![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Прихована ворожнеча
Ну і ще один неприємний результат виборів Трампа - доводиться визнати, що:
а) чоловіки все ще ненавидять жінок;
б) жінки все ще ненавидять себе.
В чорних з солідарністю виявилося краще. Ну, вони й право голосу отримали першими.
В чому проблема з цією ненавистю?
Вона не розпізнається як ненависть. Її носії вважають, що коли вони не відчувають характерних для ненависті емоцій - гніву, злості, бажання вдарити, - то все гаразд, ненависті немає. Чоловік розміщує в фейсбучеку жарт "У слабкого чоловіа жінка завжди винна, у сильного вона завжди покарана", і просто не може второпати, чого до нього в фейсбучек набігла юрбиця жінок, плюнути йому під ноги. Ай, в них нема почуття гумору, ай погано... Як це жарт ворожий? Він же кепкує зі слабких чоловіків, а не з жінок?
Так само я можу сказати, що не ворожа до курей та свиней, навіть люблю їх. Або Генріх V Англійський може сказати, що любив Францію.
Ворожість - це не емоція. Це сукупність дій, які спрямовані на погіршення чийогось життя, ба навіть на загрозу самому життю.
Мені не тисне визнати, що я за своєю хижацькою природою ворожа свиням та курям. Їх вбивають, аби я могла їсти.
Але чомусь багатьом людям, зокрема чоловікам, таки тисне зізнатися у своїй ворожості. Чоловік може розчехлитися поступово:
http://morreth.livejournal.com/2963696.html?thread=59701488#t59701488
Але наприкінці все одно скаже: ну, раз вам так зручно, то вважайте мене ворогом. Тобто, він цілковито скидає з себе відповідальність за те, що ВІН каже і з ким ВІН солідаризується - цю відповідальність маємо нести ми, ті, хто на підставі його солідарізації з ворогом вважає його ворожим, бо ж "нам так зручніше".
А от іще один цікавий випадок. Знову ж колотрамп. Людина, яку я дуже поважаю, пише (переклад з англійської) знов-таки ж про тих, кому Трамп здається зрозумілим:
"Ні, ми не Ку-Клукс-Клан, але так, ми справді віримо, що внесок у цивілізацію "білих" більший, ніж "чорних", або "мусульман", і ми не хочемо "децивілізувати" наші спільноти, аби залучити чорних чи мусульман, особливо якщо вони є віднсними новоприбульцями. Ні, ми не твердолобі пролайфери, але ми вважаємо, що аборт за бажанням це забагато (а користування 80-центовими кондомами дешевше). Ні, ми не анти-геї, але ми також не хочемо, щоб наших дітей навчали, що гейство є цілковитою нормою. Ми знаходимо чесним, що постійні одностатеві стосунки не мають бути дискриміновані стосовно податків та прав наслідування, але ми не хочемо, щоб гейські стосунки приравняли до гетеросексуального шлюбу, ані того, щоб вік згоди знизився від 18 до 16, як з гетеросексуальними стосунками. Ні, ми не хочемо прирікати інтелігентних жінок на 40 років домашньої праці або другорозрядних робіт, ае ми не певні, що жінки створені, щоб бути головуючими менеджерами і питаємо, чи не призведе їхнє збільшення на таких позиціях (включно прездентські) до порушення фундаментального балансу та співіснування статей, яке, ми віримо, є життєвим для суспільства. Трамп розуміє, що величезна купа людей почувається незручно в цій сфері та грає на цьому".
Ні, сам він, по-перше, занадто інталігентний, аби голосувати за Трампа, по-друге, взагалі британець. Але він належить до тієї "великої купи людей", на почуттях якої грає Трамп, він аже про неї "ми". І що ж воно за "ми"?
