те, що зачала його безбатченком та зробила з нього ціль для кпинів усього селища, аж поки він не став рятівником-Барком. Він ходив на могилу у свято духів та на новий місяць, але жодного разу дух матері йому не з"являвся.
- Ти міркуєш, чому я пішов з тобою на могилу Імли? - запитав його князь дорогою.
Барко не знав, що відповісти, і князь сказав:
- Імла для твого батька була найдорогоціннішим створінням в його житті. Тому вона дорога й для мене також. Тобі нема чого стидатися її пам"яті. Через її красу, розум, талан та добру вдачу довкола неї завжди були люди, які їй заздрили. Але вона гордо несла свою честь, і якщо ти не знаєш імені свого батька - повір, це не тому, що вона віддала своє кохання людині ницій, яка втекла, полишивши її насамоті. Повір, вона кохала і була коханою, але буває кохання, вагітне небезпекою.
- Дід нічого мені не розповідав, - сказав Барко.
- Бо ще не прийшов час. Однак, годі базікати - ми біля могили.
На могилі Імли була велика брила дикого каменю, вже поросла мохом. Князь та Барко встали на коліна та створили молитву до Уммея, що опіклується всім створінням, живим та мертвим, і до Баньгу, володаря Синього Озера, на острові у якому живуть душі померлих, а потім - до мае, що була матір"ю Імли.
І коли вони молилися, легкий серпанок вкрив галявину, і з того серпанку до них вийшла жінка, прикрита сріблясто-зеленим листям так, ніби одягом. Вона підійшла до Барко та поцілувала його в щоки, і в тому поцілунку він відчув всю ласку світу.
А потім вона підійшла до князя, поцілувала його в лоба - і заплакала.
Князь та Барко схилилися біля її ніг, а вона щезла, і серпанок розвіявся.
- Ми отримали благословення мае, - сказав князь зворотною дорогою. - Твоєї бабусі. Що ти відчув?
- Не знаю, як розповісти, - сказав Барко. - Мене наче мама пригорнула - за всі ці роки...
Тут він наважився і спитав:
- А що відчули ви?
- Я відчув віддих любові, - сказав князь. - Але й біль. Відчув дорікання за те, що в світі багато добра, якого я не можу захистити. Тому вона й заплакала. Мае можуть провидіти майбутнє, ти знаєш? Мій прапрадід також був мае, через те я перевертень, як і ти. З нього почалось підвищення нашого роду. Але рід, втрачаючи благословення мае, може впасти. Я накликав гнів мае, вбивши князя Барса, ти про це чув?
- Так, - відповів Барко.
- Я шукав відповіді - чи можу я якось спокутувати свою провину за це. І не знайшов.
На цьому князь, зітхнувши, замовчав, і вони повернулися до дому Гіса Очерета.
Поснідавши печеними пататами, зеленню та яблучним узваром, князь трохи поговорив з Гісом про його теперішнє життя, а потім сказав:
- В тебе кмітливий хлопець.
Барко почервонів, але князь нічого не розповів про його хитрощі, тільки додав:
- Здається мені, він аж занадто кмітливий для повітової школи. Чи не хочеш віддати його у столицю, до Будинку Великого Навчання?
- Він ще молодий, - сказав Гіс. - В нього вітер у голові, і для Великого Навчання він ще не годиться.
- Добре, ну а як щодо провінційної школи? Його мати робила там великі успіхи, невже він не буде її гідним?
- Подивимося, - сказав Гіс. - Поки що ходитиме у повітову школу.
- Ну добре, - сказав князь і піднявся, щоб попрощатися. - Але я волів би після року в повітовій школі бачити його в школі провінційній. Дякую за пригощення, то було найсправжніше яство.
- Мені соромно за жалюгідне пригощення - ввічливо відповів Гіс, і попрощався. Князь повернувся на своє полювання, а Гіс, вилаявши хлопця за неробство, разом з ним повернувся до городу.
morreth: (Default)
Вважають, що Ан Сента вперше уздрів князя Кана-Яструба під час страти у місті Левінь. Але це було не так: вперше вони зустрілися в лісі, коли Барко полював у подобі собаки, а князь - у подобі яструба.
Людина не може простим оком розрізнити перевертня у звірячій подобі від правдивого звіра, але перевертень перевертня завжди впізнає. Тому Барко, щойно почувши з неба крик яструба, глянув угору і одразу зрозумів, що над лісом ширяє не простий птах.
"Ой-йо", подумав собі Барко, бо знав, що в лісі полювати заборонено, а в зубах якраз мав чотири куріпки, зв"язані за ноги.
Хлопець був зараз укритий серед дерев та підліску, але одяг тримав на галявині, на відкритому місці,біля куреня, у якому його дід ночував, коли збирав різної смоли для своїх лаків, і якби він вискочив на тую галявину та перекинувся - то яструб його б неодмінно вздрів. Тому Барко вирішив справитися інакше: занести куріпки до примітної, лише йому відомохї схованки, а потім повернутися по одежу.
Ось він прибіг до джерела, перекинувся, хотів був повісити там свою здобич на дереві, аж раптом почув:
- Ані руш.
Барко озирнувся й побачив перед собою високого стрункого чоловіка, настільки сповненого гідності, що навіть голий він тримався так, що якби тут опинився хтось одягнений - то встидався би та почав скидати з себе лахи.
- Отже, це ти, руденький, полюєш у моєму лісі, - сказав чоловік, ф так пронизливо глянув на Барка, що той прожогом кинувся долілиць та почав відбивати поклони.
- Мені немає прощення, ваша світлосте! - заговорив він, - але в мене є старий дід, який ледь-ледь ходить, і то кульгає, і вдвох ми ледве заробляємо собі на просо, а літній людині іноді треба й м"ясця попоїсти... Змилуйтеся над нами, князю! Карайте мене, але не чіпайте дідуся!
