Ишшо!

Поки Тут-і-Зараз в буквальному розумінні тягнувся до безпечної в’язниці Варти, блазня було вбито.
Він чимчикував алеєю з впевненістю людини, яка повністю сплатила свій внесок в Гільдію Крадіїв, коли шлях йому заступила постать у каптурі.
- Бібо?
- О, привіт... Це ж Едвард, так?
Постать наче вагалася.
- Я просто повертаюся до Гільдії, - сказав Бібо.
Постать кивнула.
- З тобою все гаразд? – спитав Бібо.
- Мені дуже п-рикро, - відповіла постать. – Але це для блага міста. Нічого ос-обистого.
Він зробив крок до блазня. Бібо почув якийсь тріск, а потім його персональний всесвіт згас.
Потім він сів.
- Ой, - сказав він, - це боля...
Проте це було не так.
Едвард д'Ушогуб дивився на нього з жахом.
- Ох... Я не думав вдарити тебе так сильно! Я тільки хотів прибрати тебе з дороги!
- Навіщо ти взагалі мене бив?
А потім його накрило почуття, що Едвард, власне, на нього не дивиться і взагалі з ним не розмовляє.
Він подивився на землю й пізнав те незвичне відчуття, яке знають лише щойно померлі: жахливе видовище того, що лежить перед тобою – і водночас болюче питання: якщо це ти там лежиш – то хто ж на тебе дивиться?
- ТУК-ТУК.
Він глянув угору.
- Хто тут?
- СМЕРТЬ.
- Смерть хто?
У повітрі похолоділо. Бібо чекав. Едвард несамовито обмацував його обличчя... ну, те, що досі було його обличчям.
- Я ПЕРЕПРОШУЮ... ЧИ НЕ МОГЛИ Б МИ ПОЧАТИ ЗНОВУ? ЗДАЄТЬСЯ, СТАЛОСЯ НЕПОРОЗУМІННЯ.
- Вибачте? – перепросив Бібо.
- Мені п-рикро! – простогнав Едвард. – Я прагнув кращого!
Бібо побачив як вбивця тягне його... його тіло геть.
- Нічого особистого, каже, - промурмотів він. – Я радий, що тут не було нічого особистого. Я б сказився від думки, що мене тільки-но вбито через щось особисте.
- ЦЕ ТОМУ, ЩО ЛЮДИ ПРИПУСКАЮТЬСЯ ДУМКИ, НІБИТО Я БІЛЬШЕ НІЖ ЛЮДСЬКА ОСОБА.
- Я маю а увазі – чому? Я думав, ми гарно спілкуємося... При моїй роботі важко мати друзів. При твоїй теж, як на мене.
- ЗАБИРАТИ ЖИТТЯ ОБЕРЕЖНО.
- Йшов собі, йшов, а за хвилину вмер. Чому?
- ПОДУМАЙ ПРО ЦЕ ЯК ПРО НОВЕ БУТТЯ... НЕ ОБМЕЖЕНЕ ЗРУЧНОСТЯМИ...
Тінь блазня повернулася до Смерті.
- Про що це ти говориш?
- ТИ МЕРТВИЙ.
- Так. Я знаю, - Бібо розслабився і перестав дивуватися подіям у цьому все більш безглуздому світі. Смерть з’ясував, що люди так часто роблять коли минає первинна розгубленість. Адже все найгірше вже сталося. Або... найкраще?
- ХОДІМ ЗІ МНОЮ, ЯКЩО ТВОЯ ЛАСКА...
- А там будуть кремові торти? Червоні носи? Треба жонглювати? Ходити у мішкуватих штанях?
- НІ.
Бібо був клоуном майже все своє коротке життя. Він широко посміхнувся під гримом.
- Це мені до смаку.

непутевые заметки...

Почему-то перестал работать принцип "вам шашечки или ехать". В 1994 году он работал. даже в 1997 году работал. При приеме на работу журналистом или рекламистом критерием служила способность сотворить некий текст. Сейчас критерием служит наличие диплома.

Качество работы журналистов, что характерно, упало ниже плинтуса.

(no subject)

