![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Как обещано - приквел к СМ.
Людожера вбив Кінсбі. Коли вся децима прибігла на його лайку, людожера вже годі було рятувати – Кінсбі зламав йому шию.
Людина, що проносила кідо лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом’язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі спробував ухопити людожера за комір – ось маєте.
Командер Сагара визнавав свою помилку. Він взяв Кінсбі лише через брак людей. Сагара припускав мізерний шанс, що людожер вийде саме на Кінсбі, але… людина припускає, а Бог не пускає.
- Чого ти поліз до нього? – спитав Сагара. – Що я наказував?
- Тут був хлопчик, - зніяковіло промимрив Кінсбі. – Я боявся, що він…
- Який хлопчик? – сержант Дуерте схилився над тілом людожера. – От безталання… вціліти в цьому пеклі – і померти отак дурно.
- Маленький хлопчик, - Сагара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. – Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.
Сканер тепла показував вже слабкий відбиток живого тепла – дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку – та без сліду щезла у темряві.
- Малий! – Дуерте присів перед щілиною навкарачки. – Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!
- Марно, - сказав Сагара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. – Там десь є хід у каналізацію.
- Але він може мене чути, - заперечив Дуерте.
- Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?
- Так, - похапцем відповів новіцій. А потім подивився Сагарі у вічі та кліпнув. – Ні.
- Якщо ні – то це нормально, - кивнув Сагара.
З'явилась нарешті вся децима Дуерте – Колінз, Гван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.
- Що трапилось? – спитав Розвел.
- Щойно були. Оцей красень… - Дуерте показав рукою на Кінсбі, - вирішив, що нам бракує мерців.
- Годі! – скомандував Сагара. – Кінсбі, розповідай.
- Я побачив на сканері теплі плями, - почав Кінсбі, - викликав вас, а тоді… я подумав – якщо це він, і тут є ще один – може, він не почув наших гучномовців і знов полює?
- Слушно подумав, - кивнув Сагара.
- Я вирішив пересвідчитися і побіг… почав пересування у напрямку…
- Говори людською мовою, - поморщився Сагара. – Не в учбовці.
- Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, - Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. – Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди – а він кинувся на мене… Я вхопив його за комір… сіпонув…
- Бідний вилупок, - зітхнув Жакінта. – Чому це він просто не вийшов до нас?
- Він вже не відповість, - сказав Дуерте. – Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
- А що з дитиною? – спитав Кінсбі.
- Нічого, - відповів Сагара. – Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Гван, навіть знявши кідо.
- Може, полишити когось на варті? – запропонував Тоїчі. – Хлопець ще може повернутися.
- Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. – Він шиї ламає.
Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: "Отакої!". Самотнє око не хотіло закриватися. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.
- Паскудна в тебе робота, Шел, - сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. - З якими типами доводиться ручкатися.
- В цього принаймні є руки, - відповів Шеліпоф. – І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.
- Все одно все намарне, якщо не знайдемо міський архів.
- А що це в нього в лівій руці? – Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток – і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
- Ба! – здивувався він, - Це ота морська спожива – водорості, краби, ще якась мерзота…
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
- Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають – але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…
Сагара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний – але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
- То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, - Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
- Брате, - зітхнув Колінз. – Як ти виглядаєш?
- Нормально, - здивувався Тоїчі. – Хіба ні?
- Братику, я маю на увазі – як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
- Він і з висоти в два метри виглядає огого, - сказав Жакінта.
- Хто б оце казав, - пхикнув Гван. Він був мінімального росту для кідо – метр сімдесят. Жакінта був максимального – два.
- Про мене й мова не йде, - сказав чорний велетень. – Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись – всцятися боюсь.
- Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Сагара. – Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок - без кідо.
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Сагара та Кінсбі – позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
- Я… - сказав він, - я не думав, що це буде вперше… отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав… ну… що це буде принаймні в бою…
- Всі так думають, - усміхнувся Сагара.
- І я впустив дитину…
- Їй пощастило.
- Ох, так… але… розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати…
- Тож кажи мені.
- Цей хлопчик… Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут – вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею… Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик…
- А хлопчика він підгодовував, - спокійно договорив Сагара. – Може, це був його син. Не знаю.
Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
- В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, - сказав Сагара. – Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.
- Я перелаштую, - погодився юнак. – Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер… Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково… Але тепер… Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Сагара не став питати, хто. Він знав.
