morreth | Отепер вже рецензія!

Зоряні війни: Пробудження сили

І знов повторю: зажерлися.
Забули, як позіхали, роздираючи рота, на «Примарній загрозі». Як намагалися скласти докупи події «Атаки клонів» та виколупати з цієї купи хоч якусь логіку. Як прагнули розвидіти Джа-Джа і ховалися в фейспалмах від того, що Лукас нам дав замість мотивації для переходу Анакіна на Темний Бік. Як силувалися полюбити Приквельну трилогію, бо знали: інших Зоряних Воєн в нас не буде!
Захотіли неможливого. Повернення свіжості перших вражень. Наче хтось може її повернути. Людоньки, даруйте мені цю банальність, але перші враження від «Зоряних воєн» бувають лише раз у житті. Лише раз можна підскочити від несподіванки, почувши «Я твій батько».
Мабуть, я отримала задоволення від «Пробудження сили» з двох причин:
- По-перше, я не чекала від Дж. Дж., що він пройде пішки по водах. Я знала, на що він здатний, завдяки двом Стар Трекам: не мудруватий фантастичний бойовик з помірковано дурним сюжетом, дурість якого дійде до тебе не одразу,бо у момент перегляду ти будеш захоплений стрибками героїв з халепи в халепу. Я знала також те, власне, про що написала вище: мені вже не буде 15 і я не побачу вперше в житті юного синьоокого Марка Гемілла. Цей фарш вже не можна провернути назад. Амінь.
- По-друге, я не читала майже ніц з «Розширеного всесвіту» та не дивилася «Війни клонів». Отже, моє сприйняття не було зіпсоване знанням зайвих подробиць із життя родини Скайуокерів-Соло. Хоча… я трохи оскоромилася з якимось коміксом, що його купила якось на ДР синові. Там Люк навчився так хвацько ходити на Темний Бік, наче до вітру, і я вирішила того комікса розвидіти. Та й по всьому.
Розширений Всевіт взагалі міцно насрав фанатам, бо сотні авторів за тридцять років налопатили стільки, що всі, всі можливі сюжетні перебіги були ними заздалегідь спалені. У Розширеному Всесвіті, виявляється, теж був син Хана та Леї, що пустився Темного Боку. Усьо заспойлено нах. Одна я така красива сидю в кінотеатрі та лускаю уявний попкорн. І отримую задоволення.
Бо, по-перше, кіно зняте правильно. За рецептурою. Перший (фальшивий) протагоніст з’являється на першій хвилині, другий – майже справжній – на шостій, найсправжніший на одинадцятій, весь розклад ясний з п’ятнадцятої. При цьому куняти під довгі діалоги Містерів Експозиція не доводиться, одразу ж починається стрілянина,біганина, полон, катування, втеча, моральні терзання й лазіння по таємних печерах, які насправді є нутрощами роздовбаного зоряного дестроєра.
І нарешті, нарешті нам ПОКАЗУЮТЬ, а не розказують. Деталі, маленькі рисочки, рухи, погляди, жести. Саморобна лялька в розваленому імперському танку, де живе Рей, довгі рядки подряпин на стінах, погляд з-під лоба: «Цей дроїд не продається!». Не треба довго патякати, що колись в небі й на землі Джакку точилися запеклі бої між Республікою та Імперією – бо скрізь валяється роздовбана імперська техніка, і цілі поселення харчуються з неї, вимінюючи запчастини на їдло. Божечки, Лукасе, якого біса ти не продав франшизу двадцятьма роками раніше! Я хочу приквельну трилогію від Абрамса!
По-друге, візуальна стилістика, наближена до класичної трилогії. Я так скучила за нею. Закоханий у спецефекти та іграшки Лукас візуальними розкошами Приквельної трилогії створив новий погляд на Класичну трилогію: це світ, який марніє, зводиться на манівці. Предтеча Імперії, Торгова федерація, кидала у бій мільйони дроїдів. Хитрий Сідіус десь зумів заникати бюджетні гроші Республіки та створити на них багатотисячну армію клонів – то страшно подумати, якою могла би бути армія, створена коштом реального галактичного бюджету.
Імперія, що вербує рекрутів,яких не може до ладу навчити стріляти, виглядає у порівнянні жалюгідною. Поки не було з чим порівнювати, вона жалюгідною не виглядала.
Але ту ніц вже не поробиш, канон бо є такий канон, і Абрамс ще посилює сугубо й трегубо той занепад: може, десь там і є бані та вежі Корусканту, але нам їх не покажуть. Лише обшарпаний фронтир, партизанський побут бази Спротиву та мертві коридори військових баз Першого Порядку. Ми знов у світі кресів, де закон тайга, прокурор ведмідь. І знов усе шкворчить та полихає у нетрях «Тисячолітнього сокола». Я це люблю, а ви як хочете.
Третє. Персонажі. Так, я саме про нових. Рей, Фін та Бібі.