- Коли кланяєшся голий, показуєш небесам дупу, - сказав князь Кан. - Припини орати носом землю, встань та розповідай, коли це Очерет Гіс встиг так тяжко захворіти, що вже ледь кульгає. Бо коли я востаннє бачив його в Левіні, він був здоровий, як кабан, а що накульгував - так це ніколи не заважало йому бігати ані за браконьєрами, ані за спідницями.
Барко встав, аж палаючи від стида, що його впіймали на брехні, і хто! - сам князь. Але коли він наважився підвести очі, то побачив, що князь сміється.
- Гай-гай, - сказав Кан-Яструб. - А я ж досі чув про тебе тільки хороше. Ти ж той самий відчайдух, що врятував дітей від злючого собаки. А тепер я бачу, що ти не лише хоробрий, а й кмітливий. Ти знаєш, чому я заборонив полювати в цьому лісі?
Барко, приголомшений звісткою про те, що сам князь чув про його звитягу, тільки головою помотав.
- Я заборонив це, бо знав, що донька мого доброго друга, якому я зобов"язаний життям, любить перекидатися ланню та бігати цим лісом, - сказав Кан. - І я повелів винищити в ньому хижаків. Але від хижака в людській подобі її не врятував... Однак, годі стояти тут та базікати. Забирай свою здобич, перекидайся псом, та біжи за мною туди, де на мене чекає почт із моїм одягом. А потім проведеш мене до діда.
Тепер яструб летів низько, вказуючи дорогу, а за ним біг пес, несучи в зубах впольованих птахів. Ось вони вибігли на узлісся, де стали невеличким табором на широкому лузі мисливці з учту Кана.
Яструб упав на землю та перекинувся людиною, і слуги одразу підбігли до нього з одежею. Кан вбрався у довгу білу сорочку й широкі сині штані, волосся йому зібрали у вузол та закріпили золотою сіткою, на плечі накинули халата кольору павичевого хвоста, умили ноги ароматною водою та одягли в шовкові панчохи й сап"янові чоботи з потрійним швом. Поки все це діялося, Барко мовчки сидів собакою біля шатра.
- Де ви здобули такого гарного песика, чоловіку? - запитала молода красива жінка, зодягнена у подвійні жіночі шальвари з прорізом, зверху яскраві, як яєчний жовток, знизу ніжно-зелені, мов виворіт листа горкавини, та коротку мисливську курточку з підв"язаними на зап"ястках та біля ліктів червоними рукавами - аби зручгіше було стріляти з луку.
- Він перевертень, люба, - сказав їй князь, поцілувавши руку. - І онук мого старого приятеля, Гіса Очерета.
Барко, почувши, як його освідчили, спробував поклонитися княгині, хоча б і собакою. Потім він вирішив, що буде гречно піднести їй куріпок - і поклав до здобич до її ніг. Жінка розсміялася.
- Зараз він приведе мене туди, де сховав свою одежу, - сказав Кан, піднімаючись з похідного розкладного стільця, який були подали слуги. - А потім я завітаю до Очерета. Не нудьгуй без мене, люба. Барко, тепер ти вказуй дорогу.
Він і моє ім"я знає, здивувався хлопець, і побіг уперед, неквапним трусом, щоб князеві було нважко встигати.
morreth: (Default)
Ан Сента народився у селищі Вугрі провінції Ен, на шістьдесят третьому році правління Ясена. Мати його звалася Імла, і була вона дочкою колишнього вояка Очерета Гіса, а хто його батько - довго не могли узнати, бо ані Гіс, ані Імла нікому не казали.
Сталося це так: Імла, коли їй виповнилось сімнадцять, пішла з дому до міста, навчатися лікарській справі у міській храмовій школі, але вже через сім місяців дівчина повернулась із чималеньким вже пузом, і сільські хлопці, які колись закидали до неї вудку, та отримали саму водорость, тепер тільки пирхали через губу, виміщуючи образу через презирство.
Були й такі, хто волів взяти Імлу разом з майбутньою дитиною, але гордовитості в Імлі не поменшало, тож всі вони отримали відкоша.
Імла з батьком жили не в самому селищі Вугрі, а віддалік, біля лісу, бо Очерет варив лак, і так йому було зручніше. На такий заробіток він мав папір від князя Кана-Яструба, і платив за це "лісовий збір". Поговорювали, що він не тільки варить лак, а й потроху полює у князівському лісі, але жодного разу його на цьому не впіймали.
Імла була перевертнем, і це також нікого не дивувало, бо народила її лісова мае, яка покохала Очерета. Так це було чи ні, чи насправді німа жінка, що прожила з Очеретом рік, а потім кудись поділась, залишивши дитинку, була мае - достеменно невідомо, але на тринадцятому році життя Імла почала перекидатися ланню, а у Очерета в родині не перекидався ніхто.
Отже, батько з донькою жили собі насамоті, ростили малого хлопчика, аж тут на третьому році його життя сталося лихо: Імла якось перекинулась, аби літньої ночі побігати ланню під повним місяцем Хашу, а вранці, вертаючись додому, спіткала якогось браконьєра, що поцілив їй стрілою просто в груди. Після смерті вона, звісно, прийняла людську подобу, тож браконьєр перелякався, забрав стрілу та ушився звідти. Навряд чи це був хтось свій, бо у Вуграх та сусідніх селищах кожен знав, що дочка Очерета перекидається ланню, і так дурно в лань не стріляв би.
Очерет поховав доньку і продовжив виховувати онука сам.
Малого тоді звали Іку, "Джерельце", бо народився він під сузір"ям Джерела. Але коли йому пішла дванадцята, всі стали кликати його Барко, і ось чому.
Жив у Вуграх багатій Шерех, який мав великі гурти овець та презлючого пса при них. Пса звали Щелепа, і він недарма носив таке ім"я, бо морда в нього була здоровенна, люта, і здавалося, що складається з самих щелеп.
