П"ятицарство

[morreth]

Ось вони дійшли до куреня, Барко перекинувся та вдягнувся у штані з коноплі та нефарбовану лляну сорочку, а голову пов"язав хусткою, закрутивши вузол за лівим вухом, оберігом від хоммае. Вдвох із князем вони спустилися до хати, де Очерет якраз порався на городі.
Барко знав, що його дід служив колись самому князеві у дружині, і окульгав під час сутички з хоммае. Але дід не дуже розпатякував про це, тому Барко й не знав, що під час тієї самої сутички він врятував князеві життя. "Чому воно сталося так?" - пдумав Барко. - "Звичайно дід, коли окульгавив, не міг більше бути вояком, але навіщо йому було полишати князя? Він міг би служити при палаці, ми б жили у Лівені, в замку, або навіть при столиці - а ми живемо тут, у Вуграх, і дишемо лаком або гнемо спини на городі, щоб заробити собі на життя. Хіба князь не знає вдячності? І чому дід мовчав про це, наче зробив щось огидне?"
Отак він думав, поки спускався з гори додому. А ще він думав, як буде соромно, якщо князь розкаже дідові про Баркову брехню.
Коли Очерет побачив князя, він впав навколішки та вклонився поштиво, але князь сам підняв старого та обійняв його, мов брата.
Дід, вибачаючись, що в печі нема їжі, гідної князя, проводив його до дому, а князь сміявся та нагадував дідові, як вони їли жаб та змій, коли переслідували якихось розбійників на озерах під горою Янса.
Отже, дід накопав на городі трохи патату, порізав зелені, додав трохи солоного сала та все поставив запікатися у горщику.
- Я хочу створити молитву на могилі твоєї доньки, - сказав князь. - Тому не буду чекати на сніданок, бо мушу постити. Нехай Іку піде зі мною.
"Він знає і моє дитяче ім"я" - здивувався хлопець.
Щоб іти на могилу, треба було вмитися та перевдягнутися у чисте. Це зайняло в Іку трохи часу, і він ніяк не міг збагнути, чому князь воліє йти з ним разом.
Мабуть, подумав хлопець, князь не знає дороги.
Вони прийшли на лісову галявинку, де була могила матері Іку. Хлопець своєї матері майже зовсім не пам"ятав - лише іноді згадував щось тепле, та солодко пахуче, та ніжне на дотик. Інколи він снив цим, але наяву частіше сердивіся на матір через те, що зачала його безбатченком та зробила з нього ціль для кпинів усього селища, аж поки він не став рятівником-Барком. Він ходив на могилу у свято духів та на новий місяць, але жодного разу дух матері йому не з"являвся.
- Ти міркуєш, чому я пішов з тобою на могилу Імли? - запитав його князь дорогою.
Барко не знав, що відповісти, і князь сказав:
- Імла для твого батька була найдорогоціннішим створінням в його житті. Тому вона дорога й для мене також. Тобі нема чого стидатися її пам"яті. Через її красу, розум, талан та добру вдачу довкола неї завжди були люди, які їй заздрили. Але вона гордо несла свою честь, і якщо ти не знаєш імені свого батька - повір, це не тому, що вона віддала своє кохання людині ницій, яка втекла, полишивши її насамоті. Повір, вона кохала і була коханою, але буває кохання, вагітне небезпекою.
- Дід нічого мені не розповідав, - сказав Барко.
- Бо ще не прийшов час. Однак, годі базікати - ми біля могили.
На могилі Імли була велика брила дикого каменю, вже поросла мохом. Князь та Барко встали на коліна та створили молитву до Уммея, що опіклується всім створінням, живим та мертвим, і до Баньгу, володаря Синього Озера, на острові у якому живуть душі померлих, а потім - до мае, що була матір"ю Імли.
І коли вони молилися, легкий серпанок вкрив галявину, і з того серпанку до них вийшла жінка, прикрита сріблясто-зеленим листям так, ніби одягом. Вона підійшла до Барко та поцілувала його в щоки, і в тому поцілунку він відчув всю ласку світу.
А потім вона підійшла до князя, поцілувала його в лоба - і заплакала.
Князь та Барко схилилися біля її ніг, а вона щезла, і серпанок розвіявся.
- Ми отримали благословення мае, - сказав князь зворотною дорогою. - Твоєї бабусі. Що ти відчув?
- Не знаю, як розповісти, - сказав Барко. - Мене наче мама пригорнула - за всі ці роки...
Тут він наважився і спитав:
- А що відчули ви?
- Я відчув віддих любові, - сказав князь. - Але й біль. Відчув дорікання за те, що в світі багато добра, якого я не можу захистити. Тому вона й заплакала. Мае можуть провидіти майбутнє, ти знаєш? Мій прапрадід також був мае, через те я перевертень, як і ти. З нього почалось підвищення нашого роду. Але рід, втрачаючи благословення мае, може впасти. Я накликав гнів мае, вбивши князя Барса, ти про це чув?
- Так, - відповів Барко.
- Я шукав відповіді - чи можу я якось спокутувати свою провину за це. І не знайшов.
На цьому князь, зітхнувши, замовчав, і вони повернулися до дому Гіса Очерета.
Поснідавши печеними пататами, зеленню та яблучним узваром, князь трохи поговорив з Гісом про його теперішнє життя, а потім сказав:
- В тебе кмітливий хлопець.
Барко почервонів, але князь нічого не розповів про його хитрощі, тільки додав:
- Здається мені, він аж занадто кмітливий для повітової школи. Чи не хочеш віддати його у столицю, до Будинку Великого Навчання?
- Він ще молодий, - сказав Гіс. - В нього вітер у голові, і для Великого Навчання він ще не годиться.
- Добре, ну а як щодо провінційної школи? Його мати робила там великі успіхи, невже він не буде її гідним?
- Подивимося, - сказав Гіс. - Поки що ходитиме у повітову школу.
- Ну добре, - сказав князь і піднявся, щоб попрощатися. - Але я волів би після року в повітовій школі бачити його в школі провінційній. Дякую за пригощення, то було найсправжніше яство.
- Мені соромно за жалюгідне пригощення - ввічливо відповів Гіс, і попрощався. Князь повернувся на своє полювання, а Гіс, вилаявши хлопця за неробство, разом з ним повернувся до городу.