- Як це взагалі можливо, - Кінсбі поморщився. – Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…
- Ви самі чули тих, хто вижив, - знизав плечима Сагара. – Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір – вони ледь не помирали з голоду. А потім сталося… оце, - Сагара нікуди конкретно не показав, бо "оце" було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі – смертний сморід не давав забути, де ти є.
- Це не "сталося", - з раптовим запалом сказав Кінсбі. – Це вчинили.
- Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей – навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями – був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, як щур… і відчував запах смаженого м'яса…
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув – і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
- Після того, що зробили з ним та його ближніми, - незворушно продовжив Сагара, - хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою – і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м'яса?
- Командере, Бога ради!
- Так. Ради Господа нашого… - Сагара опустив голову на секунду. – Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.
Вулиця розімкнулася перед ними – і відкрився океан.
Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося дуже похмуре небо. Пан Іто, найстарший з маленької спільноти вцілілих, який правив тут за старосту, казав, що осінь тут, на Сунагіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.
На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість – все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив – цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується в чеках… Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув… В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні… Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити… Так, тоді тільки молоді та сильні – тобто, порівняно зі мною сильні - могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче – якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо – і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?
Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки – це не гріх…
Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок – їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Сагара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим – не вийшло.
Декілька людей, помітивши їх, замахали руками – і Сагарі сяйнула раптова думка.
- Децимо, стій! – скомандував він.
Зупинилися. Сагара махнув рукою – двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.
- Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, - проказав Сагара до Шеліпофа. – Може, хтось його впізнає.
Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі "риболови") не признав.
- Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, - зітхнув старий, дивлячись повз Сагару вбік, де сонце світило вже скрізь випалені очі вікон.
Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Сагара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.
- Ми не будемо ховати його до ранку, - сказав Сагара. – Скажіть людям. Може, хтось впізнає.
Старий кивнув.
Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунагіші не було хижаків – тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім жителям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом , наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти – і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.
Сагара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.
Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди…
- До речі, пане Іто, - Сагара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, - ви не зустрічали тут хлопчика?
- Ви маєте не увазі – не з наших?
- Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву – а навіть тоді може виявитися, що схеми не вціліли…
- Мені хтось розповідав про якогось хлопця – здається, Енгі… Так, Енгі… Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.
- Щиро дякую, - Сагара поклонився і пішов наздоганяти своїх людей.
Продолжение следует
Людина, що проносила кідо лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом’язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі спробував ухопити людожера за комір – ось маєте.
Командер Сагара визнавав свою помилку. Він взяв Кінсбі лише через брак людей. Сагара припускав мізерний шанс, що людожер вийде саме на Кінсбі, але… людина припускає, а Бог не пускає.
- Чого ти поліз до нього? – спитав Сагара. – Що я наказував?
- Тут був хлопчик, - зніяковіло промимрив Кінсбі. – Я боявся, що він…
- Який хлопчик? – сержант Дуерте схилився над тілом людожера. – От безталання… вціліти в цьому пеклі – і померти отак дурно.
- Маленький хлопчик, - Сагара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. – Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.
Сканер тепла показував вже слабкий відбиток живого тепла – дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку – та без сліду щезла у темряві.
- Малий! – Дуерте присів перед щілиною навкарачки. – Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!
- Марно, - сказав Сагара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. – Там десь є хід у каналізацію.
- Але він може мене чути, - заперечив Дуерте.
- Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?
- Так, - похапцем відповів новіцій. А потім подивився Сагарі у вічі та кліпнув. – Ні.
- Якщо ні – то це нормально, - кивнув Сагара.
З'явилась нарешті вся децима Дуерте – Колінз, Гван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.
- Що трапилось? – спитав Розвел.
- Щойно були. Оцей красень… - Дуерте показав рукою на Кінсбі, - вирішив, що нам бракує мерців.
- Годі! – скомандував Сагара. – Кінсбі, розповідай.
- Я побачив на сканері теплі плями, - почав Кінсбі, - викликав вас, а тоді… я подумав – якщо це він, і тут є ще один – може, він не почув наших гучномовців і знов полює?
- Слушно подумав, - кивнув Сагара.
- Я вирішив пересвідчитися і побіг… почав пересування у напрямку…
- Говори людською мовою, - поморщився Сагара. – Не в учбовці.
- Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, - Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. – Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди – а він кинувся на мене… Я вхопив його за комір… сіпонув…
- Бідний вилупок, - зітхнув Жакінта. – Чому це він просто не вийшов до нас?