Якось діти влітку пішли по суниці, що ростуть на пасовиськах, а той пес кинувся на них. Псові вже доводилося вбивати вовків та калічити людей, тож дітям, мабуть, прийшлося б непереливки, бо він не признавав нікого, крім хазяїна, його родини та пастуха Тріски, що якраз куняв і нічого не чув. Аж тут Іку, що був з дітей найстаршим, перекинувся собакою і налетів на Щелепу так, що навіть повалив його. Діти к криками кинулися врозтіч, а Іку-пес вчепився Щелепі в шию, повис та не відпускав, хоча здоровенна тварюка била його пазурами та качалася через нього, щоб придушити. Коли Тріска прокинувся від дитячого крику та підбіг туди, де собаки билися, Щелепа вже стікав кров"ю. Але й хлопчикові прийшлося тяжко, і, втративши свіомість, він перекинувся на людину. Тут Щелепа міг би його добити, аж Тріска, не вагаючись, прибив пса ярлигою та поніс пораненого Іку до храму.
В храмі йому перев"язали рани, і туди ж прибіг Шерех, який, ледь дочекавшись, поки хлопець опритомніє, накинувся на нього з лайкою.
- Ах ти паскудо, син шибеника! Через тебе загинув мій пес, а він мені коштував вісім чвертей срібла! Він ще не встих принести приплоду - хто мені вдшкодує? Та навіть якщо продати тебе разом з твоїм брудним дрантям, не можна буде взяти восьми чвертей!
Це була правда, бо за дитину аж ніяк не можна взяти більше п"яти. А от що Шерех віддав вісім за пса - то буда вже брехня, але Іку цього не знав.
- Хто стерегтиме тепер мої гурти?! - горлав далі багатій. - Новий пес коштуватиме мені ще вісім! Це вже шістнадцять! А які збитки я терпітиму, поки він не підросте - адже цей дурень Тріска не встереже гурта без вправного собаки!
Люди, що збіглися на його крик, почали йому дорікати:
- Безсоромні твої очі, Шереху! Підрахуй краще свої збитки у тому разі, якби пес розірвав когось із дітей! Хіба можна тримати таке страховисько! А пса забив твій власний гуртівник та родич. Ти сам винний у тому, що сталося, і не можеш вимагати від Очерета відшкодувати збитки.
- А ось і можу! - волав Шерех. - І не пхайте свого носа до мого проса! Хай Очерет віддасть мені гроші за тварину, або я вимагатиму, щоб хлопця віддали мені в найми, аж поки він не відшкодує всі шістнадцять чвертей!
Іку знав, що дідові нема звідки взяти таких грошей, спроквола мовив:
- Я згодний!
Якби він промовчав, або дочекався діда, якому далеченько прийшлося йти від своєї домівки до храму, вийшло б інакше, але слово було сказане, і сказане під стелею храму, отже - мае почули його та прийняли.
Але священиця з уїзного храму, якій на той час довелося там бути, розсудила інакше:
- По-перше, добродію, ти дійсно винний в тому, що виховав пса як справжнього хоммае, отже ти не можеш вимагати повного відшкожування збитку, а маєш ділити відповідальність порівну. По-друге, ціна за такого пса, який би він не був сторож - шість чвертей щонайбільше, а ніяк не вісім. По-третє, треба вилучити з цих грошей штраф за поранення, що твій пес причинив дитині. Ця дитина - єдина в батьків, а пораненнія тяжкі, отже штраф складає повну вартість дитини, так, якби вона була загинула - п"ять чвертей. Надалі, ніхто не повинний виплачувати тобі вартість купівлі нового пса, бо твій власний службовець та родич убив старого - отже, вимагай з нього. І нарешті - якщо Очерет винний тобі одну чверть срібла, а хлопець погодився на тебе працювати, то ось тобі мій вирок: коли хлопець одужає, нехай він стереже твої гурти, перекинувшись псом, протягом року, а ти тим часом маєш купити та виростити собі нового пса. Але якщо ти його не купиш - через рік хлопець все одно буде вільний від тієї служби. І ще скажу тобі - протягом цього року ти повинний утримувати хлопця, даючи йому їжу та одяг по справедливості. Якщо бажаєш, можеш оскаржити мій вирок в уїзному суді.
Шерех побачив, що коли він не погодиться на ті умови, сельчани його з"їдять живцем, і приніс клятву, що згодний на річну службу Іку, і не буде стягувати ані з хлопця, ані з діда жодної платні.
Так Іку цілий рік ніс службу в Шереха, прекидаючись псом, пас його гурти. Він не дуже си втомлював з цієї роботи, бо полюбив, перекинувшись, бігати по горах та луках, а сельчани, чиїх дітей він врятував, пригощали його, коли він повертався - але діти є дітьми, і вони піддражнювали Іку: "Бар-Бар-Бар!", як гарчать собаки. Потім це підхопили й дорослі - тож, Іку стали кликати Барком.
morreth: (Default)
На пятом году правления Гинран в провинции Со случился мятеж. Государыня вызвала губернатора Со и спросила:
- Отчего беспорядки?
- В последние годы правления государя Фусана, - был ответ, - когда в Храме начался упадок нравов, в народе расплодилось множество мерзких ересей. Государь Фусан преследовал их огнем и мечом, и в конце концов жестокие преследования стали чрезмерны. Оттого умерла прежняя птица Киши...
- Я все это знаю, - перебила его государыня. - Но при чем тут провинция Со? Разве я не амнистировала всех, кто участвовал в мятеже генерала Пя-Эна? Зачем им опять бунтовать?
- В том-то и дело, - вздохнул губернатор Со. - Вы объявили общую амнистию, для обеих сторон. Этим-то и недовольны бунтовщики: некая вдова Яр подстрекает людей мстить за прежние обиды тем, кто получил ваше помилование. За ней уже следует войско числом в несколько тысяч человек, в основном крестьяне и мелкие ремесленники. Они поджигают управы и храмы, убивают чиновников и священников. Несостоятельные должники пользуются случаем, чтобы разделаться с заимодавцами, тот, у кого с соседом спор за межу или расчистку, стремится свести счеты в мутной воде. Я прошу прислать войско, чтобы избавить провинцию от этой чумы, либо же позволить мне собрать провинциальное ополчение.
- Тосай, что ты скажешь? - спросила государыня.
