![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про перемогу сил технічної контрреволюції
Мені треба зробити чат для робочої групи в Фейсбуці.
Це кльово, що ми, п'ятеро людей з усіх кінців України, можемо спілкуватися та робити справу разом.
Але є одне "але": я важко знаходжу спільну мову з інтерфейсом Мордокниги. За півгодини я здаюся і чесно кажу споборникам, що нипадужала. Спборники мовчать - або нипадужають також, або ще не бічили мого повідомлення... Нарешті приходить повідомлення від людини, яка начебто знає, але варто мені закритти віконце чату з доданими друзями, як весь чат у цілому зникає...
Розумієте, до чого я? Мордокнига, яка начебто має стати нам у пригоді, стає водночас перепоною на шляху. Я злюся на витвір Цукерберга, пригадуючи інші його недоліки. Хай йому чорт, пішли до гуглочату! Але ж ні, більшість проголосувала за мордокнигу, то тепер я маю з мордокнигою мордуватися...
Це доводить до сказу. Наразі я дуже, дуже незадоволена технічним прогресом. Я почуваюся приниженою. Почуваюся нещасною. Грьобане повстання машин!
Через страх почуватися приниженою та нещасною я довго опиралася купівли смартфону. Потім довго опиралася переміні моделі на новішу. Але я ще нічого, от моя бабуся опирається не те що смартфонові - а просто більш новому кнопковому телефонові. Причина? Вона ніяк не може оволодіти простою операцією зняття блокування, дві кнопки, зірочка та дзвінок. Дві кнопки, Карле! Але не мені за це її картати, я так само відстаю від прогресу, як і вона, лише на менше кроків. Але я почуваюся майже гордо на тлі одного хлопа, який вже чотири роки має віндовс-фон Нокія і досі не знає, де там кнопка покладання слухавки. Тому кожого разу дочікується, поки слухавку покладе співбесідник.
Чорт забирай, я обрала собі професію, яка вмирає на очах. Журналістику, якою вона була, майже вбито блогінгом. Репортер зараз - кожний, хто опинився в потрібний час в потрібному місці з телефоном напоготові. Письменник - кожний, хто зареєструвався на Прозі.ру або на Фікбуку. Люди, на яких я тами підписана, пишуть цілком професійно. І я читаю їх безкоштовно. "Навіщо платити більше"? Навіщо платити взагалі, якщо пропозиція перевищує попит?
Ну добре, в сценарному бізнесі поки що не так: власне ми, сценаристи, не плентаємося у хвості цивілізації, у ньому плентаються канали. Бо звичне телебачення стрімко йде на дно, хоча з шиком та оркестрами, як той Титанік. Все більше людей переходить на Інтернет: новини, серіали, та ще й найкращі, документальне кіно, класика світового кінематографу та сучасні блокбастери - все є там. Рекламодавець також тікає туди.
Зрозуміли, до чого тут Путін, Трамп і голосування за Яника? Ні? Зараз, ось вам інша картина. Дніпропетровськ, тоді ще не Дніпро, 2012 рік. Завод Дніпросталь. Не останнє, але передостаннє слово техніки. 80 000 тон криці виплавляється - від першої до останньої фази, від купи мотлоху до блюмінгів на складі - силами 18 людей. Заводом ходять іноземні работяги-консультанти і кажуть, що це вже вчорашній день, сьогодні цілком автоматичною лінією розливу здатна керувати одна особа. В кожного з іноземних сталеварів доглянуті нігті, завжди напоготові гігієнічна помада, зволожуючий крем проти сухого та гарячого (або надто морозного) повітря і телефон Блекбері, як в Ірени Адлер з кіна про Шерлока. В більшості українських робочих годі шукати вуса, це діти щойно з коледжу, бо старих досвідчених роботяг занадто довго перевчати. Щойно завершиться стадія пусконаладки, мартенівський цех поруч буде зупинено. В ньому працювало понад 300 робітників. Їм скажуть "Всім дяка, всі вільні".
Все ще не второпали? Тоді на пальцях.
Світ робиться складнішим. Щороку швидше. Між ватермашиною Аркрайта та конвертером Бесемера - 100 років. Між конвертером Бесемера та конвеєром Форда - вже 50. Між конвеєйром Форда та комп'ютером Марк 1 - вже 30. Між Марком 1 та комп'ютерами третього покоління - вже 20. Третє й четверте покоління комп'ютерів поділяють якихось 10 років. Надалі оновлення техніки робиться лавиноподібним: мій перший ноут, 386-ка, минув шлях з просуненої до відсталої моделі за якихось п'ять років. Щоб була точка відліку: на ньому я написала "Ваше благородіє" та починала писати "По той бік світанку".
