О прозе белых гетеросексуальных мужчин

[morreth]

Народ, я реально не читала американских романов про то, как герой пьет в бурбон и кончает в опустевший стакан из-под бурбона. И даже не знаю, в самом ли деле где-то была такая фигура действия или это такая гипербола, описывающая дискурс у целом.

Но даже если гипербола, то дискурс она описывает очень точно, и этот дискурс мне отлично знаком, хотя я мэйнстримной амер. лит-ры как раз и не читала.

Просто нвдысь я решила наконец прочитать Сергея Жадана. Стихи его мне давно нравятся, о прозе говорят, что это лучшее, что у нас есть (не все говорят, но говорят же). Ну, я зашла в "Книгарню Є!" и честно купила "Ворошиловград" и "Anarchy in the UKR".

Начала с "Ворошиловграда". Краткое содержание одной строкой: это книга о том, как белый гетеросексуальный цисгендерный украинец страдает хернёй. В какой-то момент у него исчез брат, и я слегка приободрилась: о, вот начинается сюжет. Герой отправляется на поиски брата и страдает хернёй уже в дороге и компанией. Я немного заманалась читать и по-читерски полезла в конец, узнать, нашел он таки брата или нет. Не узнала! Я еще более по-читерски полезла в интернет-критику и узнала, что таки не нашел, но не это главное, потому что герой "искал своё Я".

Ну ёп, сказала я себе.

"Я" героя мы встречаем на первых же страницах - это 35-летний апатичный одинокий мущинка, который земную жизнь прошел до половины непонятно, в каком направлении и зачем. За спиной - ни детей, ни достижений, несколко открытыз на его имя контор "шараш-монтаж" и засранная съемная квартира. И вот он бросает эту засранную квартиру и ныряет в украинскую глубинку в поисках вроде как брата (причем этого брата он не любит и не ненавидит, ему этот брат просто пофигу), а на самом деле, получается, собственного "я", но мне эти поиски сразу напоминают анекдот про чукчу, милиционера и их жен: "Однако, давай не будем мою жену искать, однако, давай твою будем". Не хочется мне искать "я" чувака, который ничего в жизни не добился и живет в засранной съемной квартире. Что-то мне подсказывает, что ничего хорошего не найдется.

Короче, дропнула я "Ворошиловград" и взялась за "Анархию". Краткое содержание "Анархии", на этот раз словами самого автора: "Близько року тому, в якомусь інтерв'ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме я так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, аби не писати. Зрештою, має ж хтось писати й про це, то чому б і не я. Наміри мої були прості й зрозумілі — проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати." Ну вот, это совершенно честная аннотация. Эта книга у меня пошла живее, потому что содержала немного ностальгии и этнографии. Но она все равно о том, как БГЦМ ищет своё я, катаясь разным транспортом по жопе мира, сиречь восточноукраинской глубинке, и... я опять не дочитала, и не знаю, нашлось там это "я" или нет.

При этом книги написаны прекрасным сочным украинским языком, причем именно восточным украинским, не стесняющимся суржиковатости, и Жадан умеет писать так, что я бы правую руку отдала, чтобы так писать. Ну, например:

"Вони нічого не бачили в наших очах, вони зовсім нічого не помічали в зіницях недозрілої провінційної шпани, котра жадібно ловила кожен їхній рух, кожен їхній подих, просто купували свій пломбір чи свої журнали і зникали в темряві, що тяглася від нашого міста на Південь, до моря, а вже там і зовсім забували про невеличкий вокзал, одну з безкінечних зупинок їхнього довгого-довгого життя, сповненого ніжності, любові і ще чогось такого, про що ми в тому віці просто не знали; хоча, якби вони подивились більш уважно, вони б неодмінно побачили багато цікавого, саме в наших зіницях, здивованих і широкорозплющених, тому що в такому віці те, що ти бачиш, не минається безслідно, і подивившись в наші очі, тільки подивившись уважно, вони могли б побачити і всі ті безкінечні товарняки з нафтою, котрі щодня прокочувались через місто, і птахів, котрі літали поміж нас на лунких запилених горищах, і боязкі рухи наших однокласниць, і засмаглі торси наших старших братів, і приглушену пристрасть наших батьків, котра надовго залишалась у наших зіницях, міняючи їхній колір."

