Троха про пастирів наших

Інколи мені здається, що з мене вийшов би священик. Не так щоб дуже класний, прям Жан-Марі Віаней, але кращий за поточну більшість. Хоча б чисто за принципом "Кухар буде кращим королем за Джофрі".  

Але я одразу починаю згадувати всі випадки, коли я сварилася з людьми, чинила великі скандали через якийсь дріб'язок, або про свою травму відкинення та колінкову реакцію на людей, котрі мене не захистили у випадку, коли могли б... і я думаю: ні. Навіть якби зараз дозволили жіноче священство, - ні. Не гідна.

Але потім я знову дивлюся на тих, з ким навіть мимоволі порівнюю себе - і думаю: та хай мені грець. Вони ж вважають себе гідними. Думають, що вони у повному порядку - це прихожани не такі, жінки не такі, світ не такий. А вони - все гаразд, пучком, вони такі само, якими їх замислив пан Бог.

Кожного разу, коли я лізу в Євангеліє по цитату, я не можу втриматися і дочитую главу, ба навіть всю книгу, до кінця. Як філолог, письменник - млію кожного разу. І потім маю слухати тлумачення цієї музики від людей, більшість яких народилася глухими.

Це виносить мені мозок.