Що не так з Лещенко? Що не так з усіма нами?

Двадцять з гаком років тому сталася гучна подія, яка ввійшла у новітню історію під назвою «Монікагейт». Про неї всі чули, всі відпускали жартики про «оральний кабінет» та «що вважати за секс», але більшість наших громадян (як і більшість мешканців СНГ) цілком випустили з виду головне: американці не вибачили президентові навіть не того, що він бахурював з практиканткою просто у Білому Домі. Вони не вибачили йому того, що він збрехав, даючи свідчення під присягою. Ні, звичайно, ніхто не радів з того, що президент виявився бабником (ну, крім його політичних опонентів), але це, мабуть, зійшло б Клінтонові з рук, бо виборці-чоловіки могли б його, як то кажуть, «по-чоловічому» зрозуміти. Але брехня під присягою – річ набагато серйозніша за сексуальну моральність. І цього йому не простили.
Схожим чином «по-людськи» зрозуміти Лещенка може кожен українець. Хороша квартира, можливість придбати її, позичивши гроші без процентів, на перший погляд усе законно… Зрештою, люди, яких він викривав, робили значно гірші речі… Ну тобто, сам факт купівлі квартири – це як закрутити з Монікою. Слабість людської натури плюс уявна можливість вискочити сухим з води. Человєци суть.
Але надалі починається те, що можна порівняти з брехнею Клінтона під присягою: виправдання, «це все законно» і таке інше. Як і Клінтон свого часу, Лещенко не розуміє однієї простої речі: справа не в порушенні закону. Справа в порушенні довіри.
Зараз широко розповсюдився жарт про те, що українці хочуть двох речей: щоб не було корупції, і щоб кум міг порішать, єсли шо. А ще можна сказати так: українці хочуть, щоб у політиці з’явилися чисті люди, але самі не хочуть ставати цими чистими людьми. Чисті мають десь взятися, я не знаю, з неба. Самі собою.
Наведу цитату з свого приятеля та колеги, письменника Яна Валєтова:

Много раз говорили мне – иди в политику. Были вполне конкретные предложения.
Но бесплатных пирожных не бывает.
Вопрос – а как жить на 6500 гривен? – всегда вызывал кривоватую усмешку.
Ты что, дурак? Мы этот вопрос порешаем! Поможем!
Понимаете, когда ты играешь за команду бизнесменов, то все ок. Понятно. Есть бизнес. Есть закон. Нашёл дырку в заборе – повезло. Не нашёл – отвечаешь. Правила просто и понятны. Все прозрачно.
Но если ты идёшь во власть, чтобы решать вопросы бизнеса, а не страны…
Тут уже расклад другой. Тут святее Папы изобразить не получится.
Или все всем и сразу понятно, тогда и изображать девственницу глупо. Или. Рано или поздно тебя схватят за руку. За квартирку. За машинку. За курортик. Потому что 6500 – это максимум на дачу маршруткой.

Только никто из наших избранников маршруткой на дачу не катается. Не тот завод.
Лещенко все кошмарят не потому, что он нечестный и облажался. А потому, что попался. Там других нет.

