П"ятицарство

[morreth]

Зойки та стогони стояли над площею, коли кат розрубав тіло жриці Бань. За старовинним законом, голову страченого після цього виставляли на палі, а тіло ховали у п"яти різних місцях, але ж жриця Бань заколотницею не була, тож розрубане тіло та голову одразу поклали до труни та понесли до храму, аби поховати в огорожі. І коли з полщі несли труну, люди кидали свій одяг під ноги носіям, а коли Сая Дикого Кота повезли до міської брами, щоб звідти відправити у вигнання, люди жбурляли в нього покидьками.
...Коли все скінчилось, до Барко підійшши Гіс Очерет, та вчитель Ку. Хлопець думав, що його лаятимуть, але учитель тільки простягнув йому жмуток одежі, а Гіс обійняв онука та заплакав.
До всіх трьох, кланяючись, підійшов управитель княжого дому та запросив Гіса й Барко до карети. Барко хотів був відмовитися, але дід мовчки зайняв своє місце в кареті, і хлопцеві нічого не залишалося, як лізти за ним. Коли дверцята закрилися, він запнув завіси та почав вдягатися.
- Ні, не в це, - зупинив його управитель, і простягнув згорток, у якому була довга шовкова нижня сорочка кольору свіжого масла, сині штані, панчохи з вишивкою, чорні чоботи зі срібними вушками, літній каптан на двадцяти двох застібках, пояс із срібною пряжкою та сап"янова шапчинка з перлиною на вершечку.
- Я в чуже ганчір"я не впинатимусь, - сказав Барко.
- Не роби дурниць, - відповів Гіс. І тут хлопець роздивився, що дід вбраний у свій найкращий каптан та найтоншу сорочку, а чоботи ретельно вичищені та змащені салом.
Хлопець подумав митізо дві, але рішуче натяг на себе прості учнівські конопляні лахи та підперезався смугастим плетеним поясом, якого колись сам зробив.
- Але ж ви мали здогадатися, ким ви є, - наполягав управитель. - Вам не годиться так входити до княжого замку.
- Я вже чотирнадцять років є тим, ким я є, - одрубав хлопець. - І ким би я не був, мені всі ці роки годилася конопляна одежа. То чого я сьогодні вбиратимуся в єдваб, наче лялька на весінне рівнодення?
- Полиш його, - сказав Гіс управителеві. - Він впертий, як його батько.
- Добре, - зітхнув управитель.
Прибувши до княжого замку, вони піднялися в велику залу, де за столом сиділи князь, його дружина, воєвода Хень, цензор, що так невдало гепнувся з коня, та його помічник, який вранці (Барко це примітив і запам"ятав) приїздив до храму.
- Юначе, - звернувся до Барка цей самий помічник цензора. - Чому ти не зодягнений належним тобі чином?
- Молодий господар у жалобі за своєю вчителькою, - управитель випередив Барка з відповіддю. - І не вважає для себе гідним вбиратися у шати.
- Таку відданість не можна не схвалювати, - кивнув цензор. - Вельмишановний князю, ви дали синові гідне виховння.
- То зробив не я, а його дід, шановний Гіс Очерет, - спокійно відповів князь Кан. - Йому й належить вся честь.
Барко, який вже накопичив під язиком дві-три краплі отрути, зрозумів, що тепер, поводячись зухвало, він просто зганьбить діда.
- Сідайте до столу, - запросив князь. Управитель всадив Барко проти Кана, а Гіса - проти помічника цензора.
На столі були самі пісні страви - після смертної страти правитель мусив постити три дні. Замість вина наливали узвар з трави "божі вії" та ягід. Барко страшенно хотів їсти, але не доторкнувся ні до чого, крім узвару.
- Зв"язок між вчителем та учнем - другий після зв"язку між родителем та дитиною, - кивнув цензор. - І важливіший за зв"язки між братами або чоловіком та дружиною. Радісно бачити в наші дні молоду людину, яка без підказок проявляє таку шану до вчителя. Хоч і горесний був привід для прояву такої шани.
