(no subject)

Рассуждения квалифицированного юриста по делу Иванниковой.

http://www.livejournal.com/users/magarill/3021.html

(no subject)

Вартові вже пішли з Псевдополіс-Ярду, коли капітан В’їмс повернувся до штаб-квартири. Він забрався сходами до свого кабінету та сів у продавлене шкіряне крісло, втупившись у стіну.
Він хотів полишити Гвардію. Звичайно ж, хотів.
Це не те що можна назвати способом життя. Тільки не життя.
Години поза межами суспільства. Ніколи не бути певним день у день, що таке закон у цьому прагматичному місті. Нема домашнього життя, про яке можне поговорити. Погана їжа, яку ти жереш же можеш; він навіть їв сосиски у тісті Собі-Горло-Ріжу Надиблера. Завжди був дощ або така спека. І жодних друзів, крім решти твого загону, бо вони – єдині, хто живе в твоєму світі.
За кілька днів, сказав сержант Потрух, він буде як сир в маслі кататися. Нічого на робити цілими днями – тільки смакувати різні страви та роз’їжджати на баскому коні, вигукуючи до людей накази. В такі хвилини перед його внутрішнім зором пропливав образ старого сержанта Клямки. Він був головою Варти саме в ті часи, коли В’їмс став рекрутом. Невдовзі після того вийшов на пенсію. Вони всі скинулися та придбали йому дешевенького годинника, одного з тих, що працюють кілька років, поки девон всередині не ізслизне.
З біса дурна ідея, сумно подумав В’їмс, втупившися в стіну. Чолов’яга полишає роботу, здає свого значка та клепсидру та дзвоника – і що ми йому даємо? Годинника.
Але він таки припхався на роботу наступного дня, із своїм годинником. Передати хлопцям досвід, закрутити гайки, ха-ха. Подивитися, чи не втрапили молоді в халепу, ха-ха. Місяцем пізніше він приносив вугілля, підмітав підлогу, бігав за сніданками та допомагав писати звіти. Він все ще був там п’ять років поспіль. Він бук там шість років поспіль, аж доки хтось прийшов першим та знайшов його на підлозі.
І виявилося, що ніхто, ніхто не знає, де він жив, ба навіть – чи існує пані Клямка? Вони пустили шолома по колу, аби поховати його, згадав В’їмс. І на похороні були самі гвардійці...
Як на то вже пішло – на похоронах гвардійців завжди бувають самі лише гвардійці.
Звичайно, зараз було зовсім інше. Наприклад, сержант Потрух був щасливо одружений багато років – можливо тому, що він та його жінка так добре продумали свій робочий розклад, що зустрічалися лише випадково, у дверях. Але вона полишала для нього сніданки в духовці, а це неабищо. В них навіть були онуки – тобто, їм інколи не вдавалося уникнути одне одного. Молодий Моркві має носити ціпка, аби відганяти молодичок. А капрал Шляббс... Ну, він якось дає собі раду. Він каже, що має тіло двадцятип’ятилітнього хлопака – тільки ніхто не знає, де він теє тіло заховав.
Коротше кажучи, у всіх хтось є – навіть у Шляббса, хоча б і проти волі.
Тож, капітане В’їмс, як справи у тебе? Тобі вона потрібна? Не хвилюйся забагато про кохання, після сорока це вже ненадійне слово. Чи ти просто боїшся долі самотнього старигана, який помер так само нудно як і жив та був похований з жалю купкою молодиків, які знають тебе лише як старого пердуна, що завжди крутиться поблизу, бігає за кофе та фігінами та вдає нібито не чує кипнів за спиною?
Він хотів цього уникнути. І Доля запросила його до справжньої казки.
Звичайно, він знав, що вона багата. Але він не думав, що його викличуть до контори пана Моркомба.
Пан Моркомб був сімейним адвокатом Бараньєзів дуже довгий час. Фактично, протягом століть. Він був вампіром.
В’їмс не полюбляв вампірів. Гноми були малі законослухняні смердюки, поки не напивалися. Навіть тролі були нівроку, якщо тримати їх у полі зору. Але вся ця нежить – від неї аж потилиця свербіла. Живи та давай жити іншим, дуже добре, але якщо поміркувати логічно, то повстає маленька проблема...
Пан Моркомб був шкіристий, мов черепаха, та дуже блідий. Здавалося, йому потрібні були віки, аби дійти до суті питання, але коли він таки дійшов, ця суть просто приклепала В’їмса до стільця.
- Скільки?
- Е. Здається, я ясно сказав, що маєток разом з фермами, районами міського розвитку та маленькою ділянкою нереального простору біля Університету, разом приносять приблизно... сім мільйонів доларів на рік. Так. Сім мільйонів за сьогоднішнім курсом, звичайно.
- І це все моє?
- З тієї ж хвилини, як ви одружитеся з леді Сибілою. Але вона проінструктувала мене, що ви маєте доступ до всіх її рахунків з теперішнього моменту.
Перламутрово-мертві очі ретельно роздивлялися В’їмса.
- Леді Сибіла, - сказав вампір, - володіє десь десятою часткою Анку, та має зовнішню власність у Морпорку, і, звичайно, старовинні землі у...
- Але... але... ми ж маємо володіти ними разом...
- Леді Сибіла – незвичайна особа. Вона передовіряє всю свою власність вам як своєму чоловікові. В неї дещо... старомодний підхід, - вампір підштовхнув через стіл складений папірець. В’їмс узяв, розгорнув та вдивився.
Якщо вона переживе вас, звичайно, це відійде знов до неї, згідно зі шлюбним правом та звичаєм. Або до плоду вашого подружжя.
В’їмс навіть не знав, що сказати. Він тільки відчував, як його рот відкривається, а маленькі частинки мозку сплавляються докупи.
- Леді Сибіла, - сказав юрист голосом, який долинав десь здалеку, - хоч і не така молода, але гарна здорова жінка, тож я не бачу причини, чому б...
В’їмс пройшов решту співбесіди на автопілоті.
Він ледве міг думати про це зараз. Коли він намагався, то ніяк не міг скласти думки докупи. Принаймні ця купа була десь далеко від його голови – як це траплялося завжди, коли світ підносив йому забагато.
Він відчинив нижню шухляду свого столу та позирнув на сяючу пляшку Ведмежахсового Дуже Файного Віскі. Він не знав точно, як вона туди потрапила. Проте, не пам’ятав і того, щоб викидав її.
Почни знову – і ти навіть не доживеш до виходу на пенсію. Тримайся сигар.
Він зачинив шухляду і витяг напівспалену сигару з кишені.
Може, колишні вартові й не кращі за цих нових рекрутів. Політика. Ха! Такі гвардійці, як старий Клямка, попереверталися би у своїх домовинах, якби дізналися, що до варти братимуть ж...
І тут світ вибухнув.
Вікно бризнуло, друзки полетіли у стіну за В’їмсовою спиною, один скалок порізав йому вухо.
Він кинувся на підлогу, закотившися піл стіл.
Вони таки це зробили! Кляті алхіміки таки здійняли будинок своєї Гільдії у повітря! В останній раз, будьте певні, В’їмс про це подбає...
Але коли він визирнув у вікно, він побачив, що стовп диму куриться над Гільдією Вбивць.

