![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Троха лікнепу: репрезентація, об'єктивація, диспавермент. Частина друга
Я розумію, що це пролетить повз вуха, але сподіваюся, що не всім.
ОБ'ЄКТИВАЦІЯ - ТО ВЗАГАЛІ НЕ ПРО ЦИЦЬКИ ТА РОЗДЯГАННЯ.
Це про низведення людини до стану речі. А що тими людьми є здебільшого жінки, а знаряддям такого низведення роздягання - то вже предмет третьої лекції. Зараз зосередимося на об'єктивації.
Головна різниця між суб'єктом та об'єктом полягає в тому, що суб'єкт має волю та бажання, а об'єкт ні, ним користуються ті, хто волю та бажання має.
Не гріх процитувати себе:
Простий приклад: я, суб'єкт, хочу чаю. Аби задовольнити своє бажання, я користуюся об'єктами: чашка, пакетик чаю, чайник, вода, сірники, плитка. Це предмети, вони не живі і не розумні.
В чому різниця межи мною та, скажімо, леді Мері Кроулі з Абатства Даунтон? В тому, що замість чашки, пакетика та води леді Мері користується лакеєм, куховаркою та помічницею куховарки (при чому про існування останньої навіть не знає, Дейзі взагалі заборонено потрапляти до поля зору панів). Тобто, вона бере живих людей та у своїй свідомості перетворює на предмети для власної зручності. Звичайно, надалі леді Мері проходить шлях особового зростання і навчається бачити в людях людей, але в перших серіях воно так: леді Мері каже "хочу чаю", і не думає, що якісь люди докладають зусиль, аби чай з'явився перед нею. Вона просто каже "хочу", і чай так опа - і тут. Або навіть нічого не каже - просто зранку комини запалені та кімнати прогріті якось... самі собою. За щукиним велінням. Тобто, насправді, то Дейзі встала вдосвіта та вичистила, знов наклала дрів і запалила, але навіщо леді Мері про те знати? І взагалі знати про існування Дейзі?
Це й є об'єктивація. Зауважте: про секс поки що ані слова.
Насправді об'єктивація жінок у мистецтві та культурі ндбала вигляду гіпертрофованої сексуалізації лише нещодавно, з початком сексуальної революції. Але об'єктивація жінок у літературі триває стільки, скільки, власне, існує література.
Брак репрезентації жінок, про який велося отут, є, власне, одним з інструментів тієї об'єктивації. Жінки або відсутні, або виконують суто декоративну функцію, з'являються у творі задля меблів, згадується їхня краса й більш нічого (тут мені пригадався цинічний вислів Аркадія Стругацького про те, що жінка у творі існує щоб "відтіняти" й "підкреслювати").
Коли ж жінки присутні, їхня участь у сюжеті майже цілком зводиться до їхньої функції: кохана героя, матір героя, донька героя, сестра, дружина, служниця героя і т. ін. Будь-які їхні дії у сюжеті прив'язані до долі героя та потрібні лише для того, щоб утворювати цю долю. Герой - звичайно ж, чоловік. Він є суб'єктом творення своєї долі, жінка - об'єктом, через який доля чиниться. Про Іліаду вже розмовляли: Гелена та Брісеїда виступають там як приз, за який змагаються герої. Цікавіше роздивитись "Одіссею": там набагато більше жіночих образів начебто активних. Там діють богиня Афіна, Навсікая, Калісто, Цирцея, Пенелопа, Евріклея... але всі вони діють, утворюючи долю Одіссея. Вони з'являються в тексті, коли Одіссеєві потрібний новий етап у розкритті його трансценденції, і зникають, коли ця потреба вичерпується.
У творах про кохання власне має значення лише кохання героя до жінки. Цей підхід настільки інтерналізований самими жінками, що та ж сама Мурасакі Сікібу майже не приділяє уваги почуттям жінок, до яких залицявся Гендзі. Єдиний засіб, яким жінка може висловити свої почуття - це представити себе об'єктом, гідним почуттів чоловіка. Суб'єктна перспектива не властива жінці в літературі, її вживання є руйнацією наявних літературних конвенцій, як ото лист Тетяни до Онегіна.