- Войско посылать излишне, - сказал Министр Покоя. - Осенью станет нечего есть, нельзя будет спать под открытым небом, и этот сброд рассеется сам собой - после чего мы легко схватим эту Яр.
- Вдову Яр схватить будет нетрудно, - возразил министр Мо-Э, - но если задержать подавление бунта до осени, урожай в Со останется несобранным, и придется посылать туда государственную помощь для голодающих.
- Ваш покорный слуга подумал об этом, - сказал Тосай. - Помощь мы будем распределять через храмы, и чернь таким образом запомнит, что еретики разорили ее, а Храм спас.
- Плохо вы разбираетесь в делах веры, господин Тосай, - сказал на это Преосвященный Шэн. - Может, вам и легко будет схватить вдову Яр, но трудно вам справиться с распространяемой ересью.
- Что мне за дело до ересей, - подал плечами Тосай. - Пока из-за веры не режутся, пусть верят во что хотят.
- Даже в хоммэ и Ненасытного?
Тут все замолчали. Немного погода Гинран спросила:
- Разве вдова Яр учит вере в хоммэ?
- Вдова Яр учит, что последователеми хоммэ являемся все мы, слуги Храма, что Государь - наместник Ненасытного, а Дракон - его Зверь, что птица Киши - его вестница, что силой злых духов Уммэй был изгнан из этого мира, но каждый может отыскать его в своем сердце, - ответствовал Шэн.
- С этими еретиками трудно спорить, - поддержал его губернатор Со. - Потому что каждый видел десять лет назад, что творилось по приказу государя Фусана. И очень трудно заставить людей поверить в то, что Ненасытный не приложил к этому лапу.
- Что же они думают о своих собственных деяниях? Что это святая месть, угодная воле Уммэя?
- Истинно так, ваше величество.
- Тосай, - сказала госцдарыня. - Я не могу позволить, чтобы кровопролитие продолжалось до зимы. Губернатор, я не могу позволить вам созвать провинциальное ополчение: худо, когда ополченцы убивают не хоммэ, а людей. Генерал Кэ, готовьте императорскую дружину: мы выступаем в Со, и я поведу войско. Преподобный Шэн, вы отправитесь со мной: я не сильна в богословии.
В городе Ринлине, столице Со, не было городских стен и валов - оттого мятежники смогли хзахватить его на день раньше, чем подошли государевы войска. Ночью еретики убили нескольких человек, в том числе и преподобного Коу, предстоятеля провинции. Наутро Гинран через герольдов повелела мятежникам сложить оружие, обещая амнистию всем, кто сдастся на ее милость. Многие сдались и все были пощажены, войска Государыни вшли в Ринлин вдова же Яр с ближайшими сподвижниками забаррикадировалась в храме и сказала, что здесь примет свой последний бой.
Военачальники, не желая проливать кровь солдат, просили Государыню позволить им сжечь храм вместе с укрывщимися там.
- Святыня все равно уже осквернена, - говорили они. - А этой мерзавке не жить. Зачем же рисковать воинами?
Перед храмом было еще теплое кострище, на котором дотлевали останки преосвященного Коу и его людей, не пожелавших оставить господина.
- За что его убили? - спросила Гинран.
- Во времена госцударя Фусана он обрекал людей на смерть за отступление от веры, - рассказали местные жители. - Многих врагов он себе снискал этим, и когда начался мятеж Пя-эна, бежал из города. Когда вы, государыня, объявили амнистию на обе стороны, его восстановили в правах священства, потому что мало служителей Храма осталось в Со, и еще меньше было тех, кто не боялся в открытую занимать пост священника. Преподобный Коу, когда мятежники входили в город, сказал: "Однажды я струсил, но второй раз не побегу, вы же уходите: у мятежников на меня длинный зуб, и я сумею купить вам много времени".
Мятежники жгли преподобного Коу на медленном огне, и лцо его не обгорело, только запеклось. Государыня, глядя на него, сказала:
- Свидетель Уммэй, мне хочется последовать вашему совету, господа военачальники, однако я не хочу, чтобы по возвращении в Столицу от меня пахло паленым мясом и птица Киши страдала от этого запаха. Да и жечь храм, а после тратиться на восстановление, нет у меня никакого желания. Однако же более всего я опасаюсь, что, спалив мятежников в храме, мы сделаем из них мучеников, и ересь расползется еще шире. Возьмите храм в осаду, но не штурмуйте его. Приоготовьте тело преподобного для погребения. Согласно обычаям, перед похоронами должно отслужить торжественный молебен в храме. Я пойду и поговорю с мятежницей Яр, чтобы она позволила сделать это.
- Вы, светлейшая, будуте просить позволения у мятежницы? - изумился Преосвященный Шэн.
- Язык не свернется, хребет не переломится, ответила на то Государыня, и, сопровождаемая герольдом и оруженоосцем направилась к вратам храма.
- Проповедница Яр! - крикнула она, приблизившись. - Государыня желает говорить с тобой.
- Шлюха Гинран! - крикнули из храма. - Проповедница поговорила бы с тобой, если бы ты оставалась честной девкой, но ты пошла на службу Зверю и его Птице, а потому Проповедница не снизойдет до беседы! Да и не верим мы твоим льстивым речам! Мы знаем, что нас ждет, и не боимся. Жгите нас вместе с этой нечестивой конурой - наши души примет Уммэй!
- Вы совершили убийство, - сказала государыня. - Уммэй отвергнет вас.
- Мы совершили правосудие! Он нас к тому призвал!
- Вы нарушили амнистию.
- А кто дал тебе право амнистировать убийц? Твой Зверь? Твоя Птица? Все вы слуги Ненасытного!
- Если у меня нет права амнистировать убийц - то как мне быть с вами? Я не хочу больше крови. Обещаю и клянусь Янтарным Скипетром, что все сдавшиеся на мою милость будут отправлены в ссылку.
- Обольщай других, ведьма! Мы не поддадимся на твои посулы!
Государыня плюнула себе под ноги и тихо сказала:
- Ну, посмотрим, кто кого пересидит, - и ушла в свою палатку.