Рецензия Экслера на "Войну миров"

http://www.exler.ru/films/04-07-2005.htm

Уровень идиотизма, в общем, стандартный для Экслера, и я бы не стала это дело комментировать - ай, наша Моська опять обгавкала Спилберга, тоже мне мировая сенсация. Я просто хочу отметить деталь, характерную не только для этого, но и для многих других идиотских отзывов на "ВМ": Экслер чмурит Спилберга не за что-нибудь, а за то, что тот, гад такой, построил всю картину на "семейных ценностях".

Я не знаю, есть ли у Экслера семья. В принципе быть не должно - таким нельзя размножаться. Но если есть, то не иначе как жинка регулярно гвоздит Экслера сковородкой по очкастой башке. Потому что иначе объяснить иррациональную неприязнь Экслера к семейным ценностям невозможно. Хотя можно понять эту несчастную женщину, если таковая имеется и действительно учит его жизни сковородкой.

Иногда, несмотря на все свое миролюбие, я хочу вывести этих ненавистников семейных ценностей в поле, поставить к стенке и спросить: ну-с, господа, чем же вам так плохи оные ценности? Чем вам не нравится та простая истина, что ближних нужно любить? Что отцы должны защищать детей от бед этого мира? Что когда мальчик рвется сражаться - это значит, он становится мужчиной (а что он на самом деле пытается убежать от ответственности за сестру - это значит, что мужчиной он пока еще не стал)?

Не то чобы у меня совсем не было претензий к "Войне миров" - но меня бесит, когда идиоты придираются к вещам нормальным и естественным. Робби в начале фильма возмущается поведением Рэя - это нормально и естественно, потому что в начале фильма Рэй и в самом деле равнодушный самодовольный ублюдок. Робби в начале фильма не уважает Рэя - это естественно, потому что Рэй не может обосновать свои претензии на уважение сына. А в конце они обнимаются как двое мужчин, прошедших сквозь огонь - и это тоже естественно. Вот вы, уроды, не знаете, что это такое - умирать от страха за своего ребенка. Вы не знаете, что это такое - отношения мужчин, прошедших через одно горнило. Вы сидите на своей жопе и посасываете пиво и презрительно рассматриваете это сквозь очочки.

Это естественно - что Дакота кричит, видя горящие дома и плывущие по реке трупы. Экслер бы, наверное, не кричал - он бы спокойно помочился, закурил и обнял кота бублика. ну так на то он и урод. Спилберг не снимает кино про уродови для уродов - он делает фильмы про людей и для людей. Человек прикрывает ребенка собой, когда щупальце шарит в поискаж жертвы, и берет связку гранат, когда его волокут на убой. Урод пишет об этом в насмешливом тоне. Ну, мутант. Ну, что тут поделаешь.

Опять нестареющая классика

Бросил шар свой пурпуровый
Златовласый Эрот в меня
И зовет позабавиться
С девой пестрообутой.
Но, смеяся презрительно
Над седой головой моей,
Лесбиянка прекрасная
На другого глазеет.

Анакреонт
(Перевод В. Вересаева)