![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Как обещано - приквел к СМ.
Людожера вбив Кінсбі. Коли вся децима прибігла на його лайку, людожера вже годі було рятувати – Кінсбі зламав йому шию.
Людина, що проносила кідо лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом’язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі спробував ухопити людожера за комір – ось маєте.
Командер Сагара визнавав свою помилку. Він взяв Кінсбі лише через брак людей. Сагара припускав мізерний шанс, що людожер вийде саме на Кінсбі, але… людина припускає, а Бог не пускає.
- Чого ти поліз до нього? – спитав Сагара. – Що я наказував?
- Тут був хлопчик, - зніяковіло промимрив Кінсбі. – Я боявся, що він…
- Який хлопчик? – сержант Дуерте схилився над тілом людожера. – От безталання… вціліти в цьому пеклі – і померти отак дурно.
- Маленький хлопчик, - Сагара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. – Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.
Сканер тепла показував вже слабкий відбиток живого тепла – дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку – та без сліду щезла у темряві.
- Малий! – Дуерте присів перед щілиною навкарачки. – Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!
- Марно, - сказав Сагара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. – Там десь є хід у каналізацію.
- Але він може мене чути, - заперечив Дуерте.
- Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?
- Так, - похапцем відповів новіцій. А потім подивився Сагарі у вічі та кліпнув. – Ні.
- Якщо ні – то це нормально, - кивнув Сагара.
З'явилась нарешті вся децима Дуерте – Колінз, Гван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.
- Що трапилось? – спитав Розвел.
- Щойно були. Оцей красень… - Дуерте показав рукою на Кінсбі, - вирішив, що нам бракує мерців.
- Годі! – скомандував Сагара. – Кінсбі, розповідай.
- Я побачив на сканері теплі плями, - почав Кінсбі, - викликав вас, а тоді… я подумав – якщо це він, і тут є ще один – може, він не почув наших гучномовців і знов полює?
- Слушно подумав, - кивнув Сагара.
- Я вирішив пересвідчитися і побіг… почав пересування у напрямку…
- Говори людською мовою, - поморщився Сагара. – Не в учбовці.
- Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, - Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. – Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди – а він кинувся на мене… Я вхопив його за комір… сіпонув…
- Бідний вилупок, - зітхнув Жакінта. – Чому це він просто не вийшов до нас?
- Він вже не відповість, - сказав Дуерте. – Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
- А що з дитиною? – спитав Кінсбі.
- Нічого, - відповів Сагара. – Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Гван, навіть знявши кідо.
- Може, полишити когось на варті? – запропонував Тоїчі. – Хлопець ще може повернутися.
- Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. – Він шиї ламає.
Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: "Отакої!". Самотнє око не хотіло закриватися. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.
- Паскудна в тебе робота, Шел, - сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. - З якими типами доводиться ручкатися.
- В цього принаймні є руки, - відповів Шеліпоф. – І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.
- Все одно все намарне, якщо не знайдемо міський архів.
- А що це в нього в лівій руці? – Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток – і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
- Ба! – здивувався він, - Це ота морська спожива – водорості, краби, ще якась мерзота…
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
- Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають – але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…
Сагара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний – але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
- То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, - Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
- Брате, - зітхнув Колінз. – Як ти виглядаєш?
- Нормально, - здивувався Тоїчі. – Хіба ні?
- Братику, я маю на увазі – як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
- Він і з висоти в два метри виглядає огого, - сказав Жакінта.
- Хто б оце казав, - пхикнув Гван. Він був мінімального росту для кідо – метр сімдесят. Жакінта був максимального – два.
- Про мене й мова не йде, - сказав чорний велетень. – Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись – всцятися боюсь.
- Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Сагара. – Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок - без кідо.
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Сагара та Кінсбі – позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
- Я… - сказав він, - я не думав, що це буде вперше… отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав… ну… що це буде принаймні в бою…
- Всі так думають, - усміхнувся Сагара.
- І я впустив дитину…
- Їй пощастило.
- Ох, так… але… розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати…
- Тож кажи мені.
- Цей хлопчик… Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут – вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею… Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик…
- А хлопчика він підгодовував, - спокійно договорив Сагара. – Може, це був його син. Не знаю.
Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
- В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, - сказав Сагара. – Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.
- Я перелаштую, - погодився юнак. – Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер… Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково… Але тепер… Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Сагара не став питати, хто. Він знав.
- Як це взагалі можливо, - Кінсбі поморщився. – Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…
- Ви самі чули тих, хто вижив, - знизав плечима Сагара. – Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір – вони ледь не помирали з голоду. А потім сталося… оце, - Сагара нікуди конкретно не показав, бо "оце" було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі – смертний сморід не давав забути, де ти є.