Зустріч В'їмса з Патрицієм завершилася, як і всі зустрічі на цьому рівні, тим, що гість пішов з нестримним та несвідомим, але наполегливим відчуттям нібито він щойно уникнув наглої смерті.
В’їмс тягнувся до своєї нареченої. Він знав, де її знайти.
Вивіска, накарябана поспіхом над великими подвійними воротами на Формік-стріт, промовляла: «Тут Абітаютъ Дракони»
Мідяна табличка біля воріт проголошувала: «Анк-Морпоркський Соняшний Санаторій для Хворих Драконів».
Також стирчав тут, міцно прикутий ланцюгом до стіни, жалюгідний маленький дракончик з пап’є-маше, в руках якого була скринька з прорізом для грошей, а на шиї – напис: «Не Дайте Моєму Вогникові Згаснути» .
Саме тут леді Сибіла Бараньєз проводила більшу частину своїх днів.
Вона була, як сказали В’їмсу, найбагатшою жінкою Анк-Морпорку, і залишилася б нею навіть якби всіх інших жінок Анк-Морпорку скатали докупи.
Це мало бути дивне весілля, казали люди. В’їмс мав до «сливок суспільства» щось на зразок алергії: від жінок в нього боліла голова, від чоловіків – чесалися руки. А Сибіла Бараньєз була останньою представницею одного з найстаріших родів Анку. Але їх кинуло одне до одного, наче трісочки у вир, і вони здалися неминучому...
Маленьким хлопчиком Сем В’їмс гадав, що багаті люди їдять з золотих тарілок і живуть в мармурових палацах.
Він дізнався чогось нового: дуже, дуже багаті люди можуть дозволити собі бути бідними. Сибіл Бараньєз жила у бідності, яка була доступна лише дуже багатим, у бідності, до якої людина приходить з протилежної сторони. Жінки середнього класу відкладають гроші та купують шовкові сукні, оздоблені перлами та кружевом, а леді Бараньєз така багата, що може розгулювати у резинових чоботях та твідовій спідниці, що належала ще її матері. Вона така багата, що може дозволити собі запихуватися дешевими бісквітами та бутербродами з сиром замість обіду. Вона така багата, що займає лише три кімнати у тридцятичотирьохкімнатному будинку. Решту займають дуже дорогі та дуже старі меблі, вкриті запилюженими полотнинами.
В’їмс дійшов висновку, що багаті залишаються багатими бо можуть витрачати менше грошей.
Наприклад, чоботі. Він отримував тридцять дев’ять доларів на місяць плюс квартирні. Насправді добра пара шкіряних чобіт коштує п’ятдесят доларів. Але доступна пара чобіт, що могли відпрацювати сезон чи другий, перш ніж картонна підошва остаточно розмокне к чортам, коштувала десять доларів. Саме такі В’їмс звичайно купував і носив аж доти, поки підошва не витиралася до того, що він міг у будь-якому тумані визначити своє місцезнаходження за кшталтом бруківки під п’ятами.
Але штука в тому, що добрі чоботи живуть роки й роки. Той, хто витратить п’ятдесят доларів на пару таких чобіт, буде мати сухі ноги щонайменше десять років, в той час як бідняк, який купує дешеві чоботи, за той самий час витратить на взуття сотню і все одно ходитиме у мокрих шкарпетках.
Такою була «Чобітна» теорія соціо-економічного шахрайства, складена капітаном Самюелем В’їмсом.
Треба зауважити, що Сибіла Бараньєз мала дуже скромні потреби в купівлі. Ії дім був повний цих великих, солідних меблів, куплених її предками Ці меблі не знали зносу. Вона мала повні скрині прикрас, що накопичувалися століттями. В’їмс бачив винний погріб, в якому цілий загін спелеологів міг набратися так, що навіть не помітив би як заблукав.
Леді Сибіла Бараньєз жила цілком зручно день за днем, витрачаючи, як помітив В’їмс, половину від того, що витрачав він. Але решту вона витрачала на драконів.
«Анк-Морпоркський Соняшний Санаторій для Хворих Драконів» мав дуже, дуже товсті стіни і дуже, дуже легкий дах – архітектурне безглуздя, доречне хіба що на фабриці фейерверків. І все це тому, що природний стан звичайного болотяного дракона – це хронічна хвороба, а природний стан хворого дракона – бути розбризканим по стінах, підлозі та стелі тієї кімнати, де він знаходився. Болотяний дракон –це погано працююча, небезпечна та нестабільна хімічна фабрика в одному кроці від вибуху. І це дуже маленький крок.
Вважається, що здатність вибухати раптово з переляку, збудження чи просто від нудоти – це розвинена виживальна здібність* аби відлякувати хижаків. Їж драконів – і твій ареал мешкання перетвориться на радіус розльоту шматків.
В’їмс штовхнув двері обережно. Запах драконів огорнув його. Це був незвичний, навіть мірою Анк-Морпорку запах – запах висохлого ставка, с який доти зливали відходи алхімічного виробництва. Декілька радісних виплесків вогню підпалили волосся на його голих литках.
Він знайшов Сибілу Бараньєз в компанії різноманітних дівчат у штанцях, які допомагали провадити Санаторій; їх звали Еммами або Сарами і всі вони здавалися В’їмсові однаковими. Те, з чим вони відчайдушно боролися, скидалося на розгніваний міхур. Сибіла підняла голову, коли він підійшов.