В горлі у Барка скипів гнів, і він підвів на цензора палаючі очі. Але той дивився на хлопця з поблажливою посмішкою, наче й не помічав ненависті, що палахкотіла в Баркових очах. Витримавши цей поєдинок поглядів, він звернувся до Гіса.
- Тож це вам належить честь виховання цього гідного паростку роду Канів. Ваша робота заслуговує на похвалу - особливо вважаючи на те, що доньку ви не зуміли виховати в правилах цноти та аншіяру.
- Давайте зупинимося на тому, - сказав Очерет, - що ви не знали, як я виховував доньку, і не ваша це справа.
- Але я вочевидь бачу наслідки цього виховання - позашлюбну дитину. А дотримання моральності в державі - то саме моя справа.
- Але цей випадок не для вас, - рівним та холодним голосом сказала дружина князя, пані Мар. - Донька Очерета Гіса була гідною дівчиною. Мій чоловік ніколи не заганьбив би мене й себе з розпусницею. Не моя й не його провина, що після дочері Грози в мене не могло бути дітей. Я хотіла подарувати чоловікові сина, але не могла. Донька Гіса була мені подругою, і здійснила моє бажання, ставши йому другою жінкою. У вас погані донощики, якщо вони не змогли дізнатися всієї правди.
- Смиренно благаю про вибачення, - схилив голову цензор. - Тож я приймав за розпусту те, що було гідним виявом васальної вірності та подружньої любові. Але чому ви ховалися від усього світу? Адже гідні вчинки не тримають під спудом, як ліхтаря не ховають під стіл...
- Такою була воля моєї доньки, - гучно проказав Гіс. - Вона любила наші ліси й гори, вона хотіла виховати сина там, де зросла сама, де над ним перебувало би благословення його бабусі.
- То ваша дружина... насправді була мае? - перепитав цензор.
- Чому це була? Вона й залишилася мае, - набурмосене обличчя Гіса трохи пом"якшало. - Такою само юною та веселою, якою була зо днів моєї молодості.
- А чи залишилася вона вашою дружиною? - запитав цензор.
- І вдруге вам відповім, вельмишановний - не ваша це справа.
- Не моя так не моя, - усміхнувся цензор. - Юначе, я чув, що ти один з найкращих учнів храмової школи. Чи можеш ти підтвердити це?
Барко знов подивився йому у вічі з ненавистю.
- Дев"ятнадцять років палає Схід, - продекламував цензор, - Вітер пахне димом згорілих жнив...
- Дев"ятнадцять років солоний піт, - підхопив Барко, - Умиває щоки порожніх нив. Червоніють зорі у небесах - наче вогнища несчисленних військ...
- Доволі,- посміхнувся цензор. - Весіннім ранком жайворона спів...
- ...Над зораними схилами дзвенить. Селянки босі починають сів, покірний волик поле боронить...
І знов жрець кивнув, перериваючи його.
- Ви знаєте старовинні пісні, це добре. А щодо історії... Якого року князь Мен заснував місто Ру?
- Тридцять другого року првавління Угона.
- Скільки разів воювали між собою держави Сумі та Кай?
- Чотири.
- Де вперше великий Дракон з"явився Засновникові Чіну?
- Біля Дворогої гори.
- Яка наймолодша з П"яти держав?
- Ба.
- Як звали розбещену дружину князя Гуна?
- Роса.
Цензор посміхнувся.
- Я задоволений. Але я не можу збагнути - чому ви тримали в таємниці такого хлопчика?
- Не хотів змлку розбещувати його розкошами.
- У Будинку Великого Навчання не розкошують, - засміявся цензор. Князь ввічливо посіхнувся у відповідь.
- Якщо молодий пан більше нічого не хоче, - прошепотів управитель, - я можу проподити його до його кімнати.
Барко озирнувся на гіса, але той тільки кивнув йому - сам же залишився у залі.