Тем временем тело Преподобного положили в гроб. Преосвященный Шэн начал молебен и Государыня присоединилась к нему. Весь Ринлин пришел на площадь перед осажденным храмом.
Ночью солдаты по приказу государыни перекрыли акведук, по которому в окрестности храма подавалась вода. Местные жители начали ходить к колодцам, у осажденных же воды не было. Они рассчитывали на скорую смерть, на то, что смогут показать мужество перед казнью - а пришлось сидеть в храме и страдать от жажды. Слабые духом начали сдаваться на следующий день. По приказу Гинран их приковали к тому же столбу, у которого был сожжен преподобный Коу. Им давали вволю есть и пить, поставили им навес для защиты от палящего солнца - но никуда не уводили с площади. Целыми днями должны были они созерцать гроб преподобного.
Государыня тоже не покидала площади: жила в палатке, ничего не ела, а пила не более трех чашек воды в день. Местные жители приносили свои дела на ее суд, и все видели, что она день ото дня бледнеет и худеет.
На второй день сдался один мятежник, на третий - уже трое, на четвертый - еще двое. Остальные видели, что их вчерашние товарищи живы, что они едят и пьют вволю, и решимость их слабела.
На четвертый день сдавшаяся еретичка рассказала, что в храме остались только вдова Яр, двое ее воспреемников и один покойник, который спятил от страха и покончил с собой, бросившись с хоров. Военачальники сказали:
- Государыня, теперь мы легко их возьмем. Прекратите мучить себя постом, отдайте нам приказ.
- Погодите, - ответила государыня Гинран. - До послезавтра.
На следующий день никто не вышел из дверей храма, а еще через день Государыня послала людей Тосая с тараном ломать ворота.
Высадив врата, люди Тосая выволокли обессилевших еретиков и мертвеца.
- Осмотрите труп, - приказала государыня.
Когда перед всем народом труп раздели, оказалось, что из его ляжек вырезаны большие куски.
- Пусть сдавшиеся еретики похоронят тело своего товарища, - сказала государыня. - Поскольку перед смертью он не раскаялся, запрещаю хоронить его на храмовом кладбище, а повелеваю - на перекрестке дорог у моста. Гроб преподобного Коу внесите внутрь, когда храм будет очищен, и похороните в крипте с прочими настоятелями. Еретикам, кроме вдовы Яр, даю сутки на сборы и повелеваю отправляться в провинцию Ин, где место проживания назначит им губернатор.
- Что прикажете сделать с еретичкой? - спросил Преосвященный Шэн.
- Отпустить.
- Она виновна более других! - заспорил преподобный Шэн.
- Если она чего-то стоит, она отправится в провинцию Ин вместе с остальными. Но я не думаю, что она чего-то стоит.
Вдова Яр сначала не пошла в ссылку за прочими, и пыталась рассказывать всем, что ее оклеветали: дескать, это люди Тосая перед тем, как вытащить мертвеца, срезали с него мясо. Однако никто ей не верил, поскольку все видели, что она предпочла принять милость Государыни и позор, нежели с честью последовать за теми, кто был ей предан. Вдова Яр зимой бросилась в реку, не выдержав, что ее попрекают людоедством - хотя были и такие, кто говорил, что ее убили.
Ересь прекратилась сама собой. Даже те, кто сочувствовал еретикам поначалу, потом говорили: "Что же это за праведники, раз ели человеческое мясо?". Были, конечно, и те, кто верил, что труп резали люди Тосая, чтобы оклеветать праведницу - но протв того, что вдова Яр отказалась идти в ссылку, возразить и они ничего не могли.
Были и недовольные тем, что государыня покарала мятежников слишком мягко. Среди них был бургомистр Рун. Когда он начал по своей охоте преследовать амнистированных мятежников, Государыня вызвала его в столицу и изволила накричать:
- Тебе мало крови, песья твоя голова? Ну тогда пойди на бойню и упейся ею!
Бургомистра оттащили на бойню и трижды окунули головой в бочонок с кровью. После этого Государыня переломила его печать и назначила выборы нового бургомистра.
Урожай в провинции Со собрали вовремя, и голода не было.
morreth: (Default)
Управляющим Палатой Высокого Учения при императрице Гинран был великий ученый Энгао Тун. Он часто с неодобрением высказывался о прежней проофессии Государыни, и его недоброжелатели о том доносили. На третий год правления перед началом всеобщих экзаменов среброликая Гинран вызвала туна к себе и гневно спросить изволила:
- Неуемный ты старик, отчего тебе покоя не дает мое прошлое? Уммэй счел, что я для престола достаточно хороша, отчего же я недостаточно хороша для тебя?
- Перед волей Уммэя склоняюсь, но от своих слов не отступлюсь, - твердо сказал старик. - Никогда не говорил я о том, что не приемлю на престоле вас, государыня, но за то лишь вас порицал, что вы не взяли себе пристойного тронного имени, предпочли сохранить позорную кличку. Теперь девицы из красных башенок дерзают говорить: "В нашем занятии ничего постыдного нет, если сама Государыня не пожелала расстаться с прозвищем певички".
- Что же постыдного, по-твоему, в этом занятии? - нахмурилась государыня.
- Не хуже ничтожного слуги своего имератрица знает ответ на этот вопрос, - без страха ответил ученый. - Главное, что делает занятие певички постыдным - ложь. Чтобы выманить деньги у гостя, веселая девица рассыпает лесть без конца и края. В постели она притворяется, будто обрела неземное блаженство и плетет россказни о любви. Каков бы нибыл гость - любой его порок будет назван добродетелью и воспет гетерой: жестокого назовут сильным и отважным, подлого - хитроумным, транжиру - щедрым, глупца - честным, труса - осторожным. Не только словом лжет гетера: она белится и румянится, чтобы обмануть глаз. Двенадцатилетние девочки красятся, чтобы сойти за пятнадцатилетних, сорокалетние румянятся, приворяясь двадцатилетними. Ложь распространяется из "красной башенки" как пожар: гость, истратив в веселом доме слишком много, дома лжет жене или родителям, что был ограблен по дороге или потерял деньги; затем он сравнивает свою жену или невесту с гетерой и находит, что у его женщины руки слишком грубы, а разговоры - плоски, что в искусстве любви она не сильна, не умеет играть на цитре и слагать стихи. Тогда начинает он испытывать к жене неприязнь - и снова лжет, скрывая это. Многие, не в силах расстаться с гетерой, растрачивают свои сбережения и влезают в долги. Иные, не в силах и после этого прекратить, идут на преступление. Так ложь вырастает во вражду - и это второе постыдное деяние, чинимое веселыми девицами; а ведь и между ними не прекращается вражда и соперничество. Вам ли не знать, государыня, сколько козней строится под червлеными крышами. И третий постыдный грех веселых девиц - детоубийство и продажа детей в рабство: от этого в красных домиках заводятся и хоммэ...
