О прозе белых гетеросексуальных мужчин
Народ, я реально не читала американских романов про то, как герой пьет в бурбон и кончает в опустевший стакан из-под бурбона. И даже не знаю, в самом ли деле где-то была такая фигура действия или это такая гипербола, описывающая дискурс у целом.
Но даже если гипербола, то дискурс она описывает очень точно, и этот дискурс мне отлично знаком, хотя я мэйнстримной амер. лит-ры как раз и не читала.
Просто нвдысь я решила наконец прочитать Сергея Жадана. Стихи его мне давно нравятся, о прозе говорят, что это лучшее, что у нас есть (не все говорят, но говорят же). Ну, я зашла в "Книгарню Є!" и честно купила "Ворошиловград" и "Anarchy in the UKR".
Начала с "Ворошиловграда". Краткое содержание одной строкой: это книга о том, как белый гетеросексуальный цисгендерный украинец страдает хернёй. В какой-то момент у него исчез брат, и я слегка приободрилась: о, вот начинается сюжет. Герой отправляется на поиски брата и страдает хернёй уже в дороге и компанией. Я немного заманалась читать и по-читерски полезла в конец, узнать, нашел он таки брата или нет. Не узнала! Я еще более по-читерски полезла в интернет-критику и узнала, что таки не нашел, но не это главное, потому что герой "искал своё Я".
Ну ёп, сказала я себе.
"Я" героя мы встречаем на первых же страницах - это 35-летний апатичный одинокий мущинка, который земную жизнь прошел до половины непонятно, в каком направлении и зачем. За спиной - ни детей, ни достижений, несколко открытыз на его имя контор "шараш-монтаж" и засранная съемная квартира. И вот он бросает эту засранную квартиру и ныряет в украинскую глубинку в поисках вроде как брата (причем этого брата он не любит и не ненавидит, ему этот брат просто пофигу), а на самом деле, получается, собственного "я", но мне эти поиски сразу напоминают анекдот про чукчу, милиционера и их жен: "Однако, давай не будем мою жену искать, однако, давай твою будем". Не хочется мне искать "я" чувака, который ничего в жизни не добился и живет в засранной съемной квартире. Что-то мне подсказывает, что ничего хорошего не найдется.
Короче, дропнула я "Ворошиловград" и взялась за "Анархию". Краткое содержание "Анархии", на этот раз словами самого автора: "Близько року тому, в якомусь інтерв'ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме я так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, аби не писати. Зрештою, має ж хтось писати й про це, то чому б і не я. Наміри мої були прості й зрозумілі — проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати." Ну вот, это совершенно честная аннотация. Эта книга у меня пошла живее, потому что содержала немного ностальгии и этнографии. Но она все равно о том, как БГЦМ ищет своё я, катаясь разным транспортом по жопе мира, сиречь восточноукраинской глубинке, и... я опять не дочитала, и не знаю, нашлось там это "я" или нет.
При этом книги написаны прекрасным сочным украинским языком, причем именно восточным украинским, не стесняющимся суржиковатости, и Жадан умеет писать так, что я бы правую руку отдала, чтобы так писать. Ну, например:
"Вони нічого не бачили в наших очах, вони зовсім нічого не помічали в зіницях недозрілої провінційної шпани, котра жадібно ловила кожен їхній рух, кожен їхній подих, просто купували свій пломбір чи свої журнали і зникали в темряві, що тяглася від нашого міста на Південь, до моря, а вже там і зовсім забували про невеличкий вокзал, одну з безкінечних зупинок їхнього довгого-довгого життя, сповненого ніжності, любові і ще чогось такого, про що ми в тому віці просто не знали; хоча, якби вони подивились більш уважно, вони б неодмінно побачили багато цікавого, саме в наших зіницях, здивованих і широкорозплющених, тому що в такому віці те, що ти бачиш, не минається безслідно, і подивившись в наші очі, тільки подивившись уважно, вони могли б побачити і всі ті безкінечні товарняки з нафтою, котрі щодня прокочувались через місто, і птахів, котрі літали поміж нас на лунких запилених горищах, і боязкі рухи наших однокласниць, і засмаглі торси наших старших братів, і приглушену пристрасть наших батьків, котра надовго залишалась у наших зіницях, міняючи їхній колір."