И вот эта вот дивная атмосферная проза - она как художественной ковки чугунная ограда, которая огораживает пустырь со свалкой пищевых отходов и пластиковых бутылок. Прекрасная форма, содержанием которой является внутренний мир обычного среднестатистического украинского БГЦМ-образованца. То есть, нечто весьма непривлекательное. Прибегая к метафоре Кати Казбековой - герой выпивает бутылку пиваса, а потом кончает туда.

Так что я очень, очень хорошо понимаю Ясмин Бельхир - Сергей Жадан пишет не для меня. Я его не критикую, я констатирую факт. И я констатирую другой факт: вряд ли я смогу написать что-то такое, что понравится Жадану. Ну, то есть, вряд ли я вообще когда-либо начну писать мэйнстрим, но если начну, я все равно буду писать про гвозди от совсем другой стенки.

Нет, я не буду бугуртить из-за того, что Жадан окажется, скажем, в жюри конкурса или редколлегии журнала, куда меня занесет. Я просто констатирую факт: мой мир и мир БГЦМ-писателя и его героев разделяют световые годы. Что крайне затрудняет литературную критику и полемику. В принципе. И если примерно такова проза БГЦМ во всем мире, то я не знаю, радоваться ли тому, что Украина в тренде или огорчаться тому, что тренд весьма печален.

Comments

[virago-ghost.livejournal.com]

ваші слова не змінюють вашої поведінки, через це вони лживі, не вибачаються за те, що за раз за разом повторюють навмисно;
просто уявіть, що Сара - російськомовна студентка, що Ясмін говорила й писала не про шкіру і гендер, а про засилля російської в Україні; а ви - той, хто ходить і каже, що формально мови рівні, тому головне завдання - не форсувати українську, не надто тиснути, що головне - забезпечити комфорт російської мови і її носіїв, бо звісно стан російської - найбільша небезпека, тому нема жодних питань, чому літературний конкурс, де роботи будуть двома мовами, оцінюватиме жюрі, всі члени якого весь час творили лише російською із сильним нахилом в бік російської культурної спадщини; уявіть собі таку суперечку і скандал навколо неї; вам справді здається самою більшою небезпека для російської мови? чи радикально україномовні брутальні активісти і провокатори - найбільша загроза? чи українська слабша і під загрозою вона?
так от, переважно російськомовним справді здається, що під загрозою російська мова, що вони під тиском, бо це від них вимагають змінити життя, це простір їх мови хочуть зменшити, і вони відчувають небезпеку; бо більшість з них - не радянський уряд і не царизм, це не вони утискали українську мову, вони просто жили своїм життям, вони не винні, чого ж вони мають пристосовуватись до чужого і докладати зусиль? вони не відчувають своїх привілеїв, бо спеціально ніхто з них не вимагав привілеїв; їм здається, що жодними привілеями вони не користувалися;
так само з чоловіками, білими і людьми гетеросексуальними;
значна їх частина нічого не робила, щоб опинитися у привілейованому становищі, вони не винні, ї їм здається, що утискають їх, наступають на них; людині, що не звикла бачити темношкірих чи арабів на вулиці, десяток таких пригнуть в очі і виникне враження, що місто захоплене чужинцями, а в кілька разів більше білих залишаться непоміченим; людині, яка упереджено ставиться до геїв, здається, що в американських серіалах всюди гоміки, але якщо порахувати - і близько ні;
чоловік найчастіше щиро вірить, що спілкується із жінкою із повагою та як із рівною, і саме жінка може щиро так вважати, а чоловіка вважати уважним і чемним; але коли прибрати вказівки на стать з такої розмови, стане очевидним перевага одного учасника не за розумом і аргументами, а просто за впевненістю, що йому так можна, а з ним ні;