Друга технічна революція призвела до шалених темпів урбанізації. Мільйони людей рушили з сел та хуторів у міста і зіткнулися з життям, яке є, з одного боку, набагато комфортнішим, а з іншого - набагато складнішим. Мільйони людей, зіткнувшися з дивним новим світом, незвичним та мінливим, почувалися як я щойно при спробі створити груповий чат. Вони почувалися приниженими та роздратованими. І це вилилося у дві світові війни, бо принижені та роздратовані люди пішли за тими, хто обіцяв зробити їхнє життя простішим.
Зараз протистояння "село проти міста" триває. Ісламізація та зріст фундаменталізму на Сході - це воно.
Але й місто вже розколоте зсередини. Той засіб життя, який воно пропонувало нашим батькам - професійна освіта, робота на одному місці протягом десятиліть, стаж та почена пенсія - вже відходить у минуле. У їхні часи тих, хто міняє робту раз на 3-5 років, називали "лєтунами" та зневажали. Зараз нормально раз на 10 років отримувати нову освіту, а 5 років на одній роботі... йой, чувак, а чи не починається в тебе професійне вигоряння?
Уявіть себе на місці тих робочих, що їх позвільняли з мартенівського цеху. Народе, він був жахливий, той мартенівський цех! Туди водили як на екскурсію до пекла, там лячно було зробити крок, бо все обладнання як вивезли з Германії на рахунок репарацій у 45, так воно й залишилося. То що, заради збереження робочих місць треба було робити його точну копію з його лютим вжитком енергії та жалюгідним (у порівнянні) виробом? Ні? А що? Хто поганий? Пінчук поганий? Чи прогрес поганий?
Звичайно, роботяги з мартенки ненавиділи тих жевжиків з манікюром, помадою та телефонами Блекбері. Звичайно, роботяги з таких само вимираючих заводів Донецьку ненавиділи тих, хто зібрався на Майдані. Звичайно, жителі якого-небудь Хрінсвілля, штат Огайо, ненавидять Нью-Йоркських гіпстерів та їхню кролеву Клінтон. Але що можна зробити для тих людей? Побудувати їм лінію Форда зразка 1913 року?
В тому й біда: є соціальий запит "Зробіть як було!", але немає засобу провернути фарш назад. На хвилі того соціального запиту спливають Путіни, Трампи та інші, але й вони безсилі зупинити прогрес. Навіть спроба обвалити людство у камінний вік, на кшталт Другої світової, не призведе до його зупинки. Так, це коштувало 50 мільйонів трупів, але Гагарін та Армстронг злетіли, Флемінг винайшов антибіотики, а Розалінд Франклін - подвійну структуру ДНК. Не будь всесвітньої бійні народів, воно б могло статися раніше, але колективне підсвідоме - воно, сцуко, таке колективне і таке підсвідоме...
Кожному з нас принаймні п'ять разів на день хочеться, аби світ був простіший. Не кожен може справитися з фрустрацією з цього приводу. Біда-бідося в тому, що літні люди здебільшого не можуть, а через воєнну "демографічну яму" та бебі-бум 50-х років вони зараз складають просту більшість, а через своє прагнення простого світу легко опиняються об'єктами популістських політичних маніпуляцій, та ще й є найактивнішою частиною електорату.
У тому ж 2012 я написала оповідання, де передрекла війну з Росією. Ще раніше ми з Кінн та Михайлик написали роман, де описали наслідки Третьої Світової.
Щось мені, блін, лячно...
Переклад:
- Привіт, Джарвісе.
- Містер Роджерс. Чим можу прислужитися?
- В тебе є триметрова крижана брила, щоб я туди знову заліз?
- Боюся, ні, сер.
- Тоді нічим, дякую.
Це кльово, що ми, п'ятеро людей з усіх кінців України, можемо спілкуватися та робити справу разом.
Але є одне "але": я важко знаходжу спільну мову з інтерфейсом Мордокниги. За півгодини я здаюся і чесно кажу споборникам, що нипадужала. Спборники мовчать - або нипадужають також, або ще не бічили мого повідомлення... Нарешті приходить повідомлення від людини, яка начебто знає, але варто мені закритти віконце чату з доданими друзями, як весь чат у цілому зникає...