- Убирайся, скверноротый ворон! - закричала тут Государыня, бросилась на старика-ученого, сорвала с него пятиугольную шапочку и растоптала, после чего, роняя алмазные слезы и закрывая серебряный лик рукавами, выбежала из зала. Ученый лишь поклонился ей всред ти тихо проговорил:
- Государыня дурно воспитана, но сердце у нее доброе.
Министр Кэнь, видевший это, решил, что теперь настал его день, и во главе Палаты Высокого Учения встанет его племянник, да и все остальные были убежены, что завтра, если не сегодня, государыня подпишет отставку Энгао. Однако госыдарыня, поплакав в саду, изволила позвать к себе секретаря Шуна, Первого Министра Мо-э и Тосая, коим и огласила свою благоуханную волю:
- Не желаю, чтобы в Срединной державе, под сенью драконовых крыл, распространялись ложь, вражда, злое колдовство и тайные убийства детей. Энгао - козлобородый ханжа, но все им сказанное - правда. Подготовьте же указ о запрете на торговлю страстью. Пусть не слышен будет в Империи плач девочек и мальчиков, продаваемых сладострастникам, и жен, разоренных сластолюбивыми мужьями. Пусть не видно будет лживых улыбок и фальшивой юности на увядших щеках. Пусть не смеют хозяйки заставлять девиц вытравливать плод из чрева.
Тосай, Мо-Э и Шун поклонились и удалились готовить указ. Через неделю Государыня приложила к нему агатовую печать и спросила птицу Киши:
- Как ты думаешь, теперь меньше слез будет проливаться на земле Дракона?
Птица кивнула головкой и радостно запела; надежды же министра Кэня не оправдались: Энгао по-прежнему заведовал Палатой Высокого Знания. Государыня написала извинения и послала их с подарками, кои ученый изволил принять - однако больше его не приглашали во дворец ни разу.
Прошло некоторое время - и птица Киши опечалилась. Потускнели ее перья, пропал голос.
- Что случилось? - спросила государыня. Птица обернулсь человеком и ответила:
- Не знаю, почему, но в Пространной горя стало больше.
Государыня повелела вызвать к себе Тосая, и попросила обхяснений. Тот преклонил колена и подал доклад. По тому, как слежались листы, было видно, что доклад подготовлен уже давно.
В докладе говорилось, что из-за указа о запрете красных башенок в стране начался непокой. Заведения не прекратили своей деятельности, но стали прятаться теперь, маскируясь то под бани, то под кабачки или питейные домики. Если прежде каждая девица носила знак своей профессии, то теперь трудно стало распознать торговку плотью, из-за чего иной раз искатели приключений подвергали оскорблениям замужних женщин и невинных девушек, а веселые красотки частенько не получали теперь обещанной платы, ибо гости начинали угрожать им судом. Прежде каждая из девиц могла найти управу в суде на гостя отказавшегося платить, теперь сами они вынуждены были скрыватся, обманщики же хвалились своей ловкостью. Служители порядка, как правило, знали, кто в их квартале промышляет своим телом - но за мзду закрывали на это глаза. Где раньше была одна ложь - там сделалось три или четыре. И вражда нисколько не уменьшилась - как и во вской подпольной торговле, между покупателем и продавцом теперь установилось недоверие. Девицы же в сокровенных заведениях стали и вовсе бесправны. Любое насилие, которое раньше можно было преследовать по суду, терпели они теперь молча. Те из них, кто беременел от гостя, прежде не всегда убивали плод, в надежде продать ребенка - теперь же дитя погибало в трех случаях из четырех. Так и ложь, и вражда, и убийсива возросли - и государыня, прочитав доклад, ужаснулась. Немедленно позвала она Шуна и велела объявить об отмене указа; Тосая же спросила:
- Ты ведь знал, чем кончится дело, с саомго начала?
- Да, - сказал Тосай.
- Отчего же не знал Учитель Энгао?
- Оттого, что он старый ханжа. Он слишком пестует свою чистоту, чтобы представить себе, каков ход мыслей у тех мерзавцев, что содержат веселые дома.
- Я знаю, каков ход их мыслей - отчего же я была так глупа? - спросила Государыня.
- Вы не глупы - у вас доброе сердце. Оно мешало вам прислушаться к собственной памяти.
- А отчего ты не подал мне этот доклад раньше?
- Оттого, что в вас говорило сострадание, а когда в вас говорит сострадание, вы слушаете только его и птицу Киши. Меня бы вы не услышали.
morreth: (Default)
После смуты генерала Пя-Эна избранникей птицы Киши сделалась некто Фэйлок, певичка из веселого дома "Мост радости", носившая прозвище Гинран, Орхидея-сокровище. Было ей в ту пору немногим более девятнадцати лет.
Многие дивились тому, что птица избрала и наградила бессмертием не ученого мужа, не почтенную даму, не воителя - но девицу из красной башенки. Однако даже те, кто роптал, не могли оспорить волю Уммэя.
Фэйлок приняла во время коронации то же имя, какое носила, будучи певичкой. Ее отговаривали, но она изволила ответить:
- Уммэй призвал меня к правлению из блудилища, где я носила имя Гинран - значит, оно достаточно хорошо и для императрицы.