- А, це Сем, - сказала вона. – Потримай це агнятко.
Мішок сунули йому до рук. Кіготь продрався знизу мішка та дряпонув кірасу у відважний спробі випустити йому тельбухи. Голова з загостреними вухами пробила собі дорогу з іншого боку, два мерехтливих червоних ока сфокусувалися на ньому, зубаста пащека відкрилася та смердюча пара обкотила його цілком.
Леді Бараньєз з переможним виглядом ухопилася за нижню щелепу та запхнула іншу руку дракончикові в горлянку аж по лікоть.
- Готовий! – вона повернулася до В’їмса, який все ще стояв шокований. – маленьке чортеня не хоче їсти вапнякові таблетки. Ковтай! Ковтай! Отак... Ну, хто в нас слухняний хлопчик? Все, відпусти його.
Мішок вислизнув з В’їмсових рук.
- Поганий випадок Димного Скруту, - сказала леді Бараньєз. – Сподіваюся, ми встигли вчас...
Дракончик продряпався крізь міхур та почав роздивлятися, кого б тут підсмажити. Всі чкурнули вбоки.
Оченята дракончика знову розбіглися, і він гикнув.
Вапнякова таблетка відскочила від протилежної стіни.
- Лягай!!!
Вони впали на підлогу, прорізану водостоками та вкриту уламками.
Дракончик знов гикнув з замисленим виглядом.
А потім вибухнув.
Вони підняли голови, коли дим розсіявся, і подивилися на маленький сумний кратер.
Леді Бараньєз вийняла носовичка з кишені свого шкіряного фартуха та гучно висякалася.
- Дурне маленьке стерво, - сказала вона. – Ох, як ти, Семе? Ти ходив до Майблока?
В’їмс кивнув. Ніколи в житті, подумав він, не зможу звикнути до думки, що Патрицій Анк-Морпорка має ім’я, як усі люди, і хтось навіть знає його настільки добре, що кличе тим ім’ям.
- Я подумав про той обід завтра ввечері, - сказав він безнадійно. – Ти знаєш, я не думаю, що справді зможу...
- Не дури, - відрубала леді Бараньєз. – Тобі сподобається. Час тобі зустрітися з Потрібними Людьми. Ти це знаєш.
Він скорботно кивнув знову.
- Ми чекатимемо на тебе о восьмій, - сказала вона. – І не треба так дивитися. Це страшенно допоможе тобі. Ти занадто добра людина, аби проводити ночі, швендяючи темними мокрими вулицями. Час явити себе світові.
В’їмс хотів сказати, що йому подобається швендяти темними мокрими вулицями, але він знав, що це буде неправда. Йому це не подобалося. Просто він завжди тільки це й робив. Він думав про свій значок так само як про свій ніс. Він не любив його, не ненавидів. Він з ним просто зрісся.
- Тож приходь. Буде страшно весело. В тебе є носовичок?
- Що? - В’їмс запанікував.
- Дай мені, - вона піднесла носовичка йому до рота і скомандувала: - Плюй.
Він плюнув, вона стерла кіптяву з його щоки. Одна з Перемінних Емм хихотнула дуже чутно. Леді Бараньєз не звернула уваги.
- Отак, - сказала вона. – Вже краще. Тепер іди і пильнуй за вулицями для всіх нас. І якщо хочеш зробити щось корисне, знайди Мордастика.
- Мордастика?
- Він втік зі стаєнки минулої ночі.
- Дракон?
В’їмс загарчав та витяг дешеву сигару з кишені. Болотяні дракони були маленькою міською проблемою. Люди купували їх, коли вони були шість дюймів завдовжки, як забавні запальнички, а потім, коли вони починали підпалювати меблі ба полишати проїдені діри на килимі, підлозі в стелі погребу, їх викидали напризволяще. Леді Бараньєз сердилася через це.
- Ми його врятували віл коваля на Простій Вулиці, - сказала леді Бараньєз. – Я сказала йому: «Добродію, користуйтеся міхами, як всі». Бідна тваринка.
- Мордастик... – сказав В’їмс. – Трохи вогнику є?
- В нього синій ошийник, - сказала леді Бараньєз.
- Так. Добре.
- Він піде за тобою як ягнятко, якщо покажеш йому вугільного бісквіта.
- Добре, - В’їмс обшукав свої кишені.
- В таку спеку вони надміру збуджуються.
В’їмс нагнувся до стаєнки з малечею і взяв одного надміру збудженого, що плескав крильцями. Він випустив короткий струмінь синього вогню. В’їмс затягнувся.
- Семе, краще тобі цього не робити.
- Вибач.
- Якби ти міг попрохати юного Моркві та цього милого капрала Шляббса трошки пошукати...
- Жодних проблем.
Чомусь леді Сибіл, дуже гостроока відносно будь-кого іншого, тримала капрала Шляббса за приємного симпатичного пройдисвіта. Це завжди дивувало Сема В’їмса. Мабуть, тут грало роль притягнення протилежностей. Бараньєзи походженням були вищі за міську ратушу, а капрала Шляббса можна було виганяти з людського роду за шахрайство і пияцтво.
Коли В’їмс прямував вулицею в своєму старому шкіряному каптані та іржавій кольчузі, з подряпаним шоломом на голові, відчуваючи по бруківці через витерті підошви, що це Алея Маєтків, ніхто б не повірив, що бачить людину, яка скоро одружиться з найбагатшою жінкою Анк-Морпорку.
*З точки зору виду в цілому. Не з точки зору окремого дракончика, шматочки якого тепер прикрашають пейзаж.