И вот эта вот дивная атмосферная проза - она как художественной ковки чугунная ограда, которая огораживает пустырь со свалкой пищевых отходов и пластиковых бутылок. Прекрасная форма, содержанием которой является внутренний мир обычного среднестатистического украинского БГЦМ-образованца. То есть, нечто весьма непривлекательное. Прибегая к метафоре Кати Казбековой - герой выпивает бутылку пиваса, а потом кончает туда.
Так что я очень, очень хорошо понимаю Ясмин Бельхир - Сергей Жадан пишет не для меня. Я его не критикую, я констатирую факт. И я констатирую другой факт: вряд ли я смогу написать что-то такое, что понравится Жадану. Ну, то есть, вряд ли я вообще когда-либо начну писать мэйнстрим, но если начну, я все равно буду писать про гвозди от совсем другой стенки.
Нет, я не буду бугуртить из-за того, что Жадан окажется, скажем, в жюри конкурса или редколлегии журнала, куда меня занесет. Я просто констатирую факт: мой мир и мир БГЦМ-писателя и его героев разделяют световые годы. Что крайне затрудняет литературную критику и полемику. В принципе. И если примерно такова проза БГЦМ во всем мире, то я не знаю, радоваться ли тому, что Украина в тренде или огорчаться тому, что тренд весьма печален.
Но даже если гипербола, то дискурс она описывает очень точно, и этот дискурс мне отлично знаком, хотя я мэйнстримной амер. лит-ры как раз и не читала.
Просто нвдысь я решила наконец прочитать Сергея Жадана. Стихи его мне давно нравятся, о прозе говорят, что это лучшее, что у нас есть (не все говорят, но говорят же). Ну, я зашла в "Книгарню Є!" и честно купила "Ворошиловград" и "Anarchy in the UKR".
Начала с "Ворошиловграда". Краткое содержание одной строкой: это книга о том, как белый гетеросексуальный цисгендерный украинец страдает хернёй. В какой-то момент у него исчез брат, и я слегка приободрилась: о, вот начинается сюжет. Герой отправляется на поиски брата и страдает хернёй уже в дороге и компанией. Я немного заманалась читать и по-читерски полезла в конец, узнать, нашел он таки брата или нет. Не узнала! Я еще более по-читерски полезла в интернет-критику и узнала, что таки не нашел, но не это главное, потому что герой "искал своё Я".
Ну ёп, сказала я себе.
"Я" героя мы встречаем на первых же страницах - это 35-летний апатичный одинокий мущинка, который земную жизнь прошел до половины непонятно, в каком направлении и зачем. За спиной - ни детей, ни достижений, несколко открытыз на его имя контор "шараш-монтаж" и засранная съемная квартира. И вот он бросает эту засранную квартиру и ныряет в украинскую глубинку в поисках вроде как брата (причем этого брата он не любит и не ненавидит, ему этот брат просто пофигу), а на самом деле, получается, собственного "я", но мне эти поиски сразу напоминают анекдот про чукчу, милиционера и их жен: "Однако, давай не будем мою жену искать, однако, давай твою будем". Не хочется мне искать "я" чувака, который ничего в жизни не добился и живет в засранной съемной квартире. Что-то мне подсказывает, что ничего хорошего не найдется.
Короче, дропнула я "Ворошиловград" и взялась за "Анархию". Краткое содержание "Анархии", на этот раз словами самого автора: "Близько року тому, в якомусь інтерв'ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме я так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, аби не писати. Зрештою, має ж хтось писати й про це, то чому б і не я. Наміри мої були прості й зрозумілі — проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати." Ну вот, это совершенно честная аннотация. Эта книга у меня пошла живее, потому что содержала немного ностальгии и этнографии. Но она все равно о том, как БГЦМ ищет своё я, катаясь разным транспортом по жопе мира, сиречь восточноукраинской глубинке, и... я опять не дочитала, и не знаю, нашлось там это "я" или нет.
