![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Роковини смерті Василя Стуса. Пам'ятаємо
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.
no subject
Красивый был дядька. Трагическая участь.
Ты заметила, что он играет в этом стихотворении ассонансной рифмой?
Я вот это у него очень люблю:
Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх, -
ти утікала і ховала сміх
межи зубів застиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
по диких лозах шматувала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло губ, і рук, і ніг,
о вовча хіть і острахи ягнятка!
Аж ось вона, аж ось вона - розплата,
аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!
І довгі гони видовжених тіл,
і витілілі на дим верхівки сосон,
і цей кошлатий, цей простоволосий,
глухий, гарячий, тьмяний суходіл!
Вовтузилася петрівчана ніч
відвільглий ранок припахав навозом.
Сузір'я бігли за Чумацьким возом,
а ми пливли в чумацькому човні.
Он умел писать.
no subject
Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.
Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.
Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.
На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.
Як би я знав, де ти живеш,
Дивився б крізь вікно знадвору,
Як ти виходиш із одеж,
І входиш в мрію снів прозору.
Я там стояв би цілу ніч,
Щоб знову бачити, як вранці
Злітає сон із твоїх віч,
І ти встаєш в прозорій тканці.
Та я не знаю… Не дано,
Бо ми з тобою не знайомі,
Та чом же те твоє вікно
Горить в космічному огромі?
Коли дивлюсь на небеса,
Я те вікно щоночі бачу,
І сходить золота краса
В мою фантазію чортячу.
Павличко
no subject
Ну а чем украинские поэты отличаются от поэтов других народов в этом плане? Такие же люди, чай, сами не пальцем деланные. А в силу особенностей языка получается очень... как-то целомудренно и нежно, я бы сказала. Я так слышу, по крайней мере.
А чего ты со мной на вы вдруг перешла?
no subject
Как я уже говорила по другому поводу, даже официально-медицинские "прутень" и "піхва" вполне уместны по поэтическом тексте. А попробуем представить себе поэтический текст со словом "влагалище" - если это не Илиада в переводе Гнедича, где речь в самом деле идет о ножнах...
no subject