Якщо переконання цього "ми" трохи почистити від британської ввічливості, буде приблизно так: "Ми хочемо вважати себе кращими за чорних, але так, щоб нас за це не називали расистами. Давайте призначимо расистами лише крайніх, тих, хто негрів палить та вішає, і роздивлятися нас лише на їхньому фоні. Правда, ми хороші люди? Ми хочемо вважати себе кращими за геїв, але не хочемо щоб нас за це звали гомофобами. Давайте навчати геїв зі школи, що вони ненормальні і не повинні ображатися, коли їх називають ненормальними, так всім буде легше, а надто нам. Ми такі добрі, що навіть дамо їм одружуватися та успадковувати одне за одним. Але крий Боже не хочемо, щоб це називали шлюбом, бо наш шлюб це Божественна установа (навіть коли в ньому твориться насильство та повний триндець), а їхній це просто співжиття. Ми також не хочемо, щоб нами порядкували жінки та не хочемо виконувати буденну роботу, яку звикли звалювати на жінок. Ми не хочемо давати їм навіть порядкувати своїми матками. Презервативи краще (бо ми можемо їх зняти у будь-яку мить або відмовитися "нюхати квіти у противогазі"). Але давайте не називати нас за це мізогінами, бо мізогін це дуже сильне слово".
Коротше кажучи, ці люди хочуть діяти помірковано-вороже проти жінок та меншин, але так, щоб жінки та меншини не здогадатися, що то ворожнеча. Бо ж відверта ворожнеча може бути такою, що їм стане непереливки.
І тут - ураааа! - на допомогу приходить Трамп. Він козел відпущення для помірно-ворожих. Він вголос каже те, про що вони навіть думати наважуються із застереженням, бо це значить подумки поставити себе на одну з Трампом дошку. Але ж вони не такі. Вони кращі за цього рудого клоуна. Вони не стоять з ним нарівні. Вони просто поклали за нього до урни свій бюлетень, потай та мовчки.
Мені дуже подобається сцена з "Танцю з драконами" Мартіна, у якій Дейнеріс розпізнає приховану ворожість Ксаро Ксоана Даксоса:
Слізьми набрякли його очі, сльози поповзли вниз його носом, поміж аметистів, смарагдів та чорних діамантів.
- Я казав Тринадцятьом, що ти зауважиш до моєї мудрості. Як мені боляче бачити, що я помилявсяю Бери ці кораблі та пливи геть, або ти напевно помреш у муках. Ти навіть не знаєш, скільки зробила ворогів.
Я знаю, хто стоїть переді мною, ллючи фіглярські сльози. Усвідомлення принесло їй печаль.
Це печально і навіть болісно завжди - розуміти, що перед тобою із ввічливими словами та доброзичливою посмішкою, ба навіть із сльозами співчуття на очах стоїть ворог. Дуже болісно, коли це вчорашній друг, вчитель, улюблений митець, навіть родич. Але найкраще, що можна зробити у такій ситуації - це усвідомити, що кожний, хто хоче відняти в тебе твоє - ворог. Навіть коли він сам цього не розуміє. Відкрита ворожнеча з твого боку домоможе йому також це усвідомити. І тільки тоді буде можливо будь-яке примирення. Бо коли ворог сам не розуміє, що він ворог, він будь-яке примирення використає для удару в спину, обклавшися при цьому купою самовиправдань.
Будь як Даенеріс. Не дай ввічливим речам та фіглярським сльозам ввести себе в оману.
а) чоловіки все ще ненавидять жінок;
б) жінки все ще ненавидять себе.
В чорних з солідарністю виявилося краще. Ну, вони й право голосу отримали першими.
В чому проблема з цією ненавистю?
Вона не розпізнається як ненависть. Її носії вважають, що коли вони не відчувають характерних для ненависті емоцій - гніву, злості, бажання вдарити, - то все гаразд, ненависті немає. Чоловік розміщує в фейсбучеку жарт "У слабкого чоловіа жінка завжди винна, у сильного вона завжди покарана", і просто не може второпати, чого до нього в фейсбучек набігла юрбиця жінок, плюнути йому під ноги. Ай, в них нема почуття гумору, ай погано... Як це жарт ворожий? Він же кепкує зі слабких чоловіків, а не з жінок?
Так само я можу сказати, що не ворожа до курей та свиней, навіть люблю їх. Або Генріх V Англійський може сказати, що любив Францію.