Comments

[sapojnik.livejournal.com]

Язык смешной, но многое непонятно :))

[virago-ghost.livejournal.com]

да уж, забавно и правда :))

[chlorian.livejournal.com]

Не обижайтесь, но ваш смешнее, честно говорю!

[http://users.livejournal.com/_zlyden_/]

В этой связи вспоминается анекдот про "сравни"))

[chlorian.livejournal.com]

Вопли и стоны стояли над площадью, когда палач разрубил тело жрицы Бань. По старинному закону, голову казнённого после этого выставляли на шесте, а тело хоронили а пяти разных местах, но ведь жрица Бань мятежницей не была, поэтому разрубленное тело и голову сразу положили в гроб и понесли в храм, чтоб похоронить в ограде. И когда с площади несли гроб, люди бросали свою одежду под ноги несущим, а когда Сая Дикого Кота повезли к городским вратам, чтоб оттуда отправить в изгнание, люди швыряли в него отбросами.

...Когда всё закончилось, к Барко подошли Гис Тростник и учитель Ку. Парень думал, что его будут бранить, но учитель лишь протянул ему комок одежды, а Гис обнял внука и заплакал.

Ко всем трём, кланяясь, подошёл управляющий княжеским домом и пригласил Гиса и Барко в карету. Барко хотел было отказаться, но дед молча занял своё место в карете, и парню ничего не оставалось, как лезть за ним. Когда дверцы затворились, он задёрнул занавеси и стал одеваться.

- Нет, не в это, - остановил его управляющий и протянул свёрток, в котором была длинная шёлковая нижняя рубаха цвета свежего масла, синие штаны, чулки с вышивкой, чёрные сапоги с серебряными ушками, летний кафтан на двадцати двух застёжках, пояс с серебряной пряжкой и сафьяновая шапчонка с жемчужиной на верхушке.

- Я в чужое тряпьё кутаться не стану, - сказал Барко.

- Не глупи, - ответил Гис. И тут парень разглядел, что дед одет в свой наилучший кафтан и самую тонкую рубаху, а сапоги тщательно вычищены и смазаны салом.

Парень пару мгновений поразмыслил, но решительно натянул на себя простые ученические конопляные шмотки и опоясался полосатым плетёным поясом, который сам когда-то сделал.

- Но вам бы следовало догадаться, кем вы являетесь, - настаивал управляющий. - Вам не пристало так входить в княжеский замок.

- Я уже четырнадцать лет являюсь тем, кем я есть, - отрубил парень. - И кем бы я ни был, мне все эти годы годилась конопляная одежда. Так с чего я сегодня оденусь в парчу, как кукла к весеннему равноденствию?

- Оставь его, - сказал Гис управляющему. - Он упрям, как его отец.

- Ладно, - вздохнул управляющий.

Прибыв в княжеский замок, они поднялись в большой зал, где за столом сидели князь, его жена, воевода Хень, цензор, что так неудачно шлёпнулся с коня, и его помощник, который утром (Барко это приметил и запомнил) приезжал в храм.

- Юноша, - обратился к Барко этот самый помощник цензора. - отчего ты не одет должным для тебя образом?

- Молодой хозяин в трауре по своей учительнице, - управляющий опередил Барко с ответом. - И не считает для себя достойным наряжаться.

- Такую преданность нельзя не одобрить, - кивнул цензор. - Высокочтимый князь, вы дали сыну достойное воспитание.

- Это сделал не я, а его дед, уважаемый Гис Тростник, - спокойно ответил князь Кан. - Ему и принадлежит вся честь.

Барко, накопивший уже под языком две-три капли яда, понял, что теперь, поведя себя нагло, он просто опозорит деда.

- Садитесь к столу, - пригласил князь. Управляющий усадил Барко напротив Кана, а Гиса - напротив помощника цензора. На столе были одни постные блюда - после смертной казни правителю надлежало поститься три дня. Вместо вина наливали взвар из травы "ресницы богов" и ягод. Барко ужасно хотел есть, но не прикоснулся ни к чему, кроме взвара.

- Связь между учителем и учеником - второй после связи между родителем и ребёнком, - кивнул цензор. - И важнее связи между братьями или мужем и женой. Радостно видеть в наши дни молодого человека, без подсказок проявляющего такое почтение к учителю. Пусть и горестным был повод для проявления такого почитания.