Жінка, яка в літературі каже "я хочу" - насамперед злодійка. Активність "доброчесної" жінки виявляється лише під тиском обставин, вона діє лише коли мусить діяти, і не вимагає за це жодної нагороди. Для "хорошої" героїні дуже важливо вчасно зректися власного успіху та завершити гру з "нулевим" виграшем, найкращий для неї приз та винагорода - поновлення статусу кво. Жанна Дарк або Хуа Мулань або Еовін можуть виглядати "хорошими" в патріархатному дискурсі лише за умови вчасного повернення "на своє місце" без жодних надбань (Жанна могла лише висловлювати таке бажання, але воно пішло у залік при реабілітації). Таким чином суб'єктність жінки знівельовується навіть там, де, начебто, вдається її проявити. Винагороду за руйнацію Зірки Смерті отримують Люк та Хан Соло; принцеса Лея, яка зробила цю перемогу можливою, дає винагороди, а не отримує їх. Єдиний жіночий персонаж у сетінгу ЗВ, який не діє з примусу або почуття обов'язку, діє задля себе та власної мети і прагне аинагороди - Асаж Вентрес. Звісно, злодійка.*
Об'єктивація жінок у мистецтві - це насамперед і головним чином відсутність або крайня пасивність жіночих персонажів, зведення їх до голої функції, до шаблону "чергової дівчини Бонда". Коли з тих чи інших причин це неможливо і жіночому персонажеві дається суб'єктна перспектива - такого персонажа позбавляють винагороди. Це так глибоко інтегроване в культурі, що навіть жінки-авторки здебільшого не дають своїм героїням присвоїти результат власної праці та змагань, маскуючи це під виглядом моральної вищості жінки.
* Я про ту частину канону, яка залишилася каноном після купівлі франчайзу Діснеєм. На весь Розширений Всесвіт мене не вистачило.
ОБ'ЄКТИВАЦІЯ - ТО ВЗАГАЛІ НЕ ПРО ЦИЦЬКИ ТА РОЗДЯГАННЯ.
Це про низведення людини до стану речі. А що тими людьми є здебільшого жінки, а знаряддям такого низведення роздягання - то вже предмет третьої лекції. Зараз зосередимося на об'єктивації.
Головна різниця між суб'єктом та об'єктом полягає в тому, що суб'єкт має волю та бажання, а об'єкт ні, ним користуються ті, хто волю та бажання має.
Не гріх процитувати себе:
Простий приклад: я, суб'єкт, хочу чаю. Аби задовольнити своє бажання, я користуюся об'єктами: чашка, пакетик чаю, чайник, вода, сірники, плитка. Це предмети, вони не живі і не розумні.
В чому різниця межи мною та, скажімо, леді Мері Кроулі з Абатства Даунтон? В тому, що замість чашки, пакетика та води леді Мері користується лакеєм, куховаркою та помічницею куховарки (при чому про існування останньої навіть не знає, Дейзі взагалі заборонено потрапляти до поля зору панів). Тобто, вона бере живих людей та у своїй свідомості перетворює на предмети для власної зручності. Звичайно, надалі леді Мері проходить шлях особового зростання і навчається бачити в людях людей, але в перших серіях воно так: леді Мері каже "хочу чаю", і не думає, що якісь люди докладають зусиль, аби чай з'явився перед нею. Вона просто каже "хочу", і чай так опа - і тут. Або навіть нічого не каже - просто зранку комини запалені та кімнати прогріті якось... самі собою. За щукиним велінням. Тобто, насправді, то Дейзі встала вдосвіта та вичистила, знов наклала дрів і запалила, але навіщо леді Мері про те знати? І взагалі знати про існування Дейзі?
Це й є об'єктивація. Зауважте: про секс поки що ані слова.
Насправді об'єктивація жінок у мистецтві та культурі ндбала вигляду гіпертрофованої сексуалізації лише нещодавно, з початком сексуальної революції. Але об'єктивація жінок у літературі триває стільки, скільки, власне, існує література.
Брак репрезентації жінок, про який велося отут, є, власне, одним з інструментів тієї об'єктивації. Жінки або відсутні, або виконують суто декоративну функцію, з'являються у творі задля меблів, згадується їхня краса й більш нічого (тут мені пригадався цинічний вислів Аркадія Стругацького про те, що жінка у творі існує щоб "відтіняти" й "підкреслювати").
Коли ж жінки присутні, їхня участь у сюжеті майже цілком зводиться до їхньої функції: кохана героя, матір героя, донька героя, сестра, дружина, служниця героя і т. ін. Будь-які їхні дії у сюжеті прив'язані до долі героя та потрібні лише для того, щоб утворювати цю долю. Герой - звичайно ж, чоловік. Він є суб'єктом творення своєї долі, жінка - об'єктом, через який доля чиниться. Про Іліаду вже розмовляли: Гелена та Брісеїда виступають там як приз, за який змагаються герої. Цікавіше роздивитись "Одіссею": там набагато більше жіночих образів начебто активних. Там діють богиня Афіна, Навсікая, Калісто, Цирцея, Пенелопа, Евріклея... але всі вони діють, утворюючи долю Одіссея. Вони з'являються в тексті, коли Одіссеєві потрібний новий етап у розкритті його трансценденції, і зникають, коли ця потреба вичерпується.
У творах про кохання власне має значення лише кохання героя до жінки. Цей підхід настільки інтерналізований самими жінками, що та ж сама Мурасакі Сікібу майже не приділяє уваги почуттям жінок, до яких залицявся Гендзі. Єдиний засіб, яким жінка може висловити свої почуття - це представити себе об'єктом, гідним почуттів чоловіка. Суб'єктна перспектива не властива жінці в літературі, її вживання є руйнацією наявних літературних конвенцій, як ото лист Тетяни до Онегіна.