На другой день после восхождения на трон Гинран велела призвать к себе свою прежнюю хозяйку, вдову Сак. Та помнила за собой много прегрешений по отношению к девушке - начиная с того, что купила ее незаконным путем, у человека, который не имел права ее продавать. Боясь, что императрица велит ее пытать и казнить, вдова Сак повалилась ей в ноги, слезно моля о пощаде, но императрица, ласково улыбнувшись, сказала:
- Встаньте, матушка. Разве могу я забыть, как вы спасли меня в голодные годы? Жалую вас за вашу доброту чином второго разряда и должностью министра двора!
Тут торговка женским мясом снова повалилась ей в ноги, слезно благодаря и осыпая поцелуями печать министра, которую вручил ей распорядитель. Государыня сделала веером знак - и все, кроме птицы Киши, начальника государевых телохранителей и матушки Сак, покинули зал.
- А ну встань, ведьма и слушай меня! - грозно сказала тут государыня, и брови-тучи ее сошлись над яшмовым переносьем. - Не думай, я не забыла, сколько зла ты причинила мне, и не намерена забывать. Не меня благодари, а Уммэя, за то, что некогда мне заниматься такими глупостями, как месть. Ты нужна мне. Казна пуста, страна разорена мятежом и поборами - а ты как раз такой человек, который может сок из камня выжать и стрясти персики с сосны. Содержание дворца отнимает слишком много средств - придумай, каких людей можно лишить должности, а кого на должность назначить, какие расходы урезать, что продать. Сколько я тебя знаю - ты всегда умела заставить богатеев потрясти мошной.
Жадная ведьма поняла, что перед нею открыли золотую жилу - и у нее хватило еще наглости спросить:
- А как насчет министерского патента на бессмертие?
Государыня вытянула руку со свитком патента - но птица Киши отказалась спуститься со спинки трона и заверить патент печатью.
- Смирись с волей Уммэя, - сказала Гинран.
С этого дня алчная и тщеславная старуха принялась распоряжаться при дворе. Она ходила в парче и в шелках, пила и ела на золоте, спала на драгоценных мехах. Имея множество знакомых среди провинциальной знати, она за большие деньги продавала дворцовые должности их чванным отпрыскам, которые страшно гордились тем, что входи во дворец.
Нет нужды и говорить, что она вовсе не сократила дворцовых расходов - а если и продавала что из дворцового имущества, то в казну шла лишь малая толика выручки. Алчная баба наживалась, купила несколько поместий и, поскольку она действительно умела выжимать, как говорится, сок из камня, то вскоре сделалась богатейшей женщиной в стране.
Государыня тем временем правила страной не из дворца, а из того, что называлось "макирэн" - "правительство военной палатки". Она ездила по главным городам провинций, довольствуясь самым необходимым, с небольшой свитой и охраной, выслушиваа народ и утверждала в должности либо смещала провинциальных правителей. Таким образом, дворцовые чиновники не имели на нее никакого влияния. Столицей же управлял министр Покоя и Мира Тосай, которого государыня возвысила из градоправителей за то, что он возглавил оборону города Илана от мятежника Пя-Эна.
Тосай однажды попросил у госпои Сак встречи наедине и показал ей роспись всех взяток, полученныхзх за последние две недели, а также всех прибылей за краденые из дворца предметы. Сак испугалась, что эту роспись увидит Гинран - она ведь помнила, что у Государыни есть причины ненавидеть ее. Но, глянув в глаза министру Тосаю, она увидела в нем такого же выскочку, жадного до денег. Они быстро столковались на том, что Сак будет отдавать Тосаю пооловину всего, что получает в качестве взяток.
Конечно, Сак не собиралась делать так всегда - пока Тосай был жив, он был ей опасен. Но, изыскивая средства устранить его, она послушно делилась деньгами.
Когда же через год с небольшим Государыня изволила обратить свои серебряные стопы в столицу, Тосай встретил ее у городских завадных ворот с тайным докладом.
- Вы были правы, государыня, - сказал он. - Вдова Сак превзошла все мои ожидания. Того, чем она со мной делится, хватает и на починку дорог, и на восстановление каналов - а ведь это всего лишь половина.
- Право, жаль резать курочку, которая так хорошо несется, - вздохнула государыня. - Но иначе ведь она зарежет тебя, Тосай. Сегодня же вечером объявлю свой эдикт.
И Государыня, поднявшись на ступени Храма Под Деревом, соизволила провозгласить об упразднении всех дворцовых чинов и должностей, а таже о том, что временное правительство макирэн отныне становится постоянным.
Недовольные скоробогачи, купившие должности у Сак, кинулись к ней - но она не могла, да и не хотела вернуть им деньги. Высоким чиновникам и людям из старинных родов отвечала она грубо и нагло: дескать, знать вас не знаю.
На следующее утро Государыня подписала отставку Сак, а еще через день вдову нашли зарезанной в спальне ее загородного дома - кто-то из оскорбленных подослал убийцу.
- Что ж, - сказала Государыня, - мужа и детей у покойницы не было - поэтому все ее имущество отходит казне.
Так в первый год правления Государыни Гинран была наполнена казна, а налогов не собрали ни полушки.
morreth: (Default)
Я непременно опишу в "Пятицарствии" гениального полко- и флотоводца, по совместительству прекрасного фехтовальщика.
Он будет лысый в свои 30 лет, близорукий, толстый, отдышливый, постоянно простужающися и страдающий патологической дырявостью рук по отношению ко всму, что не является холодным оружием.
morreth: (Default)
Доспехи и оружие бойцов с хооммэ - непростые. Кузнецы, владеющие специальным искусством, могут изготавливать такое оружие и такой доспех, в котором поселяются добрые мэ. Этим оружием и доспехом может овладеть не каждый - а только тот, кому мэ откроет свое имя.

Доспехи эти и оружие хороши тем, что в небоевой обстановке очень мало весят и имеют компактную форму - например, дооспех может состоять всего из одного нагрудника или наплечника или наручей. Но когда боец призывает мэ, тот сам принимает форму доспеха и защищает тело друга.

