Пёсъ еси...

П"ятицарство

Ось вони дійшли до куреня, Барко перекинувся та вдягнувся у штані з коноплі та нефарбовану лляну сорочку, а голову пов"язав хусткою, закрутивши вузол за лівим вухом, оберігом від хоммае. Вдвох із князем вони спустилися до хати, де Очерет якраз порався на городі.
Барко знав, що його дід служив колись самому князеві у дружині, і окульгав під час сутички з хоммае. Але дід не дуже розпатякував про це, тому Барко й не знав, що під час тієї самої сутички він врятував князеві життя. "Чому воно сталося так?" - пдумав Барко. - "Звичайно дід, коли окульгавив, не міг більше бути вояком, але навіщо йому було полишати князя? Він міг би служити при палаці, ми б жили у Лівені, в замку, або навіть при столиці - а ми живемо тут, у Вуграх, і дишемо лаком або гнемо спини на городі, щоб заробити собі на життя. Хіба князь не знає вдячності? І чому дід мовчав про це, наче зробив щось огидне?"
Отак він думав, поки спускався з гори додому. А ще він думав, як буде соромно, якщо князь розкаже дідові про Баркову брехню.
Коли Очерет побачив князя, він впав навколішки та вклонився поштиво, але князь сам підняв старого та обійняв його, мов брата.
Дід, вибачаючись, що в печі нема їжі, гідної князя, проводив його до дому, а князь сміявся та нагадував дідові, як вони їли жаб та змій, коли переслідували якихось розбійників на озерах під горою Янса.
Отже, дід накопав на городі трохи патату, порізав зелені, додав трохи солоного сала та все поставив запікатися у горщику.
- Я хочу створити молитву на могилі твоєї доньки, - сказав князь. - Тому не буду чекати на сніданок, бо мушу постити. Нехай Іку піде зі мною.
"Він знає і моє дитяче ім"я" - здивувався хлопець.
Щоб іти на могилу, треба було вмитися та перевдягнутися у чисте. Це зайняло в Іку трохи часу, і він ніяк не міг збагнути, чому князь воліє йти з ним разом.
Мабуть, подумав хлопець, князь не знає дороги.
Вони прийшли на лісову галявинку, де була могила матері Іку. Хлопець своєї матері майже зовсім не пам"ятав - лише іноді згадував щось тепле, та солодко пахуче, та ніжне на дотик. Інколи він снив цим, але наяву частіше сердивіся на матір через те, що зачала його безбатченком та зробила з нього ціль для кпинів усього селища, аж поки він не став рятівником-Барком. Він ходив на могилу у свято духів та на новий місяць, але жодного разу дух матері йому не з"являвся.
- Ти міркуєш, чому я пішов з тобою на могилу Імли? - запитав його князь дорогою.
Барко не знав, що відповісти, і князь сказав:
- Імла для твого батька була найдорогоціннішим створінням в його житті. Тому вона дорога й для мене також. Тобі нема чого стидатися її пам"яті. Через її красу, розум, талан та добру вдачу довкола неї завжди були люди, які їй заздрили. Але вона гордо несла свою честь, і якщо ти не знаєш імені свого батька - повір, це не тому, що вона віддала своє кохання людині ницій, яка втекла, полишивши її насамоті. Повір, вона кохала і була коханою, але буває кохання, вагітне небезпекою.
- Дід нічого мені не розповідав, - сказав Барко.
- Бо ще не прийшов час. Однак, годі базікати - ми біля могили.
На могилі Імли була велика брила дикого каменю, вже поросла мохом. Князь та Барко встали на коліна та створили молитву до Уммея, що опіклується всім створінням, живим та мертвим, і до Баньгу, володаря Синього Озера, на острові у якому живуть душі померлих, а потім - до мае, що була матір"ю Імли.
І коли вони молилися, легкий серпанок вкрив галявину, і з того серпанку до них вийшла жінка, прикрита сріблясто-зеленим листям так, ніби одягом. Вона підійшла до Барко та поцілувала його в щоки, і в тому поцілунку він відчув всю ласку світу.
А потім вона підійшла до князя, поцілувала його в лоба - і заплакала.
Князь та Барко схилилися біля її ніг, а вона щезла, і серпанок розвіявся.
- Ми отримали благословення мае, - сказав князь зворотною дорогою. - Твоєї бабусі. Що ти відчув?
- Не знаю, як розповісти, - сказав Барко. - Мене наче мама пригорнула - за всі ці роки...
Тут він наважився і спитав:
- А що відчули ви?
- Я відчув віддих любові, - сказав князь. - Але й біль. Відчув дорікання за те, що в світі багато добра, якого я не можу захистити. Тому вона й заплакала. Мае можуть провидіти майбутнє, ти знаєш? Мій прапрадід також був мае, через те я перевертень, як і ти. З нього почалось підвищення нашого роду. Але рід, втрачаючи благословення мае, може впасти. Я накликав гнів мае, вбивши князя Барса, ти про це чув?
- Так, - відповів Барко.
- Я шукав відповіді - чи можу я якось спокутувати свою провину за це. І не знайшов.
На цьому князь, зітхнувши, замовчав, і вони повернулися до дому Гіса Очерета.
Поснідавши печеними пататами, зеленню та яблучним узваром, князь трохи поговорив з Гісом про його теперішнє життя, а потім сказав:
- В тебе кмітливий хлопець.
Барко почервонів, але князь нічого не розповів про його хитрощі, тільки додав:
- Здається мені, він аж занадто кмітливий для повітової школи. Чи не хочеш віддати його у столицю, до Будинку Великого Навчання?
- Він ще молодий, - сказав Гіс. - В нього вітер у голові, і для Великого Навчання він ще не годиться.
- Добре, ну а як щодо провінційної школи? Його мати робила там великі успіхи, невже він не буде її гідним?
- Подивимося, - сказав Гіс. - Поки що ходитиме у повітову школу.
- Ну добре, - сказав князь і піднявся, щоб попрощатися. - Але я волів би після року в повітовій школі бачити його в школі провінційній. Дякую за пригощення, то було найсправжніше яство.
- Мені соромно за жалюгідне пригощення - ввічливо відповів Гіс, і попрощався. Князь повернувся на своє полювання, а Гіс, вилаявши хлопця за неробство, разом з ним повернувся до городу.