Ворожість - це не емоція. Це сукупність дій, які спрямовані на погіршення чийогось життя, ба навіть на загрозу самому життю.
Мені не тисне визнати, що я за своєю хижацькою природою ворожа свиням та курям. Їх вбивають, аби я могла їсти.
Але чомусь багатьом людям, зокрема чоловікам, таки тисне зізнатися у своїй ворожості. Чоловік може розчехлитися поступово:
http://morreth.livejournal.com/2963696.html?thread=59701488#t59701488
Але наприкінці все одно скаже: ну, раз вам так зручно, то вважайте мене ворогом. Тобто, він цілковито скидає з себе відповідальність за те, що ВІН каже і з ким ВІН солідаризується - цю відповідальність маємо нести ми, ті, хто на підставі його солідарізації з ворогом вважає його ворожим, бо ж "нам так зручніше".
А от іще один цікавий випадок. Знову ж колотрамп. Людина, яку я дуже поважаю, пише (переклад з англійської) знов-таки ж про тих, кому Трамп здається зрозумілим:
"Ні, ми не Ку-Клукс-Клан, але так, ми справді віримо, що внесок у цивілізацію "білих" більший, ніж "чорних", або "мусульман", і ми не хочемо "децивілізувати" наші спільноти, аби залучити чорних чи мусульман, особливо якщо вони є віднсними новоприбульцями. Ні, ми не твердолобі пролайфери, але ми вважаємо, що аборт за бажанням це забагато (а користування 80-центовими кондомами дешевше). Ні, ми не анти-геї, але ми також не хочемо, щоб наших дітей навчали, що гейство є цілковитою нормою. Ми знаходимо чесним, що постійні одностатеві стосунки не мають бути дискриміновані стосовно податків та прав наслідування, але ми не хочемо, щоб гейські стосунки приравняли до гетеросексуального шлюбу, ані того, щоб вік згоди знизився від 18 до 16, як з гетеросексуальними стосунками. Ні, ми не хочемо прирікати інтелігентних жінок на 40 років домашньої праці або другорозрядних робіт, ае ми не певні, що жінки створені, щоб бути головуючими менеджерами і питаємо, чи не призведе їхнє збільшення на таких позиціях (включно прездентські) до порушення фундаментального балансу та співіснування статей, яке, ми віримо, є життєвим для суспільства. Трамп розуміє, що величезна купа людей почувається незручно в цій сфері та грає на цьому".
Ні, сам він, по-перше, занадто інталігентний, аби голосувати за Трампа, по-друге, взагалі британець. Але він належить до тієї "великої купи людей", на почуттях якої грає Трамп, він аже про неї "ми". І що ж воно за "ми"?
Якщо переконання цього "ми" трохи почистити від британської ввічливості, буде приблизно так: "Ми хочемо вважати себе кращими за чорних, але так, щоб нас за це не називали расистами. Давайте призначимо расистами лише крайніх, тих, хто негрів палить та вішає, і роздивлятися нас лише на їхньому фоні. Правда, ми хороші люди? Ми хочемо вважати себе кращими за геїв, але не хочемо щоб нас за це звали гомофобами. Давайте навчати геїв зі школи, що вони ненормальні і не повинні ображатися, коли їх називають ненормальними, так всім буде легше, а надто нам. Ми такі добрі, що навіть дамо їм одружуватися та успадковувати одне за одним. Але крий Боже не хочемо, щоб це називали шлюбом, бо наш шлюб це Божественна установа (навіть коли в ньому твориться насильство та повний триндець), а їхній це просто співжиття. Ми також не хочемо, щоб нами порядкували жінки та не хочемо виконувати буденну роботу, яку звикли звалювати на жінок. Ми не хочемо давати їм навіть порядкувати своїми матками. Презервативи краще (бо ми можемо їх зняти у будь-яку мить або відмовитися "нюхати квіти у противогазі"). Але давайте не називати нас за це мізогінами, бо мізогін це дуже сильне слово".
