Еще одно выражение, от которого мне хочется кричать и бить всех по голове Розенталем

"Грести всех под одну гребенку".

Брести всех под одну бреденку, блядь. СТРИЧЬ! СТРИЧЬ ПОД ОДНУ ГРЕБЁНКУ, говорили споконвека. В крайнем случае - чесать! Откуда взялось это гребучее "Грести"? Вы хоть раз в жизни видели, чтобы гребенкой что-то гребли?

Что не так с Глазастик

Возвращаясь мыслями к "Пойди поставь сторожа", я наконец-то сформулировала, что меня раздражает в главной героине.

Напомню (а кто не читал - расскажу): Глазастик, та самая, из "Убить пересмешника", повзрослев, возвращается в Мейкомб и приходит в ужас от того, какой пиздец, экскьюз май френч, творится в головах друзей и родни: ненависть к черным достигла апогея, все говорят о них как о "черномазых", читают какие-то паскудные листовки о расовой неполноценности черных, и вообще несут по расовому вопросу херню в промышленных масштабах. Совсем в нокаут девушку отправили родной папа Аттикус Финч и лучший друг, влюбленный в нее Генри, когда она увидела обоих на заседании какого-то расистского комитета.

Будучи по натре прямым и открытым человеком, Глазастик высказывает родным и близким все, что о них думает и какое-то время ангстится, а когда ей слегка легчает и становится возмжным разговор, Аттикус объясняет, что он работает бабой ягой в тылу врага и не дает согражданам творить совсем уж трэшовую херь вроде линчеваний, а к тому идет, потому что весь Юг люто, бешено взбудоражен недавним решением Верховного суда по делу Брауна против Совета по образованию. Напомню: этим решением темнокожим школьникам разрешили посещать "белые" школы, от чего у белого населения Юга случился приступ адской жопоболи.

А теперь внимание, лопата: этим решением Верховного суда сама Глазастик была возмущена до глубины души. Нет, не потому что она расистка, помилуй Бог - она же "не различает цвета", и это неоднократно подчеркивается в книге. А потому что "они" - читай, правительство США - посмели вмешиваться в "наши" - читай "южных штатов" - "внутренние дела".

То есть, плевать на то, насколько "наш" закон херовый и несправедливый - никто не имеет права вмешиваться. А то, что сами южане до морковкиных заговен ходили бы по головам черных и рассказывали, как Аттикус, что черные еще "не готовы к полным гражданским правам" - так на это начхать.

Да пошла ты в жопу, мисс Глазастик, со своим "неразличением цветов". Что от него толку, если при попытке установить справедливость - возможно, преждевременной и неуклюжей попытке, но все-таки восстановить справедливость! - в тебе вскипает твой южный ватный сепаратизм.

Федеральное правительство панькалось с южанами почти сто лет - главным образом потому, что само было изрядно расистским, и только Вторая Мировая, показав, на что способен расизм в последовательном исполнении, заставила людей, претендующих на звание "приличных", хотя бы прятать свой расизм на людях в задний карман. А действие романа происходит, когда Мартин Лютер уже возглавил кампанию против автобусных линий в Монтгомери, а Малкольм Икс вовсю проповедовал идеи Нации Ислама в Нью-Йорке. Но это как-то вне поля зрения мисс Глазастик, она переживает из-за того, что чёрная бывшая служанка Кальпурния, которую Глазастик считала почти родной, сейчас смотрит на белых как на врагов. А как еще ей смотреть, если белые и есть враги? Потому что человек, который в открытую тебе говорит, что ты должен ездить на заднем сиденье, получать меньше, не сметь учиться в той же школе и так далее - и есть враг.

И Аттикус с Генри это понимают, кстати. Они понимают, что лупоглазым прекраснодущием ничего не решить: чёрные осознали, что белые их враги. Именно так изменилась ситуация по сравнению с идиллией детских лет Глазастика, которую подорвал процесс над черным, обвиненным в изнасиловании. Эта идиллия зиждилась на том, что чёрные просто не понимали, НАСКОЛЬКО хреново белые с ними обращаются. И процесс, кстати, во многом помог им понять.

И тут у меня случилась своя контаминация - и украинская, и феминистическая, и за образом Глазастика тенью встали прекраснодушные караевы и первушины. И я поняла, почему Глазастик с такой силой выносит мне моск. Она не понимает, что нельзя так просто прийти к Кальпурни и сказать: "Мой отец должен посадить твоего внука, но мы с тобой давай будем выше всего этого и останемся друзьями". Караевы с Первушиными не понимают, что нельзя ручкаться с идеологами войны и с пострадавшими от этой войны одновременно.

Нельзя остановиться на "цветовой слепоте" и успокоиться. Нельзя "быть просто хорошим человеком". Нельзя сбежать от расовой проблематики в Нью-Йорк, а по возвращении чехвостить лицемерами тех, кто пытается что-то сделать для предотвращения взрыва.

Не Аттикус, а Глазастик - самое сильное разочарование книги.
_________________

ЗЫ: благодаря святому Гуголу узнала, что роман в Штатах перекрыл по продажам "50 оттенков серого". Вера в человечество практически восстановлена.

Ох ти ж йовбакова мати!

Троха лікнепу: репрезентація, об'єктивація, диспавермент

Почемо з найпростішого: репрезентація жінок.

