П"ятицарство

Звичайно, Баркові спадало на думку що князь Кан може бути його батьком - але він не наважився запитати про це ані самого князя, ані свого діда. Бо відчував: якби хтось із них сказав "ні", то він, Барко, почувався б ошуканим.
Не через те, що прагнув розкошів та влади - але тому, що князь Кан був серед людей шанований, і великою честю було б зватися його сином.
Але, трохи поміркувавши, вирішив Барко, навіть якщо я його син - в нього можуть бути причини критися у цьому. В нього є дружина й донька-красуня, отже, любов його до моєї матері була протизаконна, а він князь - і не може ставити себе вище за закон. Бо всім добре відомо, що буває, коли князі ставлять себе вище: дивлячись на них, починають чинити безлад і чиновники та магістрати, за ними услід - простолюд, а коли несправедливістю починає жити ціла місцина, мае тієї місцини гине, і село, місто, або навіть ціла провінція починають жити без духа-покровителя. А коли немає духа-покорвителя, на його місце приходить дух-руйнівник, хоммае, і тоді всім доводиться кепсько, бо хоммае приносять з собою неврожаї, пошесті, потворні чудовиська, скажені звіри, суховії та повені, і вимолити милість хоммае можна тільки кривавими жертвами, і то ненадовго. З провінції, де з"явилися хоммае, люди тікають тисячами, через це приходять у занепад селища та міста, і в Літопису Створіння, який читають кожній дитині у кожній школі з часів Володарки Гінран, розповідається, що колись майже вся земля була пуселею під владою хоммае, де люди мусили не жити - а щоденно виборювати собі життя.
Тому Барко й думав, що, зрадивши дружину, князь припустився слабкості, але спробував виправити учинену несправедливість, давши Імлі можливість гідного життя. А може, казав він собі, аби не плекати марних надій, він і не батько мені - просто друг мого діда, що допомагав його доньці...
Настала осінь, зібрали врожай - і дід відправив Барка до повітової школи у місті Кію. Хлопець на дев"ять місяців розлучився з дідом, але не дуже сумував тим, бо зустрів там Бань, ту саму священицю, яка лікувала його рани, коли він побився з псом Щелепою.
- Гай-гай, та це ж наш хоробрий перевертень! - сказала Бань, побачивши його у школі, і торкнулася долонею його чола. І було це майже так, як поцілунок бабусі-мае, а від широких рукавів священиці тхнуло ароматними смолами, які вона курила щодня на вівтарі мае повіту, мае провінції та Великого Мае Дракона, хранителя Серединного Царства. Барко полюбив цю жінку за її рівну лагідність до всіх, справедливість та непохитну чесність.
Вона навчала дітей історії та аншияру. Що таке аншияр? Це слово складається з трьох знаків: ан - справдливість, ши - милосердя та яр - путь, бо путь людини в житті має пролягати поміж справедливістю та милосердям, а всі інші цноти - то солодкі плоди, які людина збрає на цьому путі.
Барко навчався в школі грамоті, ліченню, аншияру, історії та музиці, як і всі інші діти. Він був хлопець розумний та здібний, і наприкінці року Бань дала йому вихвального листа, з яким його могли прийняти у провінційній школі, а якби він блискуче склав іспити - то й взяти його там на утримання. На літо Барко повернувся до діда, і, оскільки з ним на той час нічого цікавого не трапилось, ми його полишимо та розповімо про повстання, яке того року здійняв дуань Сай.

Много разговоров во френдленте по поводу этой записи

http://divov.livejournal.com/218950.html

(баян не мой и даже не Дивова).

Я не стану писать, кто там мудак и насколько - омоновцы, Дивов, Темкин или кто еще. Я отмечу только один момент. Точнее, таких моментов там несколько, но они все похожи друг на друга, так что я отмечу один:

"Им прямо там, «мамочку» на морду надевают, руки заворачивают, мордой вниз, по шее дали – и пошла. Дальше ее уже везде ведут. Всё, она уже в руках. Завели в комнату, сажаем к стенке, а сидеть неудобно, потому что мебели же нет – там голый пол и стены, и всё. Их – туда, пятки – максимально далеко от стены, но при этом сидит она на корточках, т.е. рыпнуться она уже не может, и попой до пола она не достает. Оч-чень неудобная поза… Руки, соответственно, за головой, пальцы переплетены, чтобы не дергалась. Сверху команда: - Сидеть, не рыпаться, говорить тогда, когда разрешат! Всем все понятно?
Команда, естественно, со «страшним тирраристским акцэнтом»: - Слишишь? Э, рюсским изыком сказаль, собак неверний, ишакь пазорний, сколька раз тибэ гаварить – без команды не п…деть! Всем все ясно?
Девки просекли. Они-то лекции слушали. Этот вылезает… Я, говорит, журналист, мне можно! Ну, на фразу «я журналист» получает п…лей. Типа – тебе команды говорить не было! (Пока аккуратно, пока без следов). Команды не было! И сверху – бум!
– Меня бить нельзя!
Бум!
– Тебе говорить никто не разрешал, сиди, молчи. Всё усек?
– Усёк.
Бум!
– Тебе же сказано – без разрешения не говорить!
Вроде затих."

Смотрите. Эти журналисты знали, что это учения, причем показательные учения. Что спецназовцы не позволят себе не то что убить или покалечить "заложников" - а хотя бы царапину оставить. Ну, ударят в рамках "ролевой игры". Но в спортзалах на тренировках бьют сильней, я уж не говорю в спаррингах, там иногда даже что-то ломают.

Никому не пришло в голову играть в свою игру. Спрашивают - молчать. Велят сидеть на корточках - сесть на жопу, мне так удобнее и пошли вы все. Раздеться - еще чего: тебе надо, ты и раздевай.

Все мгновенно забыли, что это ролевая игра. Все мгновенно превратились в овец. Ладно бы в реальных полевых условиях, когда действительно пристрелить могут - но на учениях!!!

И Дивов прав: это ОЧЕНЬ правильный материал. Он показывает, что мы, "пересічні громадяни", собой представляем. И толково объясняет, почему люди терпят ментовский беспредел, беспредел властей, беспредел, который творит хам-сосед... Потому что готовы терпеть и мгновенно принимают условия игры по которым с ними можно сделать что угодно.

Две интеллигентные женщины (приквел)

( Олег летом в Харькове спапараццил )