При этом книги написаны прекрасным сочным украинским языком, причем именно восточным украинским, не стесняющимся суржиковатости, и Жадан умеет писать так, что я бы правую руку отдала, чтобы так писать. Ну, например:
"Вони нічого не бачили в наших очах, вони зовсім нічого не помічали в зіницях недозрілої провінційної шпани, котра жадібно ловила кожен їхній рух, кожен їхній подих, просто купували свій пломбір чи свої журнали і зникали в темряві, що тяглася від нашого міста на Південь, до моря, а вже там і зовсім забували про невеличкий вокзал, одну з безкінечних зупинок їхнього довгого-довгого життя, сповненого ніжності, любові і ще чогось такого, про що ми в тому віці просто не знали; хоча, якби вони подивились більш уважно, вони б неодмінно побачили багато цікавого, саме в наших зіницях, здивованих і широкорозплющених, тому що в такому віці те, що ти бачиш, не минається безслідно, і подивившись в наші очі, тільки подивившись уважно, вони могли б побачити і всі ті безкінечні товарняки з нафтою, котрі щодня прокочувались через місто, і птахів, котрі літали поміж нас на лунких запилених горищах, і боязкі рухи наших однокласниць, і засмаглі торси наших старших братів, і приглушену пристрасть наших батьків, котра надовго залишалась у наших зіницях, міняючи їхній колір."
И вот эта вот дивная атмосферная проза - она как художественной ковки чугунная ограда, которая огораживает пустырь со свалкой пищевых отходов и пластиковых бутылок. Прекрасная форма, содержанием которой является внутренний мир обычного среднестатистического украинского БГЦМ-образованца. То есть, нечто весьма непривлекательное. Прибегая к метафоре Кати Казбековой - герой выпивает бутылку пиваса, а потом кончает туда.
Так что я очень, очень хорошо понимаю Ясмин Бельхир - Сергей Жадан пишет не для меня. Я его не критикую, я констатирую факт. И я констатирую другой факт: вряд ли я смогу написать что-то такое, что понравится Жадану. Ну, то есть, вряд ли я вообще когда-либо начну писать мэйнстрим, но если начну, я все равно буду писать про гвозди от совсем другой стенки.
Нет, я не буду бугуртить из-за того, что Жадан окажется, скажем, в жюри конкурса или редколлегии журнала, куда меня занесет. Я просто констатирую факт: мой мир и мир БГЦМ-писателя и его героев разделяют световые годы. Что крайне затрудняет литературную критику и полемику. В принципе. И если примерно такова проза БГЦМ во всем мире, то я не знаю, радоваться ли тому, что Украина в тренде или огорчаться тому, что тренд весьма печален.

no subject
no subject
Ні, зачекайте... Я тільки-но вийшла з душу і була занадто розімліла після гарячої води та духмяного крему щоб уважно слідкувати за бесідою. Ліве око запливло сльозами бо я зробила зайвий рух пальцем наносячи крем-маску, тож дисплей ноутбука розпливався перед очима та майорів різнобарвними плямами. Аватарів я чітко не бачила, лише якісь розпливчаті квадратики. Ваш мигтів так само як і люче-чучхе...
А взагалі, річ була про те що ось Ольга добре розуміє Ясмін, а люче-чучхе Ольгу підтримала, а оті пассажі Ясмін про поліцейских власне були якраз в листі про який вся мова. Так що це не "все що Ясмін казала і робила", а лише те що тут обговорюється.
no subject
надалі я буду ставитися до всіх ваших висловлювань відповідно :)
про всяк випадок, надам вам допомогу із вашими проблема з увагою, і нагадаю: в цьому пості мова не про лист Ясмін, а про - читайте уважно пост - підтримку її єдиної думки, про роль конкретної соціальної групи у літературі :)
то, перш ніж приписувати людям нісенітниці - а ви втрутилися у гілку обговорення, де Луче Чучхе інша особа звинувачувала у надмірній екстраполяції і вигадках щодо чужих намірів і думок, спираючись на власні фантазії, чого там ніби підтримує чи ні Луче Чучхе... треба було просто перепитати :) це дозволить вам не плутати розмову, яку ведете ви, з тією, яку ведуть інші люди;
але ще раз, щоб ви затямили: пасажі Ясмін про поліцейських не є і не були тут предметом обговорення і ніхто їх не пітримував доти, доки вам і ще одному пану не захотілося себе потішити вигадками про страшних тоталітарних жінок :)
пробачте ще раз, що ваш мозок так перенапружився :)