Коротше кажучи, ці люди хочуть діяти помірковано-вороже проти жінок та меншин, але так, щоб жінки та меншини не здогадатися, що то ворожнеча. Бо ж відверта ворожнеча може бути такою, що їм стане непереливки.
І тут - ураааа! - на допомогу приходить Трамп. Він козел відпущення для помірно-ворожих. Він вголос каже те, про що вони навіть думати наважуються із застереженням, бо це значить подумки поставити себе на одну з Трампом дошку. Але ж вони не такі. Вони кращі за цього рудого клоуна. Вони не стоять з ним нарівні. Вони просто поклали за нього до урни свій бюлетень, потай та мовчки.
Мені дуже подобається сцена з "Танцю з драконами" Мартіна, у якій Дейнеріс розпізнає приховану ворожість Ксаро Ксоана Даксоса:
Слізьми набрякли його очі, сльози поповзли вниз його носом, поміж аметистів, смарагдів та чорних діамантів.
- Я казав Тринадцятьом, що ти зауважиш до моєї мудрості. Як мені боляче бачити, що я помилявсяю Бери ці кораблі та пливи геть, або ти напевно помреш у муках. Ти навіть не знаєш, скільки зробила ворогів.
Я знаю, хто стоїть переді мною, ллючи фіглярські сльози. Усвідомлення принесло їй печаль.
Це печально і навіть болісно завжди - розуміти, що перед тобою із ввічливими словами та доброзичливою посмішкою, ба навіть із сльозами співчуття на очах стоїть ворог. Дуже болісно, коли це вчорашній друг, вчитель, улюблений митець, навіть родич. Але найкраще, що можна зробити у такій ситуації - це усвідомити, що кожний, хто хоче відняти в тебе твоє - ворог. Навіть коли він сам цього не розуміє. Відкрита ворожнеча з твого боку домоможе йому також це усвідомити. І тільки тоді буде можливо будь-яке примирення. Бо коли ворог сам не розуміє, що він ворог, він будь-яке примирення використає для удару в спину, обклавшися при цьому купою самовиправдань.
Будь як Даенеріс. Не дай ввічливим речам та фіглярським сльозам ввести себе в оману.
no subject
Щодо плюшок.
Ну от як віраго написала, я почала згадувати, як вони виглядають з боку чоловіків. Та дурнувато вони виглядають. У чоловіків є набір образів чоловічої переможної та кльової тусні, який вони беруть переважно з книжок, фільмів і трохи із особистого досвіду. Трохи - бо в реальності чоловіки так само сруться, хничуть, не розуміють один одного, підтримують через п*ять разів на шостий, конкурують. І це починається ще в дитячому віці. Але от візьмемо диванних хом*ячків - у них є певні привілії, на які якийсь фейсбучних допис страшенно покусився, і вони набігають усі скопом, не змовляючись, і тупо намагаються заштовхати та затоптати жінок. Начебто різниця невелика із нашими розмовами, але все ж таки є: там йде боротьба за певний ресурс, хоча б символічний, і, власне, купу жінок їм вдається так змусити мовчати і не рипатися - тих, які бажають бути прийнятими суспільством, а суспільство у нас - це передусім чоловіки, як не крути. Дрібна, але користь. Вони, гадаю, свідомо не формулюють нічого такого, вони дупами відчувають, де їхній зиск. А там, де зиск відчутнішій, вони діють більш активно, там підключаються вже більш дієві люди.
Їхні плюшки - це відчуття, що вони гуртом відстояли своє, хай би як вони при цьому дебільнувато та егоістично виглядали. Але ж відстояли.
Тепер дивимося на це обговорення. Який зиск планується отримати від цієї розмови. крім, власне, жіночого спілкування? Переконати чоловіків? Ми всі прекрасно знаємо, що так воно не працює. Власне, результат очевидний - кількох послали, кількох забанили, ще одного скоро пошлемо. Кілька чоловіків відіграли на нас власні психологічні глюки та отримали порцію жіночої уваги у формі "я несу муть та знущаюсь, а жінки терпляче мені пояснюють, списуючі купу сторінок".