Отношения между бойцом и его мэ - именно дружеские. Если боец начинает борзеть, мэ покидает его. Мэ покидае бойца и тогда. когда тот становится грабителем, убийцей, негодяем.

Излишне говорить, что при помощи хоммэ тоже можно "сделать" такой доспех.
morreth: (Default)
http://ivanov-petrov.livejournal.com/926076.html

А поскольку у меня Пятицарствие в буквальном смысле слова должно стоять на справедливости, это стало поводом жОстко задуматься.
Пока что я ни до чего не додумалась - процесс идет. Но первая стадия процесса - я уже как бы могу ее озвучить. Когда-то давно я постила "антивавилонский" прогон, где сравнивала нравственное очищение с физическим мытьем. Могултай очень гордится тем, ячто его система никого не обязывает к мытью - она обязывает только к тому, чтобы другим твоя вонь не причиняла слишком сильного дискомфорта, но эта проблема разрешается на самом деле общей немытостью. Если все воняют одинаково, то никто ни на кого не раздражается, а человек с привычкой мыться хотя бы раз в месяц будет в таком обществе как гвоздь в сапоге. И самому тяжело, и другим муторно от него.

В обществе же, где чистота становится идеалом, а мытье нормой, немедленно возникают конфликты на почве отноления к чистоте. Мы все это знаем, потому что живем в нем. Оно расслаивается по отношению к чистоте и нечистоте: возникают круги чистюль, которым неприятно общаться с человеком, моющимся раз в три дня - и круги людей, продолжающих относиться к грязи по принципу "само отвалится", и много промежуточных кругов. Возникают конфликты. И с этим ничего не сделаешь. Единственный выход, который дает возможнсть примирить _всех_ - назад в грязь.

Допустим, самая многочисленная группа - это люди с привычкой ходить в баню по субботам. Они будут плохо относиться к грязнулям, моющимся раз в месяц и реже. Но еще более жесткой обструкции с их стороны будут подвергаться чистюли, моющиеся раз в день: первые просто воняют, но на их фоне можно чувсвовать себя хорошим, зато вторые причиняют более глубокий дискомфорт: они, во-первых, постоянно напоминают о недостаточности твоих гигиенических усилий, а во-вторых, у них, как правило, есть и дополнительные возможности по поддержанию чистоты - что служит предметом зависти, которую озвучивать негласно запрещено: ведь в твоей среде принято считать еженедельное мытье вполне достаточным, а значит, завидовать чистюлям нечего. Но вот высказать некоторое злорадство, когда чистюля падает и вываливается в грязи - это можно.

С нравственностью - та же петрушка. Справедливость - один из аспектов нравственной чистоты. Идеал ее недостижим, как и всякий идеал. Чтобы поддерживать справедливость на минимальном уровне, нужно в нее верить - но именно вера людей, поддерживающих ее на минимальном уровне, приобретает форм "жила-была девочка, сама виновата". Почему? Потому что человек сталкивается с бессилием поддержать справедливость на должном уровне - и испытывает по этому поводу фрустрацию. Он верит в справедливость как в некую социальную игру, в которой за деяния следует _адекватное_ воздаяние. Он сам играет по таким правилам. Это стоит ему усилий, причем усилий на грани возможного - на более он зачастую просто неспособен. Когда он сталкивается с очевидным свидетельством того, что эти усилия могут не окупиться - возникает фрустрация. И самый простой способ подавить ее - это уговорить себя, что с жертвой несправедливости на самом деле поступили справедливо. Иначе ведь выходит, что все твои старания по поддержанию справедливости в своем кругу - насмарку.

Лицемерие - цена, которую слабость платит нравственности.
morreth: (Default)
Надо сказать, что война агрессивная для Пятицарствия - одно из тех зол, от которых всегда и непременно, сто пуд начинает страдать птица Киши, а за ней и все мэ страны. Поэтому войн между государствами там нет. Но там есть:

- отряды быстрого реагирования для побиения хоммэ в зоне пограничья.
- городские милиционные ополчения, собираемые в случае большого прорыва хоммэ из опустевших местностей
- феодальные дружины и городская стража, выполняющие полицейские функции

И те, и другие, и третьи задействуются во время гражданских войн, которые в коллапсирующих государствах вспыхивают практически непременно.

Какие факторы должны отличать военное дело народов пятиземелья?

Думаю, в первую очередь - высокий уровень личного воинского мастерства. Ведь боев "армия против армии" там практиччески не ведется - и держать строй, умея только бить щитом и тыкать мечом (в Древнем Риме хорошее фехтование не почиталось за доблесть - считалось, что только гладиатору это прилично, а солдат в щитовом строю управится и самыми простыми приемами) не нужно - нужно обратное: умение вести бой в ситуации общего хаоса и неразберихи, руководствуясь практически только своим соображением и инициативой - потому что хоммэ не ходят в атаку строем, никогда нельзя сказать заранее даже какую форму они примут. В связи с этим - способностью противника принимать любую форму - должна развиться еще и высокая универсализация бойца-профессионала: не только фехтование, но и метательное оружие - чтобы обстреливать летучих тварей.
Да, кстати, не забыть напомнить себе и другим: Пятицарствие - не средневековый мир. Это мир Нового времени, с рудиментами средневековья в сознании - но там уже вполне имеются пушки, аркебузы (придумать название), примитивные механизмы.
Городское ополчение, конечно, пользуется огнестрелом - но вот дружинники "быстрого реагирования" должны слегка презирать огнестрельщиков: в бою аркебуза не обеспечивает нужной скорострельности, поэтому в таких отрядах преимущество за лучниками (тем паче, брони хоммэ не носят).
morreth: (Default)
Господа, это все не просто так, с целью похвастаться. Мне хотелось бы, чтобы кто-то из вас, если видит какие-то глюки и баги, отловил их на стадии замысла.

October 2017

M T W T F S S
      1
23 45 678
9 10111213 1415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 18th, 2017 06:18 pm
Powered by Dreamwidth Studios