- Це не "сталося", - з раптовим запалом сказав Кінсбі. – Це вчинили.
- Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей – навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями – був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, як щур… і відчував запах смаженого м'яса…
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув – і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
- Після того, що зробили з ним та його ближніми, - незворушно продовжив Сагара, - хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою – і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м'яса?
- Командере, Бога ради!
- Так. Ради Господа нашого… - Сагара опустив голову на секунду. – Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.
Вулиця розімкнулася перед ними – і відкрився океан.
Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося дуже похмуре небо. Пан Іто, найстарший з маленької спільноти вцілілих, який правив тут за старосту, казав, що осінь тут, на Сунагіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.
На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість – все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив – цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується в чеках… Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув… В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні… Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити… Так, тоді тільки молоді та сильні – тобто, порівняно зі мною сильні - могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче – якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо – і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?
Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки – це не гріх…
Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок – їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Сагара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим – не вийшло.
Декілька людей, помітивши їх, замахали руками – і Сагарі сяйнула раптова думка.
- Децимо, стій! – скомандував він.
Зупинилися. Сагара махнув рукою – двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.
- Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, - проказав Сагара до Шеліпофа. – Може, хтось його впізнає.
Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі "риболови") не признав.
- Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, - зітхнув старий, дивлячись повз Сагару вбік, де сонце світило вже скрізь випалені очі вікон.
Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Сагара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.
- Ми не будемо ховати його до ранку, - сказав Сагара. – Скажіть людям. Може, хтось впізнає.
Старий кивнув.
Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунагіші не було хижаків – тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім жителям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом , наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти – і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.
Сагара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.
Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди…
- До речі, пане Іто, - Сагара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, - ви не зустрічали тут хлопчика?
- Ви маєте не увазі – не з наших?
- Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву – а навіть тоді може виявитися, що схеми не вціліли…
- Мені хтось розповідав про якогось хлопця – здається, Енгі… Так, Енгі… Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.
- Щиро дякую, - Сагара поклонився і пішов наздоганяти своїх людей.
Продолжение следует
Людина, що проносила кідо лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом’язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі спробував ухопити людожера за комір – ось маєте.
Командер Сагара визнавав свою помилку. Він взяв Кінсбі лише через брак людей. Сагара припускав мізерний шанс, що людожер вийде саме на Кінсбі, але… людина припускає, а Бог не пускає.
- Чого ти поліз до нього? – спитав Сагара. – Що я наказував?
- Тут був хлопчик, - зніяковіло промимрив Кінсбі. – Я боявся, що він…
- Який хлопчик? – сержант Дуерте схилився над тілом людожера. – От безталання… вціліти в цьому пеклі – і померти отак дурно.
- Маленький хлопчик, - Сагара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. – Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.
Сканер тепла показував вже слабкий відбиток живого тепла – дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку – та без сліду щезла у темряві.
- Малий! – Дуерте присів перед щілиною навкарачки. – Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!
- Марно, - сказав Сагара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. – Там десь є хід у каналізацію.
- Але він може мене чути, - заперечив Дуерте.
- Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?
- Так, - похапцем відповів новіцій. А потім подивився Сагарі у вічі та кліпнув. – Ні.
- Якщо ні – то це нормально, - кивнув Сагара.
З'явилась нарешті вся децима Дуерте – Колінз, Гван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.
- Що трапилось? – спитав Розвел.
- Щойно були. Оцей красень… - Дуерте показав рукою на Кінсбі, - вирішив, що нам бракує мерців.
- Годі! – скомандував Сагара. – Кінсбі, розповідай.
- Я побачив на сканері теплі плями, - почав Кінсбі, - викликав вас, а тоді… я подумав – якщо це він, і тут є ще один – може, він не почув наших гучномовців і знов полює?
- Слушно подумав, - кивнув Сагара.
- Я вирішив пересвідчитися і побіг… почав пересування у напрямку…
- Говори людською мовою, - поморщився Сагара. – Не в учбовці.
- Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, - Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. – Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди – а він кинувся на мене… Я вхопив його за комір… сіпонув…
- Бідний вилупок, - зітхнув Жакінта. – Чому це він просто не вийшов до нас?
- Він вже не відповість, - сказав Дуерте. – Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
- А що з дитиною? – спитав Кінсбі.
- Нічого, - відповів Сагара. – Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Гван, навіть знявши кідо.
- Може, полишити когось на варті? – запропонував Тоїчі. – Хлопець ще може повернутися.
- Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. – Він шиї ламає.
Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: "Отакої!". Самотнє око не хотіло закриватися. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.
- Паскудна в тебе робота, Шел, - сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. - З якими типами доводиться ручкатися.
