morreth | Про гнів, цвяхи і паркан

Моя кумася поклала в своєму фейсбуку всім відому, і дещо нав'язлу у зубах притчу:

Притча о гневе

Жил-был один очень вспыльчивый и несдержанный молодой человек. И вот однажды его отец дал ему мешочек с гвоздями и наказал каждый раз, когда он не сдержит своего гнева, вбить один гвоздь в столб забора.

В первый день в столбе было несколько десятков гвоздей. На другой неделе он научился сдерживать свой гнев, и с каждым днём число забиваемых в столб гвоздей стало уменьшаться. Юноша понял, что легче контролировать свой темперамент, чем вбивать гвозди.

Наконец пришёл день, когда он ни разу не потерял самообладания. Он рассказал об этом своему отцу и тот сказал, что на сей раз каждый день, когда сыну удастся сдержаться, он может вытащить из столба по одному гвоздю.

Шло время, и пришёл день, когда он мог сообщить отцу о том, что в столбе не осталось ни одного гвоздя. Тогда отец взял сына за руку и подвёл к забору:

"Ты неплохо справился, но ты видишь, сколько в столбе дыр? Он уже никогда не будет таким как прежде. Когда говоришь человеку что-нибудь злое, у него остаётся такой же шрам, как и эти дыры. И неважно, сколько раз после этого ты извинишься — шрам останется."

Я приписала у коментах:

- Ну, они это заслужили, - сказал парень. - Я ведь не вызверяюсь по пустякам на хороших людей.

І цей коментар зібрав сім лайків. Чому? Тому що на підсвідомому рівні люди відчувають, що ця притча брехлива. Тобто, вона годиться для людей, в яких немає серйозних проблем з гнівом, такі люди радо її переказують, але коли в тебе справжні проблеми з керуванням гнівом, та притча тебе лише дратує.

Що з неї впливає? Що стримуватися - то ЗАВЖДИ добре, а не стримуватися - то ЗАВЖДИ погано. Про це свідчать дірки в заборі, подібні до шрамів в душі людей, яких ти образив. Бла-бла-бла.

Я могла би придумати ще більше дотепних реплік для сина. Наприклад:
- Ото через ваші дурні поради, папашо, я зіпсував такий гарний паркан!
Або:
- Гм, а з цвяхами паркан виглядав краще. Ну його в дупу стримуватися, я краще буду забивати цвяхи красивим візерунком.
Або:
- Так, ставимо новий паркан та перестаємо перейматися дурнею.

Ну і всяке таке.

Насправді головна брехня тієї притчі полягає в тому, що хлопець таки непогано керує собою. Людина зі справжніми проблемами самоконтролю на другий чи третій день психонула би та й начхала на ту цвяхотерапію. Ото я б так зробила. А пацан сумлінний, спершу забивав цвяшки, потім витягував... І ви мені кажете, що він нестриманий? Та тю.

Ні, реальні проблеми з самоконтролем - в тих людей, які навіть не помічають, що в них проблеми з самоконтролем. Якби в цього хлопа були такі проблеми, татко, сунувшися до нього з тими цвяхами, почув би у відповідь фігурний посил. І таким людям завжди насрати на шрами, що вони залишають в чужих душах. Завжди.

І найголовніше - папаша навіть не переймався питанням, чи справді його син гнівається через пусте. Начебто не буває ситуацій, де гнів - реакція цілком доречна, а навіть рятівна. "Ти сердишся, отже ти неправий". Бридня. Я зла, як чорт, наприклад, на працівників HR-відділків, цих тупих сук, які дадуть тобі тестове завдання, ти з ним калапоцкаєшся, а вони зникають у просторі. Писнути листа на тему "ні, мине готові взяти вас до роботи", їм, бач, релігія не дозволяє. Я зла на тупу пизду Мізуліну з її тупими законами, а ще більше - на анонімних тупих пьозд, які гадають, що донос це гарний засіб зводити особисті рахунки. Я зла на Хуйло та його хуйлят. Чому я мушу стримувати свій гнів та посміхатися до тих, хто мені огидний? Адже вони не стримуються і не дбають про те, скільки шрамв на душі залишають мені.

Хай їм грець. Нех і вони мають собі тєї шрами.

Про гнів, цвяхи і паркан

no subject