Жінка, яка в літературі каже "я хочу" - насамперед злодійка. Активність "доброчесної" жінки виявляється лише під тиском обставин, вона діє лише коли мусить діяти, і не вимагає за це жодної нагороди. Для "хорошої" героїні дуже важливо вчасно зректися власного успіху та завершити гру з "нулевим" виграшем, найкращий для неї приз та винагорода - поновлення статусу кво. Жанна Дарк або Хуа Мулань або Еовін можуть виглядати "хорошими" в патріархатному дискурсі лише за умови вчасного повернення "на своє місце" без жодних надбань (Жанна могла лише висловлювати таке бажання, але воно пішло у залік при реабілітації). Таким чином суб'єктність жінки знівельовується навіть там, де, начебто, вдається її проявити. Винагороду за руйнацію Зірки Смерті отримують Люк та Хан Соло; принцеса Лея, яка зробила цю перемогу можливою, дає винагороди, а не отримує їх. Єдиний жіночий персонаж у сетінгу ЗВ, який не діє з примусу або почуття обов'язку, діє задля себе та власної мети і прагне аинагороди - Асаж Вентрес. Звісно, злодійка.*
Об'єктивація жінок у мистецтві - це насамперед і головним чином відсутність або крайня пасивність жіночих персонажів, зведення їх до голої функції, до шаблону "чергової дівчини Бонда". Коли з тих чи інших причин це неможливо і жіночому персонажеві дається суб'єктна перспектива - такого персонажа позбавляють винагороди. Це так глибоко інтегроване в культурі, що навіть жінки-авторки здебільшого не дають своїм героїням присвоїти результат власної праці та змагань, маскуючи це під виглядом моральної вищості жінки.
* Я про ту частину канону, яка залишилася каноном після купівлі франчайзу Діснеєм. На весь Розширений Всесвіт мене не вистачило.
no subject
ся идея эмпавермента там- это дать женщине поучавствовать в мужской оргии насилия. И многие феминистки считают насилие и влечение к нему- тенденцией исключиельно мужской,
----
Давайте я спочатку розповім, як я сама це все бачу (а потім задам кілька питань), а для цього спочатку наведу приклад "чоловічої оргії насильства". Це коли радянські солдати, опинившись на території ворога, починають масово гвалтувати жінок та навіть малих дівчат, часто до смерті, або після гвалтування вбивають жертв. Який в цьому сенс? Жодного. Користь? Жодної. Оргія? Саме так. Можна уявити жінок у такій ролі? Ні.
Тобто "чоловіча оргія насильства" - це беззмістовне насильство, де рушіями виступає не так природна агресивність, як сподівання, що покарання не буде та взаємне роззадорювання і накручування зі сторони інших чоловіків на фони звичайної чоловічою "піськомєрки". У такій ситуації понти нерідко стають дорогшими не лише доводів розуму та цінностей гуманізму, але й власного життя.
Чоловіки, особливо у одностатевих групах, дійсно нерідко доходять до такого.
Дійсно жінкам така повевідна невластива, бо конкурс "хто зможе пустити найдовшу струю" для жінок беззмістовний. Це чисто чоловічій кураж.
В принципі, це тупа штука, і лише патріархат спричинив те, що вона може оспівуватися.
Тепер беремо іншу ситуацію. Я намагаюся привчити дитину пісяти у горщик. а не на підлогу. Вона навіть сидіти на горщику не бажає і взагалі не розуміє, що робиться, і пояснити їй неможливо. Тому я і заманюю її на той горщик, і інколи силою трохи її втримую, бо вона негайно встає, і відволікаю, і винагороджую, і умовляю. Це, безумовно, насильство, бо я змушую дитину робити те, чого вона не бажає. Потім вона отримає винагороду і буде сама собою задоволена, але в момент примусу їй, звісно, на це начхати, крім того вона надто мала, щоб про це думати.
У психіці кожної людини залишається слід від привчання до горщика, тобто це не дрібниці якісь.
Є в моїх діях сенс? Звісно. Користь? О да, Оргія? Ні. ))) Насильство з мого боку обмежене, немає сенсу застосовувати надто багато насильства, навіть навпаки - якщо перегнути, дитині буде нанесено шкоду. Але без нього ніяк. Я маю проігнорувати волю дитини і нав*язати їй свою,і перебороти її спротив.
Інша ситуація, уявна - на мене кидається тигр, тікати часу немає. Що я маю зробити, щоб вижити? Застрелити тигра. Безвідносно моєї статі. Цицьки не дають мені жодної переваги, порівняно із прутнем, у застосуванні якихось "інших" тактик. Звісно, краще все так продумати, щоб напад виявився неможливим, але досвід підказує, що у житті завжди є місце ситуаціям, коли "щось пішло не так", і вмирати через це я жодного бажання не маю.