Банана Йошімото. Hard-boiled

3. Сон

Утопивши втому у гарячій ванні, випивши трошки саке з холодильника, я одразу ж упала на ліжко. Не розкладаючи речей, не знявши юката, не вимкнувши світла біля ліжка, я вирушила просто у країну сновидінь. Крім ліжка в кімнаті не було меблів. З вікна видно було самі темні узгір'я. Коли ж я розплющила очі – крізь завісу у вікно пробивалось сонце. "Певно, це вже настав завтрашній день" – сказавши це подумки, я занурилася у дрімоту. Оте погане передчуття – воно вже минулось само собою… - зітхнула я з полегшенням перед тим як задрімати.
Однак, в цьому світі ніщо не проходить аж так гладенько.
Час зробився еластичним. Коли він розтягається, зовсім як гума, він обвиває людину своїми руками. Тоді вже так просто від нього не вирватися. Ти повертаєшся в місця, де вже бував, і застигаєш у темряві, не в змозі ні на мить просунутись, ні навіть оком зморгнути.
У тому сні я потрапила в місце, схоже на лабіринт.
У темряві, вузенькою стежиною, я просувалась майже поповзом. Декілька разів дорога розгалужувалася, і я, спокійно приймаючи рішення, думала, що зможу якось вибратися. Іноді з'являлось трохи простору – так що можна було навіть підвестись на повний зріст, але там дорога також розгалужувалась.
Врешті решт в кінці останнього тунелю трошки розвиднилося, і я поспішила на світло.
Потрапивши в освітлене місце, я побачила, що то – невеличка печера, вбрана різнобарвною тканиною, освітлена свічкою. Придивившись до тканини, я зрозуміла, що тут – капличка. О, дуже знайома капличка! Десь я таку вже бачила, подумала я уві сні.
Аж тут:
- Сьогодні… місяць… сонце… - сказав хтось над самим вухом. Я не все розібрала до ладу, але настрій умить зіпсувався. Був один день, який я воліла б забути. Але хтось мені нагадав.
У пам'яті яскраво сплила одна сцена. Дорога моєму серцю кімната. З вікна видно близький автобан, через який завжди було шумно та трохи смерділо вихлопним гасом. Підлога брудна, стіни тонкі. Колись я у такій з кимось жила, але…
Поки я згадувала про це, якась мінлива людська постать, освітлена вогником свічки, трохи коливаючись, наблизилася до мене.
- Не роби тут ніякої жертви, - сказала Тідзуру. Так, це вона – сказала я собі уві сні.
Вона якось підійшла до мене ззаду, і в печеру потрапила непомітно. Така ж біла шкіра, волосся дуже коротке – вона здавалася дуже печальною.
Тут я побачила те, чого не помітила одразу: вона тримала чорне каміння, те саме, в формі яєць – ф почала розкладати його на вівтарі.
- Принесла його з джерела, - пояснила Тідзуру.
"Я нічого не скажу" – подумала я, але чомусь розкрила рота:
- А, з джерела тієї відомої ріки, до якої не можуть наблизитися живі, - і як важко було мені втриматися і не сказати ще щось.
- Авжеж, - відповіла Тідзуру, не кинувши на мене оком.
- Ти хотіла зробити якесь приношення – адже сьогодні річниця моєї смерті.
- Хіба ж ти не казала, що не можна?
- Забудь, - посміхнулася Тідзуру. – Ти ж забула про це там, на гірській стежці, коли прогулювалася, мугикаючи собі під носа.
Я нічого не відповіла їй на це.
- Ти аж досі не зрозуміла. Завжди кажеш одне – "Я лише про себе думаю, я лише про себе дбаю", але насправді ти з цього самоприниження тішишся більше за всіх, - вела своє далі Тідзуру. У її очах палав такий темний гнів, якого я досі не бачила. Мені стало гірко аж до втрати відчуття своєї статі. Адже я кохала Тідзуру більше від себе.
- Якщо вже пішла така серйозна розмова, то так воно так – у порівнянні з тобою я зазнала більше горя й відповідальності. Але життя, хай би там що, у порівнянні з твоїм теперішнім станом, значно веселіше. І бабської самопевності тобі завжди не вистачало – щось таке, на троєчку, - мій голос теж тремтів від люті, але я не могла зупинитися. Верзла оце, і водночас думала про своє життя – і здивовано ловила себе на тому, що, чим більш я про нього думаю, тим жахливішим воно здається мені.