Що ще?
Важко щось придумати із плюшками, якщо немає конкретної, хай дрібної, хай дебільнуватої мети. Ну, я не пропоную вести себе як придурки, але кажу - ось, чоловіки так поводяться і не соромляться, і плюшки в них, і почуваються вони прекрасно, і мети досягають.
Щодо ресурсів. Гадаю, тут не відсутність ресурсів, а неготовність їх витрачати саме на жіночу мету. Ну от я не так вже й мало грошей перекинула волонтерам, які займаються війною, біженцями та хворими. Значно менше, ніж інші люди, але десь приблизно в незліченну кількість разів більше, ніж я перекинула на якісь чисто жіночі ініціативи. Бо на чисто жіночі ініціативи я перекинула, здається, ноль гривень, упс.
no subject
Тусовка даёт принятие. Она патриархальным женщинам даёт принятие, ну дык и феминисткам она даёт принятие. У феминисток, как и у всех женщин, порушена способность получать принятие от женщин и выдавать его женщинам; в "ближнем кругу" патриархальных женщин она включается, я так думаю, потому что "моё племя" - более глубинная штука, чем "женщины негодящщи". По идее, должно и для феминисток работать.) Как база для "мы можем находиться вместе и разговаривать без враждебности", без чего не получится совместная работа.
Не "мы затусим и будем ожидать, что из этого само собой вырастет что-то феминистичное" (разумеется, это так не работает и я этого не предлагаю), а "наряду с продуктивной деятельностью мы сознательно оставим пространство для тусовки и не будем пытаться её запретить и осуждать за неё людей, пока она не перешла такие-то границы, а будем её использовать для того, что нам полезно: создание и усиление социальных связей, противодействие выгоранию".
Как-то так.
Тепер дивимося на це обговорення. Який зиск планується отримати від цієї розмови. крім, власне, жіночого спілкування?
Я хочу научиться ставить задачи по защите женских интересов и достижению целей женщин, которые доступны объединёнными усилиями женщин.
Или понять, что таких задач объективно не существует, а не в голове косяк, мешающий их видеть или в них верить.
Ольга предлагает читать Сунь-Цзы - окей, но я упираюсь в то, что у Сунь-Цзы всё клёво с постановкой задач, у него есть государство, есть армия, есть враги, и надо, чтобы враги не начистили репу государству; при анализе ситуации возникают дополнительные задачи "как начистить репу врагам, если до этого дошло", "как избегать войнушки, не зафейлив основную задачу" и "как в процессе не убиться об противника, погоду, рельеф и собственных людей", а эти можно поделить на ещё более мелкие. Хорошо ему.) А я дохожу до какой-то точки и упс, приехали, чёткий план не получается. А без плана это так и останутся "разговоры в пользу бедных".
Щодо ресурсів. Гадаю, тут не відсутність ресурсів, а неготовність їх витрачати саме на жіночу мету.
Угу. И тут оно смыкается с вопросом плюшек. Не всегда материальных, чувство "я хорошая" и похвала от значимых людей тоже катят. И это, таки да, вопрос целеполагания: если задача ощущается как крутая, достойная и (опционально) не безнадёжная, вклад в неё даёт нефиговые плюшки.
Важко щось придумати із плюшками, якщо немає конкретної, хай дрібної, хай дебільнуватої мети
Угу.
no subject
Или понять, что таких задач объективно не существует, а не в голове косяк, мешающий их видеть или в них верить.
