Подивилася "Хобіта" на великому екрані

Епіграф від Гофмана:

Торін: Щось мені здається, що я мудило.
Трандуїл: Щось мені також здається, що я мудило...
Обидва: Ходімо спокутувати кров'ю!

Епіграф від куми:

Тепер я знаю, чого Більбо не одружився...

Екранку подивилася ще вночі, совість не мучає, російське озвучання традиційно дрек.

Що я можу сказати... Джексон втопив у підлогу всі педалі. Він ще коли робив ВК, збагнув одну важливу штуку, яка, на мій погляд, не дається багатьом, хто намагається знімати фентезі: він збагнув, що навіть епічне фентезі не можна робити з цілковито серйозними щщами. Потрібний бафос.

Пі Джей додає бафосу у промисловій кількості протягом всієї трилогії "Хоббіт", але в третьому кіні він просто врубає режим Стаханова. Причому не дає глядачеві ані зітхнути, ані моргнути між бафосом та високою патетикою, жодного градієнту, ось Смауг руйнує місто, люди горять, люди потопають, скрізь дитячий плач та жіночий лемент, аж тут пливе такий бурмістр зі своїм Альфонсом, тобто Альфредом: "Ой, човник перевантажений, треба щось викинути. Раз, два три, це напевно будеш ти!"

Торін прекрасний, знову маджественний та богічний, Армітедж відіграв на всі сто. Шекспірівський такий гном, сам до себе монологи читає у залі з золотою підлогою. І тутай поруч із ним такий Даїн верхи на бойовому кнуряці. Або Леголас перелеголасює себе самого, демонструючи у двобої з Болгом чудса ельфійської акробатики, і тута ж поруч люто вбивають Філі та Кілі. Ахаха, Піджейчику, що ти робиш, припини.

Проте найпронизливіша сцена фільму - це не загибель торінівського ліньяжу. Так, воно дуже зворушливо, але в мене сльози на очах з'явилися у сцені з Бардом та Бейном проти дракона: "Дивися на мене, синку! Тільки на мене!"

І я хочу сказати про головне: не знаю, яким бісом Джексонові це вдалося, але фільм вийшов про нас. Так, гноми круті, так, ельфи просто незрівнянні, але головні герої цього кіна - це голі-босі есгаротці, які боронили руїни Дейлу з заіржавленою прадідівською зброєю в руках. Які готові були спершу маджественному Торінові та крутому Даїнові навтикати, а потім понавтикали оркоті та тролям. Бо старі ельфо-гномські чвари через коштовності то таке, але коли мужики й баби беруться до зброї, щоб боронити власних діточок, то всі королі та дракони нехай ховаються.

Наостаннє хочу сказати: здається мені, що деякі з сюжетних поворотів виросли з бажання Піджея та пані Уолш зняти Сільмаріліон та усвідомлення того, що Крис Толкін буде сидіти на батьківському спадку всією своєю сракою, як собака на сіні. От, наприклад, очищення Дол Гулдуру Білою Радою - це ж у чистому виді повторення того, як Лутіен викинула Саурона з Тол-і-нгаурхоту. Саме те, як Галя Саурона пожбурила аж за виднокрай. Або прохазка Леголаса та Тауріель до Гундабаду (ви на карту погляньте, де Самотня гора, а де Гундабад!) - це Піджей вирішив, мабуть: а тепер най леголас та Тауріель побудуть Береном та Лутіен. Або ті здоровезні хробаки - це ж із Падіння Гондоліну, з чорновиків вони взялися!

А до речі, ніхто не знає, що воно за люди реконструювали для Піджея оркську мову та куздул?

Редактирую "Сердце меча"

Первая мысль: ё-моё, это ж придется перечитать могултайский корпус текстов, и кое-какие старые могултаесрачи, бррр, заранее тошнит.
Вторая мысль: ЗАЧЕМ? Большинство читателей зеленого понятия не имеет о Могултае и его общей теории всего. Напротив, чем меньше отсылок и реминисценций, тем лучше. Смотри на текст взглядом читателя, оторый Могултая и весь его концепт в гробу видал.
Третья мысль: смотрю. Ужас-ужас-ужас, из всех диалогов прет полемика с невидимым противником, гребаная ефремовщина, как тошнотворно.
Четвертая мысль: выпиливаем ефремовщину, поддаем Шекспиру.
Пятая: Шекспиру, й-я сказал!
Шестая: для убедительного Шекспиру героям нужны более убедительные мотивации, чем желание аффтара одолеть кого-то неправого в интернете, пользуясь героями как инструментами. И более убедительные, чем "Потомушта у Жульверна так". Жульверн-то у нас после 20 главы все равно покатится кувырком.
Седьмая: ух ты ж епвашумать, что получается, когда доискиваешься более убедительных мотиваций! Да, да и еще раз да!