И вашим, и нашим не получится. Но кто-то обязательно будет пытаться. Это точно.
Насправді, коли таке кажуть люди з розумом і волею, у мене опускаються руки. Ян – з того соціального прошарку, на якому полягає вся надія України на переміни до кращого життя, бо в цих людей є бачення, розуміння та сили щось змінити. Але тверезий розсуд цих людей колись спонукав їх зайнятися бізнесом, покращувати насамперед власний добробут. Вони роблять у країні велику справу, сплачують значну частку податків та створюють робочі місця. Вони постійно скаржаться на ідіотизм та продажність влади, вони достатньо компетентні, щоб знати, які потрібні зміни… але стати владою та щось перемінити відмовляються цілком, бо тверезо усвідомлюють: «опуститися» у якості життя до 6500 грн на місяць та «маршруткой на дачу» вони категорично не можуть, а «порешать», як ото прийнято зараз – нижче за їхню гідність.
Але ж люди, 6500 – це у півтора рази більше за середню жіночу зарплатню по Україні та значно більше за середню чоловічу. Так, у нас такі жалюгідні заробітки, але такими є заробітки нашого пересічного виборця! І якщо ви не здатні на час своєї служби цьому виборцеві урізати себе до В ПІВТОРИ РАЗИ кращого, ніж у нього, рівню життя – то на кого цій країні взагалі сподіватися? Ян у своєму ЖЖ мріє про Піночета, але й Піночет не поспішає падати на нас з неба (і слава Богові, алілуя).
Я не стану закликати до жертовності та громадянського обов’язку. Бог свідок, мені смішно чути, коли люди говорять про життя на 6500 грн як про цілоспалення. Я закликатиму до прагматизму.
Є така штука – «політичний капітал». Або «кредит довіри». Тобто, коли люди знають про тебе щось хороше і не знають нічого поганого, вони схильні тобі довіряти, віддавати тобі свої голоси, згоджуватися з тим, що ти витрачаєш їхні гроші на якісь державні проекти та, власне, сам на їхні гроші живеш.
Щоправда, в Україні за 25 років це набуло вигляду «кредит апріорної недовіри». Ну, тобто, люди тобі не вірять і ненавидять тебе, але все одно дають тобі в управління свою країну та свої гроші, апріорно покладаючи собі, що гроші ти процвиндриш, а країну у найкращому разі занехаєш. Але якщо не дати довіру тобі, то вилізе хтось гірший, тому вже краще тобі. Така логіка.
Керуючись нею, ми довели країну до Януковича, і раптом у ході кривавого протистояння виявили, що логіка «краще такий, бо буде ще гірший» нас підвела і що попит на чесну політику таки є.
Отже, в наявних умовах задовольняти цей попит – насамперед логічно і практично. Навіть якщо ти персонально, як політик, весь такий цинічно-прагматичний, є дуже великий сенс удавати Робесп’єра Непідкупного, бо саме на таких є попит.
Звичайно, прагматик відрізняється від справжнього Непідкупного тим, що врешті решт реалізує свій політичний капітал у капітал справжній. Як ото давньокитайський польовий командир Лю Бей, який зрештою вирішив, що власне царство краще за репутацію «чистого мужа».
Але є нюанс. Наші політики, які приходять на хвилі попиту на чесність, реалізують свій капітал за якусь дрібноту, а не за царство. Оплачене весілля та поїздочка на Кіпр. Машинка. Квартирка в Києві. Враження таке, що амбіції в них закінчуються на актуальній депутатській каденції, а далі одразу настане Армагеддон. Тому квартиру треба хапнути ось зараз, це не може потерпіти п’ять років, її не можна взяти в іпотеку хоч би про людське око, не можна взяти у кредит чи ще щось, ні, треба зараз – і в такий спосіб, який максимально дискредитує тебе, політичну силу, з якою ти асоціювався, та загалом саму ідею боротьби з корупцією.
Що не так з Лещенком? Що не так з нами?
НАМ БРАКУЄ СПРАВЖНІХ АМБІЦІЙ.
Наші амбіції закінчуються на вирішенні квартирного питання та кількох роках «красивого життя», після якого… якось буде. Ми не бачимо внутрішнім оком своїх імен на сторінках підручника історії, навіть через кому з іншими іменами. Ми погоджуємося на жалюгідні та дрібні компроміси.
Якби в Лєщенка були реальні політичні амбіції, якби він подумки казав собі – «за десять років я обиратимуся на Президента», він або пожертвував би сьогоденною можливістю «порішати», або краще попрацював над камуфляжем. Якби він всерйоз продавався, він би зажадав більшої ціни. А він обрав «серединний шлях» – і поповнив собою зниділий лист розчарувань виборця.
«Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був!
16. А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…»
(Об'явлення 3:15,16)