У печері було жарко, і повітря якесь розріджене. Якби ж тут було вікно. Скільки я ще тут стирчатиму? Вогник свічки блимав, кидаючи відсвіти на земляні стіни печери. Тхнуло пилом та пліснявою.
Від спеки я розплющила очі. Стеля була освітлена лампою. Я витерла піт, відчуваючи, як від ваги сну наливається біллю голова. Юката неприємно зіжмакане, простирадло також. Нічогісінький собі сон.
Глянула на годинник – дві години ночі. Сну – ані в одному оці. Я піднялася, дістала з холодильника пляшку води й випила. Голь-голь-голь. І тієї ж миті відчула себе живою. Ах, ось воно що – я не відрегулювала обігрівач, тож він отак натопив. Я встановила тумблер старенького обігрівача на потрібний градус.
Занурена у глибоку ніч кімната повертала мені саму тишу, ніде ніщо не ворушилось. Вікно віддзеркалило моє обличчя.
Неможлива, божевільна ніч сьогодні.
Щось я таки підчепила там, на гірській стежині. Оцю атмосферу.
Тідзуру з мого сну геть не була такою глибокою, якою вона була в житті. Ніби розбавлена. Це просто сон, подумала я.
Тідзуру була не та людина, щоб вести такі розмови. Сильна, іронічна, навіть гірко-саркастична, такий образ складався з її розмов – але всередині вона була мудра й добра. Тідзуру з мого сну породило моє почуття провини, не що інше.
Я лягла на бік і спробувала заснути.
Знову опинилася в печері.
Нічого іншого я й не чекала.
Тідзуру, заплющивши очі, стяла на колінах і щиро молилась. Її постать була прекрасна. У відблисках свічного вогника стіни печери набували попелястого кольору. Через особливий флер присутності Тідзуру тут все здавалося створеним навмисне для молитви. Вії у мерехтливому світлі легенько тремтіли. Під повіками дрібненькими рухами снували очі – які я пам'ятала прохолодними, кольору світлого чаю. Про що вона молилась? Чим так мучилась?
Якщо добре поміркувати ще раз, я нічого про Тідзуру не знала. Навпаки, в той час я не була до пуття свідома навіть власних почуттів. Я охляла від втоми, почувалася пораненою, безпорадною, як дитина. Неначе за вікном не прояснялося – такий був настрій. Ні, не просто спохмурніло – на багато років затяглося мрякою. Вікно, за яким завжди ніч брудно-попелястого кольору.
Я подумала, що цей печальний сон всередині моєї голови – є місцем зустрічі різних частин Тідзуру, що в ній збереглися. Ця Тідзуру більше нагадувала ту, за якою я сумувала.
Так, якщо ця Тідзуру-сновида не буде патякати, то вона буде зовсім як Тідзуру з мого минулого, за якою мені так тоскно. Білий кардіган з завжди обсмиканими рукавами, куплені за півціни джинси, за які іноді зранку починалася мало не бійка, її волосся з ламкими кінчиками, кольору слабкого чаю, все що я так хотіла – і не могла знову побачити. Тож я пильно на неї дивилася.
В цей самий момент я збагнула, що мої думки жодного разу не досягали до неї. Вона зажди була глибоко занурена у себе. Не було в ній наміру ділитися чимось із людьми.
Тільки оце я й бачила. Ось чому я так любила ї споглядати. Страждання посвічувало з глибини Тідзуру, неначе все її життя було існуванням серед блідих тіней.
Тідзуру дмухнула на свічку, та згасла, і все опинилося в цілковитій темряві.
А, - подумалось, - то я вже геть заснула. Це я мандрувала у своєму сні…
Була третя година. У роті пересохло, голова поболювала.
Я обвела очима незнайому кімнату. Жодної ознако того, що це реальність. Притиснула обличчя до простирадла – і нічого не відчула. Випити ще саке? Прийняла рішення й дістала з холодильника віскі. Налила у склянку. Ось і добре. Те, що я кілька разів побачила Тідзуру уві сні в річницю її смерті – то, мабуть, якось зле діє ця місцина, але хіба її побачити – недобре? Де б могла бути ця печера, замислилась я. І в цю саму мить здогадалась. Це хтось збочений ще за життя викопав ту печеру і зробив з неї капличку. Як це прийшло мені на думку – не знаю. Але щойно я це подумала, як все стало на свої місця.
Я не розуміла цього. Але я в це вірила.
Я жодної сльози не пролила через смерть Тідзуру. Чому? Чому в моєму сні вона з'явилася чимось зловісним?
Краще б я була добрішою.