Вчителька
В пана професора
Блискуче пенсне
Та лукава посмішка.
"Чи хтось може сказати,
Чому чорна, так би мовити, цивілізація
Не породила ані Платона,
Ані Авіценни?
Чому жіночий, хе-хе, інтелект
Не спромігся піднятися
В емпіреї Декарта?
Де вони - Аристотелі у спідницях?
Втім, хо-хо, риторичне питання.
Переходимо далі..."
Клара Белль Вільямс ретельно записує
"риторичне питання".
Вона знає: з неї можуть спитати.
Пан професор любить, коли студенти ретельно записують.
Пальці судомить, почерк нерівний -
Незручно писати, притулившися до стіни:
Пан професор не любить
Чорних студентів, жінок,
А надто чорних студенток,
Тому Клара-Белль
Слухає лекції в коридорі
Університету Нью-Мексико.
Коричневі пальці виводять:
"Де ж ті чорні Платони?
Де Арістотелі у спідницях?"
Для неї це питання не риторичне.
Клара Белль не стане
Ані Платоном, ані Декартом.
Вона навчатиме чорних читання й письма.
Дітей - удень,
Батьків - уночі,
Поправляючи олівець
В зашкарублих від праці пальцях
Вчорашніх рабів.
Вона переживе
Всі забобони, всі заборони для чорних.
Вона ходитиме вулицею,
Що назвали її ім'ям.
Ним назвуть також корпус,
Де вона тулилася до стіни
З зошитом та олівцем.
Як звали пана професора?
Та кого воно, в біса, цікавить...

Блискуче пенсне
Та лукава посмішка.
"Чи хтось може сказати,
Чому чорна, так би мовити, цивілізація
Не породила ані Платона,
Ані Авіценни?
Чому жіночий, хе-хе, інтелект
Не спромігся піднятися
В емпіреї Декарта?
Де вони - Аристотелі у спідницях?
Втім, хо-хо, риторичне питання.
Переходимо далі..."
Клара Белль Вільямс ретельно записує
"риторичне питання".
Вона знає: з неї можуть спитати.
Пан професор любить, коли студенти ретельно записують.
Пальці судомить, почерк нерівний -
Незручно писати, притулившися до стіни:
Пан професор не любить
Чорних студентів, жінок,
А надто чорних студенток,
Тому Клара-Белль
Слухає лекції в коридорі
Університету Нью-Мексико.
Коричневі пальці виводять:
"Де ж ті чорні Платони?
Де Арістотелі у спідницях?"
Для неї це питання не риторичне.
Клара Белль не стане
Ані Платоном, ані Декартом.
Вона навчатиме чорних читання й письма.
Дітей - удень,
Батьків - уночі,
Поправляючи олівець
В зашкарублих від праці пальцях
Вчорашніх рабів.
Вона переживе
Всі забобони, всі заборони для чорних.
Вона ходитиме вулицею,
Що назвали її ім'ям.
Ним назвуть також корпус,
Де вона тулилася до стіни
З зошитом та олівцем.
Як звали пана професора?
Та кого воно, в біса, цікавить...


no subject
no subject
Ну и вдогонку - ни в Чикаго и Бостоне, где преподавал Беллоу, ни в Нью-Мексико официальной дискриминации не было; если уж афроамериканка поступала учиться в такие университеты, в коридоре ей слушать лекции бы не пришлось (другое дело, что у меньшинств было и есть много неофициальных барьеров для поступления - культурных, финансовых и т.д.)
Что не умаляет, конечно, поэтических достоинств стихотворения, насколько могу их оценить.
no subject