В горле у Барко вскипел гнев, и он поднял на цензора горящие глаза. Но тот смотрел на парня со снисходительной ухмылкой, будто и не замечал ненависти, полыхающей в глазах Барко. Выдержав этот поединок взглядов, он обратился к Гису.

- Значит это вам принадлежит честь воспитания этого достойного отпрыска рода Канов. Ваша работа заслуживает похвалы - особенно принимая в расчёт то, что дочь вы не сумели воспитать в правилах целомудрия и аншияра.

[chlorian.livejournal.com]

- Давайте остановимся на том, - сказал Тростник, - что вы не знали, как я воспитывал дочь, и это не ваше дело.

- Но я без сомнения вижу последствия этого воспитания - внебрачного ребёнка. А соблюдение нравственности в стране - это именно что моё дело.

- Но этот случай не для вас, - ровным и холодным голосом сказала жена князя, госпожа Мар. - Дочь Тростника Гиса была достойной девушкой. Мой муж никогда не осрамил бы себя и меня с развратницей. Не моя и не его вина, что после дочери Грозы у меня не могло быть детей. Я хотела подарить мужу сына, но не смогла. Дочь Гиса была мне подругой и осуществила моё желание, став ему второй женой. У вас плохие доносчики, если они не смогли выяснить всю правду.

Смиренно молю простить меня, - склонил голову цензор. - Значит, я принимал за разврат то, что было достойным проявлением вассальной верности и супружеской любви. Но почему вы таились от всего мира? Ведь достойные поступки не прячут под спудом, как фонарь не прячут под стол...

Такова была воля моей дочери, - громко промолвил Гис. - Она любила наши леса и горы, она хотела воспитать сына там, где выросла сама, где над ним пребывало бы благословение его бабушки.

- Так ваша жена... на самом деле была маэ? - переспросил цензор.

- Почему это была? Она и остаётся маэ, - нахмуренное лицо Гиса немного смягчилось. - Такой же юной и весёлой, какой была с дней моей молодости.

- А остаётся ли она вашей женой? - спросил цензор.

- И ещё раз отвечу вам, уважаемый - не ваше это дело.

- Не моё так не моё, - усмехнулся цензор. - Юноша, я слышал, что ты один из лучших учеников храмовой школы. Можешь ли ты подтвердить это?

- Барко снова посмотрел ему в глаза с ненавистью.

- Девятнадцать лет пылает Восток, - продекламировал цензор, - Только горький дым рождает земля...

- Девятнадцать лет лишь солёный пот, - подхватил Барко, - умывает пустующие поля. Как костры бесчисленных вражьих войск пламенеют звёзды сквозь небеса...

- Довольно, - усмехнулся цензор. - Весенним утром жаворонка песнь...

- Над вспаханными склонами звенит. Крестьянки дружно начинают сев, и вол послушный землю боронит...

И снова жрец кивнул, прерывая его.

- Вы знаете старинные песни, это хорошо. А насчёт истории... В каком году князь Мен основал город Ру?

- В тридцать втором году правления Угона.

- Сколько раз воевали друг с другом государства Суми и Кай?

- Четыре.

- Где впервые великий Дракон явился основателю Чину?

- У Двурогой Горы.

- Какое из пяти государств моложе прочих?

- Ба.

- Как звали развратную жену князя Гуна?

- Роса.

Цензор усмехнулся.

- Я доволен. Но я не могу понять - почему вы держали в тайне такого мальчика?

- Не хотел его с малых лет портить роскошью.

- В Доме Великого Обучения в роскоши не купаются, - засмеялся цензор. Князь вежливо улыбнулся в ответ.

- Если молодой господин больше ничего не желает, - прошептал управляющий, - я могу проводить его в его комнату.

Барко оглянулся на Гигса, но тот лишь кивнул ему - сам же остался в зале.

[lynx9.livejournal.com]

Спасибо.

[taisin.livejournal.com]

Спасибо!

[lynx-cancer.livejournal.com]

Да, спасибо.

[geneus.livejournal.com]

А чьи стихи? Ваши?