Не розумію тих патьоків НЕНАВИСТІ, що на них зараз ллють. Вони гарні. Вони живі. В кожного з них є своя сюжетна арка: Рей ПРАГНЕ героїки та подвигів, Фін від них ТІКАЄ, але обидва вони шукають насамперед звільнення: Фін – від нав’язаної ролі убивці без обличчя та імені, Рей – від марудного чекання. І вони знаходять свободу.
І так, я вважаю, що обидва актори добре грають. Насамперед Фін, який у перші хвилини фільму показує нам страх, розпач, відчай – і все це з кінвою на голові. От ви зможете показати відчай з кінвою на голові? Я – ні.
Дуже органічна ця передача естафети від старих персонажів новим: те, як Рей та Хан перехоплюють одне в одного думки, закінчуючи речення одне за одного, як Рей взагалі реагує на Хана, а він на неї, як нарешті вона робиться напарницею та другим пілотом Чубакки…
Але ніде правди діти, арка Рей – то жіноча версія арки Люка з «Нової надії». Роль та арка Фіна глибші. Він від початку грає за «поганих хлопців», робиться учасником (хоча й пасивним) масового розстрілу, потім знаходить в собі силу й засоби для втечі, а потім ще кілька разів намагається втекти… кожного разу обираючи повернутися й битися. Агов,такого персонажа в старому каноні не було! Усі штурмовики були однакові й безликі, просто героям на постріляти.
Фін хороший, але його мало. Тому його моральне перекування виглядає дещо невірогідно. Проте, я не приймаю претензій на кшталт «Як він міг стріляти у товаришів». А що ще з такими товаришами робити? Нє, можна ще, як Фазму, у сміттєзбірник. Теж гарний варіант.
Отже в фільмі є багато хорошого. А тепер скажемо, що в ньому поганого.
ВСЕ, ЩО ПРО ЛИХОДІЇВ, ЗЛО ТА ТЕМНУ СТОРОНУ!
Тут треба власне пояснити, що я маю на увазі.
Ні, мене не тіпає від того, що перемога повстанців у «Поверненні джедая» була марною. Саме цей момент з біса актуальний, особливо для жителів пост СРСР, які так само блискуче проїбали власну Республіку. Мені не треба пояснювати, чому Лея не президент і звідки взявся Верховний Порядок – ми, блять, межуємо з цим Верховним Порядком по п’яти областях. Це в Абрамса вийшла художня правда.
Але ж йоппаламать, чому Абрамс нічого не міг придумати кращого, ніж побудувати чергову вундервафлю та роздовбати її у фіналі? Це найдебільніший момент цього кіна. Усе, що пов’язане зі Старкіллером, просякнене дубілізмом та суцільною розумовою деградацією. Старкіллер і є тією здоровезною діркою в сюжеті, в яку провалюється нахуй все добре, розумне й вічне, що було у перших 80 хвилинах фільму. Це якась всесвітня пизда, якою все накривається!
Найпаскудніше в ньому те, що він, цей Старкіллер, на хрін не потрібний для сюжету. Абрамсові треба було відправити героїв у «серце темряви»? Хай йому біс, вони все одно прямували туди визволяти Рей з полону! Макгафіном, довкола пошуків якого триває вся метушня, однаково працює Люк Скайуокер! На дідька Абрамс вирішив, що він Майкл Бей? Навіть Лукас, ЛУКАС у найгірші моменти Приквельної трилогії не додумався сказати собі «А давай-но наші герої знов роздовбуть якусь величезну супер-дупер хню!» Навіть він розумів, що це саме дно несмаку. Навіть він, Джей-Джею!
Ні, я не пащекуватиму на Кайло Рена. Я скажу штуку, яка багатьом не сподобається, але це не перша сказана мною штука, яка багатьом не сподобається. Кайло Рен – це краще, що є на темній стороні. Отакої. Краще. Дарма, що воно дурнувате емо, яке косплеїть Дарта Вейдера – в нього є індивідуальність. Ну, ще трохи Фасма з індивідуальністю. Всі інші – клони. Сноук – клон Палпатюхи, Хакс – Таркіна. Тільки на те й годний, аби парувати його з Кайлом у фіках та артах. Є дууууже млявенька надія, що у наступних фільмах. Ой-ой-осеньки, це край, я сподіваюся на сіквели! Це можна було б побудувати такий гарнісінький трикутник: Лея - світла матір, Афіна, богиня-воїтелька, розум та мудрість; рей - юна Артеміда, мисливиця, діва - і Геката, стара, мудра та зла відьма. Її міг би зіграти Серкіс. Абрамсе, чому ти мислиш так… Квадратно?
Гаразд, я все ж таки закінчу на світлій ноті. Коли я дивилася «Пробудження Сили», я на десять хвилин відчула, що мені знов п’ятнадцять. Це не був якийсь єдиний десятихвилинний фрагмент (хоча, коли герої бігали по кораблю Хана Соло від дупоротих восьминогів, було майже як у старі добрі часи), це були окремі моменти, розкидані по двом годинам кіна як квіти по болоту. Але… так. Я відчула, що мені знов п’ятнадцять.
Якби ми не зажерлися, цих хвилин могло би бути більше.

Отепер вже рецензія!

no subject