Розумієте, до чого я? Мордокнига, яка начебто має стати нам у пригоді, стає водночас перепоною на шляху. Я злюся на витвір Цукерберга, пригадуючи інші його недоліки. Хай йому чорт, пішли до гуглочату! Але ж ні, більшість проголосувала за мордокнигу, то тепер я маю з мордокнигою мордуватися...
Це доводить до сказу. Наразі я дуже, дуже незадоволена технічним прогресом. Я почуваюся приниженою. Почуваюся нещасною. Грьобане повстання машин!
Через страх почуватися приниженою та нещасною я довго опиралася купівли смартфону. Потім довго опиралася переміні моделі на новішу. Але я ще нічого, от моя бабуся опирається не те що смартфонові - а просто більш новому кнопковому телефонові. Причина? Вона ніяк не може оволодіти простою операцією зняття блокування, дві кнопки, зірочка та дзвінок. Дві кнопки, Карле! Але не мені за це її картати, я так само відстаю від прогресу, як і вона, лише на менше кроків. Але я почуваюся майже гордо на тлі одного хлопа, який вже чотири роки має віндовс-фон Нокія і досі не знає, де там кнопка покладання слухавки. Тому кожого разу дочікується, поки слухавку покладе співбесідник.
Чорт забирай, я обрала собі професію, яка вмирає на очах. Журналістику, якою вона була, майже вбито блогінгом. Репортер зараз - кожний, хто опинився в потрібний час в потрібному місці з телефоном напоготові. Письменник - кожний, хто зареєструвався на Прозі.ру або на Фікбуку. Люди, на яких я тами підписана, пишуть цілком професійно. І я читаю їх безкоштовно. "Навіщо платити більше"? Навіщо платити взагалі, якщо пропозиція перевищує попит?
Ну добре, в сценарному бізнесі поки що не так: власне ми, сценаристи, не плентаємося у хвості цивілізації, у ньому плентаються канали. Бо звичне телебачення стрімко йде на дно, хоча з шиком та оркестрами, як той Титанік. Все більше людей переходить на Інтернет: новини, серіали, та ще й найкращі, документальне кіно, класика світового кінематографу та сучасні блокбастери - все є там. Рекламодавець також тікає туди.
Зрозуміли, до чого тут Путін, Трамп і голосування за Яника? Ні? Зараз, ось вам інша картина. Дніпропетровськ, тоді ще не Дніпро, 2012 рік. Завод Дніпросталь. Не останнє, але передостаннє слово техніки. 80 000 тон криці виплавляється - від першої до останньої фази, від купи мотлоху до блюмінгів на складі - силами 18 людей. Заводом ходять іноземні работяги-консультанти і кажуть, що це вже вчорашній день, сьогодні цілком автоматичною лінією розливу здатна керувати одна особа. В кожного з іноземних сталеварів доглянуті нігті, завжди напоготові гігієнічна помада, зволожуючий крем проти сухого та гарячого (або надто морозного) повітря і телефон Блекбері, як в Ірени Адлер з кіна про Шерлока. В більшості українських робочих годі шукати вуса, це діти щойно з коледжу, бо старих досвідчених роботяг занадто довго перевчати. Щойно завершиться стадія пусконаладки, мартенівський цех поруч буде зупинено. В ньому працювало понад 300 робітників. Їм скажуть "Всім дяка, всі вільні".
Все ще не второпали? Тоді на пальцях.
Світ робиться складнішим. Щороку швидше. Між ватермашиною Аркрайта та конвертером Бесемера - 100 років. Між конвертером Бесемера та конвеєром Форда - вже 50. Між конвеєйром Форда та комп'ютером Марк 1 - вже 30. Між Марком 1 та комп'ютерами третього покоління - вже 20. Третє й четверте покоління комп'ютерів поділяють якихось 10 років. Надалі оновлення техніки робиться лавиноподібним: мій перший ноут, 386-ка, минув шлях з просуненої до відсталої моделі за якихось п'ять років. Щоб була точка відліку: на ньому я написала "Ваше благородіє" та починала писати "По той бік світанку".