- Він вже не відповість, - сказав Дуерте. – Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
- А що з дитиною? – спитав Кінсбі.
- Нічого, - відповів Сагара. – Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Гван, навіть знявши кідо.
- Може, полишити когось на варті? – запропонував Тоїчі. – Хлопець ще може повернутися.
- Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. – Він шиї ламає.
Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: "Отакої!". Самотнє око не хотіло закриватися. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.
- Паскудна в тебе робота, Шел, - сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. - З якими типами доводиться ручкатися.
- В цього принаймні є руки, - відповів Шеліпоф. – І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.
- Все одно все намарне, якщо не знайдемо міський архів.
- А що це в нього в лівій руці? – Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток – і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
- Ба! – здивувався він, - Це ота морська спожива – водорості, краби, ще якась мерзота…
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
- Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають – але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…
Сагара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний – але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
- То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, - Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
- Брате, - зітхнув Колінз. – Як ти виглядаєш?
- Нормально, - здивувався Тоїчі. – Хіба ні?
- Братику, я маю на увазі – як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
- Він і з висоти в два метри виглядає огого, - сказав Жакінта.
- Хто б оце казав, - пхикнув Гван. Він був мінімального росту для кідо – метр сімдесят. Жакінта був максимального – два.
- Про мене й мова не йде, - сказав чорний велетень. – Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись – всцятися боюсь.
- Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Сагара. – Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок - без кідо.
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Сагара та Кінсбі – позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
- Я… - сказав він, - я не думав, що це буде вперше… отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав… ну… що це буде принаймні в бою…
- Всі так думають, - усміхнувся Сагара.
- І я впустив дитину…
- Їй пощастило.
- Ох, так… але… розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати…
- Тож кажи мені.
- Цей хлопчик… Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут – вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею… Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик…
- А хлопчика він підгодовував, - спокійно договорив Сагара. – Може, це був його син. Не знаю.
Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
- В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, - сказав Сагара. – Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.
- Я перелаштую, - погодився юнак. – Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер… Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково… Але тепер… Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Сагара не став питати, хто. Він знав.
- Як це взагалі можливо, - Кінсбі поморщився. – Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…
- Ви самі чули тих, хто вижив, - знизав плечима Сагара. – Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір – вони ледь не помирали з голоду. А потім сталося… оце, - Сагара нікуди конкретно не показав, бо "оце" було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі – смертний сморід не давав забути, де ти є.
- Це не "сталося", - з раптовим запалом сказав Кінсбі. – Це вчинили.
- Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей – навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями – був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, як щур… і відчував запах смаженого м'яса…
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув – і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
- Після того, що зробили з ним та його ближніми, - незворушно продовжив Сагара, - хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою – і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м'яса?
- Командере, Бога ради!
- Так. Ради Господа нашого… - Сагара опустив голову на секунду. – Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.
Вулиця розімкнулася перед ними – і відкрився океан.
Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося дуже похмуре небо. Пан Іто, найстарший з маленької спільноти вцілілих, який правив тут за старосту, казав, що осінь тут, на Сунагіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.
На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість – все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив – цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується в чеках… Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув… В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні… Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити… Так, тоді тільки молоді та сильні – тобто, порівняно зі мною сильні - могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче – якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо – і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?
Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки – це не гріх…
Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок – їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Сагара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим – не вийшло.
Декілька людей, помітивши їх, замахали руками – і Сагарі сяйнула раптова думка.
- Децимо, стій! – скомандував він.
Зупинилися. Сагара махнув рукою – двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.
- Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, - проказав Сагара до Шеліпофа. – Може, хтось його впізнає.
Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі "риболови") не признав.
- Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, - зітхнув старий, дивлячись повз Сагару вбік, де сонце світило вже скрізь випалені очі вікон.
Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Сагара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.
- Ми не будемо ховати його до ранку, - сказав Сагара. – Скажіть людям. Може, хтось впізнає.
Старий кивнув.
Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунагіші не було хижаків – тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім жителям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом , наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти – і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.
Сагара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.
Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди…
- До речі, пане Іто, - Сагара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, - ви не зустрічали тут хлопчика?
- Ви маєте не увазі – не з наших?
- Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву – а навіть тоді може виявитися, що схеми не вціліли…
- Мені хтось розповідав про якогось хлопця – здається, Енгі… Так, Енгі… Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.
- Щиро дякую, - Сагара поклонився і пішов наздоганяти своїх людей.
Продолжение следует
Спасибо.
Re: Спасибо.