Чому це найпростіше? А тому що можна взяти й банально порахувати: скільки жінок в органах влади? У силових структурах? У числі редакторів газет та журналів, власників виробництва, у релігійних структурах? Загалом серед робочої сили?
А чого не половина, якщо жінки - то половина людства?

Ну, оскільки ми тут займаємося культуркою - то скільки жінок серед персонажів книжок? Героїнь кіна? Серіалів? Коміксів? Відеоігор?

Культура починається з дитячого садочка. Скільки хлопчиків та дівчаток на размальовках та у мультиках? У пісеньках? Від чиєї особи складені пісеньки - хлопчика чи дівчинки чи гендерно-нейтрального автора? Про кого більше казок? Дитячих театральних та лялькових вистав? Скільки жінок-авторок у збірках? І таке інше.

Порахували. Просльозилися.

Чому просльозилися? Тому, що цифри свідчать: в нас патріархат, в нас немає суспільства рівності, нам до нього як до Києва рачки. І цей патріархат відтворює себе через культурні патерни, тобто, хто не знає, що таке патерн - це така, тіпа, резинова печатка, де написано щось типа "Одобряю, Полихаєв", і тую печатку ставлять людини в мозок з раннього дитинства.

Ось наприклад: десь я надибала статтю однієї африканської письменниці. Як і багато з нас, вона в дитинстві розважала себе складеними самостійно казками. У її казках білі діти каталися на санчатах і ковзанах та бавилися у сніжки. Сама вона чорна. Снігу, санчат та ковзанів не бачила аж поки не приїхала до Європи вже дорослою. Але вона вигадувала пригоди білих дітей у снігу, бо це здавалося їй дуже цікавим, а творів про чорних дітей не було. Шльоп! - у дитини в голові штамп "Казки - це про білих дітей". І тільки дорослою вона зрозуміла, що казки про чорних - це... нормально. Бо в голові вже стояв резиновий штамп і треба було докласти зусиль, щоб його стерти.

Не так давно я заради експерименту простудіювала декілька читанок для молодших школярів на предмет жіночої репрезентації. Результат мене свого часу приголомшив: героїнями текстів дівчата були приблизно у кожному п'ятому випадку, текстів, написаних жінками - близько 10%, від дівчачої особи - ЖОДНОГО в одній читанці та по одному - в інших.

Тобто я знала, що з жіночою репрезентацією в нас хєрово, але не знала, що аж так!

До чого це призводить? До того, що в дівчатка, яке навчається за цією читанкою, в голові з'являється, як в той африканської письменниці, гумовий штамп:

Цікаво - цп те, що про хлопців.
Пригоди - це про хлопців.
Висловлюватися від першої особи - це про хлопців.

Подальше вивчення літератури лише поглиблює цей штамп, а надалі ще мультики, кіно, віно і доміно відеоігри та просто балачки з друзями і спостереження за дорослими. До пубертату в більшості дівчат мозок здеформований, вони навчені не бачити і не чути жінок, нерідко навіть не бачити й не чути себе. Ігнорувати їхню присутність, їхню думку, нехтувати їхніми зусиллями - і собою, і своїми зусиллями також, чи ж то відрощувати навичку "Я не така!" - себто, інших жінок можна й надалі ігнорувати, але не мене, бо я заслужила.

До чого це приводить? До результатів, які показує психологічне тестування: коли в аудиторії присутні жінки складають 30%, око людини приблизно сприймає кількість чоловіків та жінок як "рівну". Коли жінка говорить 3 хвилини, а чолоік - 10, це суб'єктивно спримається як "вони говорили протягом рівного часу". Справжня кількісна рівність сприймається як "жінок забагато і вони забагато розмовляють".

І це я кажу лише про КІЛЬКІСНУ репрезентацію. Бо на ЯКІСНОМУ рівні пиндець із кількісною репрезентацією примножується сугубо й трегубо. У ЯКІЙ ролі жінки представлені в даному художньому творі? Здебільшого це саппорт героя чи об'єкт, до якого герой докладає своїх зусиль та емоцій. ЯК прописаний жіночий персонаж? Здебільшого не так ретельно, як чоловік, почуттям персонажки приділяється значно менше уваги, ніж почуттям чолоіка. Почуття персонажки будуть глибоко розроблені та ретельно висвітлені, якщо це кохання до чоловіка, або, скажемо, любов матері до сина, сестри до брата тощо. Рідко в інших випадках.

Навіть в текстах жінок. Бо жінки-письменниці, поки виростають, теж мають здеформований мозок! Вони пишуть про хлопців чи від особи хлопців, а потім їхні тексти включають до хрестоматій методробітники-жінки, які так само виросли з проштемпельованими мозками.

Патріархат розповсюджується штампуванням мозку. Інструментом штампування мозку є культура. На штампі написано "ЦІКАВО - ЦЕ ПРО ЧОЛОВІКА". Штамп внетрюється в мозок дітей через НЕРІВНУ РЕПРЕЗЕНТАЦІЮ чоловіків та жінок у культурі. Нерівність репрезентації відбивається як у КІЛЬКОСТІ представлених у культурі жінок (ише 17% персонажок американського кіно останнього року є жінками), так і у ЯКОСТІ (жінки - це найчастіше друго- та третьорядні персонажі, емоційна підтрика та обслуга чолоіків, об'єкт їхніх дій та пристрастей). Підріслі діти, що обрали культуру полем своєї діяльності, несвідомо відтворюють ту картину репрезентації статей, яку засвоїли з культури, чим утворюють замкнене коло.

Кінець першої частини.