- В цього принаймні є руки, - відповів Шеліпоф. – І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.
- Все одно все намарне, якщо не знайдемо міський архів.
- А що це в нього в лівій руці? – Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток – і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
- Ба! – здивувався він, - Це ота морська спожива – водорості, краби, ще якась мерзота…
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
- Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають – але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…
Сагара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний – але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
- То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, - Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
- Брате, - зітхнув Колінз. – Як ти виглядаєш?
- Нормально, - здивувався Тоїчі. – Хіба ні?
- Братику, я маю на увазі – як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
- Він і з висоти в два метри виглядає огого, - сказав Жакінта.
- Хто б оце казав, - пхикнув Гван. Він був мінімального росту для кідо – метр сімдесят. Жакінта був максимального – два.
- Про мене й мова не йде, - сказав чорний велетень. – Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись – всцятися боюсь.
- Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Сагара. – Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок - без кідо.
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Сагара та Кінсбі – позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
- Я… - сказав він, - я не думав, що це буде вперше… отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав… ну… що це буде принаймні в бою…
- Всі так думають, - усміхнувся Сагара.
- І я впустив дитину…
- Їй пощастило.
- Ох, так… але… розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати…
- Тож кажи мені.
- Цей хлопчик… Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут – вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею… Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик…
- А хлопчика він підгодовував, - спокійно договорив Сагара. – Може, це був його син. Не знаю.
Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
- В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, - сказав Сагара. – Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.
- Я перелаштую, - погодився юнак. – Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер… Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково… Але тепер… Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Сагара не став питати, хто. Він знав.
- Як це взагалі можливо, - Кінсбі поморщився. – Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…
- Ви самі чули тих, хто вижив, - знизав плечима Сагара. – Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір – вони ледь не помирали з голоду. А потім сталося… оце, - Сагара нікуди конкретно не показав, бо "оце" було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі – смертний сморід не давав забути, де ти є.
- Це не "сталося", - з раптовим запалом сказав Кінсбі. – Це вчинили.
- Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей – навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями – був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, як щур… і відчував запах смаженого м'яса…
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув – і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
- Після того, що зробили з ним та його ближніми, - незворушно продовжив Сагара, - хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою – і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м'яса?
- Командере, Бога ради!
- Так. Ради Господа нашого… - Сагара опустив голову на секунду. – Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.
Вулиця розімкнулася перед ними – і відкрився океан.
Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося дуже похмуре небо. Пан Іто, найстарший з маленької спільноти вцілілих, який правив тут за старосту, казав, що осінь тут, на Сунагіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.
На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість – все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив – цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується в чеках… Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув… В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні… Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити… Так, тоді тільки молоді та сильні – тобто, порівняно зі мною сильні - могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче – якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо – і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?
Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки – це не гріх…
Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок – їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Сагара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим – не вийшло.
Декілька людей, помітивши їх, замахали руками – і Сагарі сяйнула раптова думка.
- Децимо, стій! – скомандував він.
Зупинилися. Сагара махнув рукою – двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.
- Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, - проказав Сагара до Шеліпофа. – Може, хтось його впізнає.
Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі "риболови") не признав.
- Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, - зітхнув старий, дивлячись повз Сагару вбік, де сонце світило вже скрізь випалені очі вікон.
Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Сагара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.
- Ми не будемо ховати його до ранку, - сказав Сагара. – Скажіть людям. Може, хтось впізнає.
Старий кивнув.
Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунагіші не було хижаків – тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім жителям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом , наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти – і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.
Сагара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.
Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди…
- До речі, пане Іто, - Сагара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, - ви не зустрічали тут хлопчика?
- Ви маєте не увазі – не з наших?
- Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву – а навіть тоді може виявитися, що схеми не вціліли…
- Мені хтось розповідав про якогось хлопця – здається, Енгі… Так, Енгі… Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.
- Щиро дякую, - Сагара поклонився і пішов наздоганяти своїх людей.
Продолжение следует
Спасибо.
Re: Спасибо.
no subject
no subject
no subject
На самом деле - не переживайте, я над читателями ТАК не издеваюсь.
no subject
А что касается твоей угрозы - то подумай, кто из нас троих может обойтись без двух других. Хорошенько подумай.
no subject
Насчет угрозы написала письмом.
no subject
Но, Ольга, значительная часть Ваших читателей не знает украинский. Может, переведёте на "великий и могучий"?:)))
no subject
no subject
С уважением,
Антрекот
no subject
Я не знаю, почему те или иные вещи пишутся у меня по=русски и по-украински. Почему, скажем "Пісня для Ірландії" и "Зрадливий коханець" как-то сами собой "перевелись на украинский, а не на русский. Это "просто происходит".