Comments

[igdrazil.livejournal.com]

Вибачайте, але слово "окульгав" нікуди не годиться - занадто вже очевидна калька з російського.

[estellgreydaw.livejournal.com]

Вот они дошли до шалаша, Барко оборотился и оделся в штаны из конопли ти некрашеную льняную сорочку, а голову повязал платком, закрутив узел за левым ухом, оберегом от хоммаэ. Вдвоем с князем они спустились к дому, где Тростник как раз работал в огороде.
Барко знал, что его дед служил когда-то самому князю в дружине, и охромел во время стычки с хоммаэ. Но дед не очень-то говорил об этом, потому Барко и не знал, что тогда он спас князю жизнь. «Почему это случилось так?" - подумал Барко. - "Конечно, дед, когда охромел, не мог больше быть воином, но зачем ему было оставлять князя? Он мог бы служить во дворце, ми б жили в Ливени, в замке, или даже при столице - а ми живем тут, в Угрях, і дышим лаком или гнем спины на огороде, чтоб заработать себе на жизнь. Разве князь не знает благодарности? І почему дед молчал про это, словно сделал что-то плохое?"

[estellgreydaw.livejournal.com]

Так он думал, пока спускался с горы домой. А еще он думал, как будет стыдно, если князь расскажет деду про Баркову брехню.
Когда Тростник увидел князя, он упал на колени и поклонился учтиво, но князь сам поднял старика и обнял его, как брата.
Дед, извинившись, что в печи нет еды, достойной князя, проводил его в дом, а князь смеялся и напоминал деду, как они ели жаб и змей, когда преследовали каких-то разбойников на озерах под горой Янса.
Итак, дед накопал на огороде немного патата (батата?), порезал зелени, добавил немного соленого сала и поставил все запекаться в горшке.
- Я хочу помолиться на могиле твоей дочери, — сказал князь. — Поэтому не буду ждать завтрака, ведь я должен поститься. Пусть Ику идет со мной.
"Он знает и мое детское имя" - удивился парень.
Чтобы идти на могилу, нужно было умыться и переодеться в чистое. Это заняло у Ику некоторое время, и он никак не мог понять, почему князь хочет идти с ним вместе. Наверное, подумал парень, князь не знает дороги.
Они пришли на лесную полянку, где была могила матери Ику. Он своей матери почти не совсем не запомнил – только иногда вспоминал что-то теплое и сладко пахнущее, и нежное на ощупь. Иногда ему снилось это, но наяву он чаще сердился на мать за то, что зачала его байстрюком и сделала из него предмет издевательств для всего села, пока он не стал спасителем-Барко. Он ходил на могилу в праздник духов и на новую луну, но ни разу дух матери ему не являлся.