\\
объективно такие задачи существуют;
субъективно для вас нет задач, стоящих ваших усилий и риска;
тут с феминизмом, как со всем остальным;
объеткивно существуют офигенные проблемы в области зоощиты;
субъективно я лично не готова и не способна тратить 50% жизни, выкраивая время у сна и еды, на эту сферу, я могу взять 1-2 приютских животных и обеспечить им должные условия;
объективно существуют офигенные проблемы с воспитанниками детских домов;
субъективно я лично не готова... блаблабла, сейчас упростили патронат, как только система заработает, я могу взять 1-2 детей;
то, что вы не имеете ресурса, не отменяет реальных проблем;
то, что существуют реальные проблемы, не прибавляет вам ресурса и готовности рисковать;
\\И это, таки да, вопрос целеполагания: если задача ощущается как крутая, достойная и (опционально) не безнадёжная, вклад в неё даёт нефиговые плюшки.\\
обязательное условие коллективных действий - задача не решается ни малой группой, ни каждым отдельно, а результат нужен всем;
если вы ищете гарантий решаемости задачи, значит, у вас нет спроса на результат
no subject
Але я не бачу в жіночих тусовках хоч якоїсь готовності працювати - із усім негативом, що випливає із праці взагалі і зі спільної праці зокрема. Я тут десь писала про різницю між українською феміністичною фейсбук-спільнотою та спільнотою "і так поймут". Обидві - це рух дискримінованих, слабко організованих, тих, кого переважно висміюють та не розуміють. При цьому у спільноті "і так поймут" час від часу учасників критикують за те, що вони ниють, а не роблять справу - бо ідеалом і бажаною нормою є зробити і прийти в спільноту зі звітом. Уявляєте теке у феміністичній спільноті? Тій самій, де учасниці не мають бажання навіть перевірити, чи не постять вони те, що вже запостили перед ними три рази протягом дня.
Спільна праця, особливо праця, яка є боротьбою дискримінованї групи з дискримінацією, передбачає дофіга негативних почуттів, необхідності запхнути свій комфорт подалі. От учасниці скажуть вам, що нєфіг нити, йдіть боріться, а потім приходьте зі звітом, то відразу прийняття скисне. А якщо не будуть таке казати, то переважно ніхто нічого не буде робити. Бо немає дедлайнів, немає зовнішніх меж, немає відповідальності за перекидання на інших, немає жодної відповідальності за бездіяльність, навіть якої-небудь моральної.
Я хочу научиться ставить задачи по защите женских интересов и достижению целей женщин, которые доступны объединёнными усилиями женщин.
---- та точно є. Варто лише подивитися на західних товаришок. Роботи непочатий край.
Навіть диванним хом*ячкам є чим зайнятися. Ну, набігати на сексистську рекламу і знижувати їм рейтинг на гуглі - фігня, звісно, але краще, ніж нічого. На кого набігали гарно, ті, я бачила, прибирали. Ну от писати феміністичні художні тексти з купою героїнь, там перелік непроробленого величезний, на кожну вистачить і ще залишиться. Перекладати іноземну феміністичну художню літературу.
Або от я думала, що на 8 березня немає що подарувати дівчатам такого, щоб і їм корисно, і середньомізогінні мами погодилися - книжечку невелику про те, що дівчата рулять, або щось таке. І щоб не надто дорого, щоб можна було навіть самій на весь клас купити. Бо він свята краси і жіночності нудить. Але ж це немалий шматок роботи, кваліфікованої, і ще гроші потрібні.
Ну он шелтери - це вже для монстрів в гарному сенсі слова, я про таке навіть думати боюсь.
Феміністичний спільнокошт на адвокатів жінкам, що зазнали згвалтувань. Спільнокошт на гурток для дівчат із тренування спільних дій - спортивний або й не обов*язково. Спільнокошт на стипендію перспективній студентці. Це все, бажано, з піаром. Може це все й фігня, але тоді - організувати розмови з західними феміністками, особливо старшого покоління, і докладно розпитувати, що ж вони робили і що гарно спрацьовувало. Перекласти, вивчати, обговорювати, взяти до уваги, реалізовувати.
Це все значно важче, ніж відстоювати переваги та привілеї які вже є, але що тут зробиш, так воно влаштовано.
Угу. И тут оно смыкается с вопросом плюшек. Не всегда материальных, чувство "я хорошая" и похвала от значимых людей тоже катят.
---- не знаю, я переважно відчуваю провину та сором, що так мало, оце й усі плюшки.
Є відчуття обов*язку, відчуття, що як не зробити хоча б це, взагалі себе лайном почуватиму.