Попалась мне сегодня на глаза реплика одного БДБУМа*

*Благородный дон, большого ума мужчина

БДБУМ не поверил, что в тяжелый и депрессивный для меня момент я могла одновременно вести в журнале Другого спор об археологии. Он счел, что моя депрессия вранье и поза.

Наверное, он счел бы, что моя послеразводная депрессия - тоже вранье и поза, если я написала в самый мутный момент вот эти частушки:

http://morreth.livejournal.com/90856.html

Никто не знал, как я их сочиняла. Я работала уборщицей в ателье, что занималось пошивом гардин. Приходила в 8 утра, за два часа до начала рабочего времени. Мне нравилось такое трудовое расписание - никто не мог видеть слез, а плакала я все время. Наливала воду - плакала. Мыла тряпку - плакала. Вытирала пыль - рыдала.

Вечерами смотрела "Железного миротворца", не все же рыдать.
И оставляла в ЖЖ вполне жизнерадостные записи.

А плакала я до головной боли, до того, что у меня близорукость усиливалась на два-три пункта против обычного.

Частушки приходили мне в голову одновременно. Я рыдала, вытряхивая ковер или вымывая кафель, а в голове складывались веселые строки.

Я садилась за письменный стол и набрасывала их на бумаге для записей. По ходу вытирая слезы.
Так прошло 25 мая. На следующий день я выложила эти строки в ЖЖ.

Были и другие записи в мае. Я обсуждала Мастера и Маргариту, переводила из Честертона.
И каждый день плакала. Часами.

Так что литературоведческие анализы БДБУМа меня неизменно веселят.
Но дело не в этом.

Дело в том, что по окончании карантина я должна предоставить в университет эссей о психологии творчества. И все, что я до сих пор по этому вопросу прочитала, меня не устраивает, потому что расходится с моим личным опытом. А делать копипаст... Ну, это на крайний случай - но мне пока не хочется.

Картинка месяца