[estellgreydaw.livejournal.com]

- Ты гадаешь, зачем я пошел с тобой на могилу Мглы, — спросил его князь по дороге. Барко не знал, что ответить, и князь сказал:
- Мгла для твоего отца была драгоценнейшим созданием в его жизни. Потому она дорога и для меня. Тебе незачем стыдиться ее памяти. Из-за ее красоты, разума, таланта и доброты вокруг нее всегда были люди, которые ей завидовали. Но она гордо несла свою честь, и если ты не знаешь имени своего отца – поверь, это не потому, что она отдала свою любовь человеку подлому, который удрал, оставив ее одинокой. Поверь, она любила и была любимой, но бывает любовь, чреватая опасностью.
- Дед ничего мне не рассказывал, - сказал Барко.
- Потому что еще не пришло время. Однако, хватит болтать - ми возле могилы.
На могиле Мглы был большой валун, уже поросший мхом. Князь и Барко встали на колени и сотворили молитву к Уммэю, который заботится обо всех созданиях, живых и мертвых, и к Баньгу, владетелю Синего Озера, на острове которого живут души мертвых, а потом – к маэ, которая была матерью Мглы.
И когда они молились, легкий туман покрыл поляну, и из того тумана к ним вышла женщина, прикрытая серебристо-зеленими листьями, словно одеждой. Она подошла к Барко и поцеловала его в щеки, и в том поцелуе он ощутил всю ласку мира.
А потом она подошла до князя, поцеловала его в лоб - и заплакала.
Князь и Барко склонились у ее ног, а она исчезла, и туман развеялся.
- Ми получили благословение маэ, - сказал князь на обратном пути. - Твоей бабушки. Что ты почувствовал?
- Не знаю, как рассказать, - ответил Барко. - Меня словно мама обняла - за все эти годы...
Тут он осмелился и спросил:
- А что почувствовали вы?
- Я ощутил дыхание любви, - сказал князь. - Но и боль. Почувствовал укор за то, что в мире много добра, которое я не могу защитить. Потому она и заплакала. Маэ могут предвидеть будущее, ты знаешь? Мой прапрадед тоже был маэ, из-за того я оборотень, как и ты. С него началось возвышение нашего рода. Но род, утратив благословение маэ, может пасть. Я накликал гнев маэ, убив князя Барса, ты про это слышал?
- Да, - ответил Барко.
- Я искал ответа - могу ли я как-то искупить свою вину за это. И не нашел.
На этом князь, вздохнув, замолчал, и они вернулись к дому Гиса Тростника.
Позавтракав печеными бататами, зеленью и яблочным узваром, князь немного поговорил с Гисом о его нынешней жизни, а потом сказал:
- У тебя сообразительный парень.
Барко покраснел, но князь ничего не рассказал о его хитростях, только добавил:
- Кажется мне, он аж слишком сообразительный для уездной школы. Не хочешь ли отдать его в столицу, в Дом Большого Учения?
- Он еще молодой, - ответил Гис. - У него ветер в голове, и для Большого Учения он еще не годится.
- Хорошо, ну а как насчет провинциальной школы? Его мать делала там большие успехи, неужели он не будет ее достойным?
- Посмотрим, - сказал Гис. - Пока что будет ходить в уездную школу.
- Ну хорошо, - сказал князь и поднялся, чтоб попрощаться. - Но я хотел бы после года в уездной школе увидеть его в школе провинциальной. Спасибо за угощение, это было настоящее лакомство.
—Мне стыдно за жалкое угощение, — вежливо ответил Гис, и попрощался. Князь вернулся на свою охоту, а Гис, отругав парня за безделье, вместе с ним вернулся в огород.