Друга технічна революція призвела до шалених темпів урбанізації. Мільйони людей рушили з сел та хуторів у міста і зіткнулися з життям, яке є, з одного боку, набагато комфортнішим, а з іншого - набагато складнішим. Мільйони людей, зіткнувшися з дивним новим світом, незвичним та мінливим, почувалися як я щойно при спробі створити груповий чат. Вони почувалися приниженими та роздратованими. І це вилилося у дві світові війни, бо принижені та роздратовані люди пішли за тими, хто обіцяв зробити їхнє життя простішим.
Зараз протистояння "село проти міста" триває. Ісламізація та зріст фундаменталізму на Сході - це воно.
Але й місто вже розколоте зсередини. Той засіб життя, який воно пропонувало нашим батькам - професійна освіта, робота на одному місці протягом десятиліть, стаж та почена пенсія - вже відходить у минуле. У їхні часи тих, хто міняє робту раз на 3-5 років, називали "лєтунами" та зневажали. Зараз нормально раз на 10 років отримувати нову освіту, а 5 років на одній роботі... йой, чувак, а чи не починається в тебе професійне вигоряння?
Уявіть себе на місці тих робочих, що їх позвільняли з мартенівського цеху. Народе, він був жахливий, той мартенівський цех! Туди водили як на екскурсію до пекла, там лячно було зробити крок, бо все обладнання як вивезли з Германії на рахунок репарацій у 45, так воно й залишилося. То що, заради збереження робочих місць треба було робити його точну копію з його лютим вжитком енергії та жалюгідним (у порівнянні) виробом? Ні? А що? Хто поганий? Пінчук поганий? Чи прогрес поганий?
Звичайно, роботяги з мартенки ненавиділи тих жевжиків з манікюром, помадою та телефонами Блекбері. Звичайно, роботяги з таких само вимираючих заводів Донецьку ненавиділи тих, хто зібрався на Майдані. Звичайно, жителі якого-небудь Хрінсвілля, штат Огайо, ненавидять Нью-Йоркських гіпстерів та їхню кролеву Клінтон. Але що можна зробити для тих людей? Побудувати їм лінію Форда зразка 1913 року?
В тому й біда: є соціальий запит "Зробіть як було!", але немає засобу провернути фарш назад. На хвилі того соціального запиту спливають Путіни, Трампи та інші, але й вони безсилі зупинити прогрес. Навіть спроба обвалити людство у камінний вік, на кшталт Другої світової, не призведе до його зупинки. Так, це коштувало 50 мільйонів трупів, але Гагарін та Армстронг злетіли, Флемінг винайшов антибіотики, а Розалінд Франклін - подвійну структуру ДНК. Не будь всесвітньої бійні народів, воно б могло статися раніше, але колективне підсвідоме - воно, сцуко, таке колективне і таке підсвідоме...
Кожному з нас принаймні п'ять разів на день хочеться, аби світ був простіший. Не кожен може справитися з фрустрацією з цього приводу. Біда-бідося в тому, що літні люди здебільшого не можуть, а через воєнну "демографічну яму" та бебі-бум 50-х років вони зараз складають просту більшість, а через своє прагнення простого світу легко опиняються об'єктами популістських політичних маніпуляцій, та ще й є найактивнішою частиною електорату.
У тому ж 2012 я написала оповідання, де передрекла війну з Росією. Ще раніше ми з Кінн та Михайлик написали роман, де описали наслідки Третьої Світової.
Щось мені, блін, лячно...
Переклад:
- Привіт, Джарвісе.
- Містер Роджерс. Чим можу прислужитися?
- В тебе є триметрова крижана брила, щоб я туди знову заліз?
- Боюся, ні, сер.
- Тоді нічим, дякую.
no subject
От узяти моїх молодших сестер. Катруся змінила три професії за десять років. Три! На нинішній вона постійно вчиться чомусь новому, бо сама професія вимагає постійного навчання. Але при всьому тому вона не вникає в те, як там працює її комп'ютер... поки їй це не стає потрібним для роботи чи відпочинку. Нінка - переїхала до Польщі, зі своїм Вовиком почала все з нуля на новому місці, і їй все вдалося.
Вони думають інакше, ніж ми. Вони сприймають світ інакше, ніж ми. І нам важко встигати за ними. А що вже казати про тих, кому більше 50-ти? Он моя матуся-пенсіонерка, належить до "просунутих", користується планшетом, тусується в інтернеті, але їй важко освоювати нові способи комунікації, скайп їй здавався китайською грамотою. Але вона вперта і таки поборола його. Але таких, як вона, серед людей її віку, дуже і дуже мало.