![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про гнів, цвяхи і паркан
Притча о гневе
Жил-был один очень вспыльчивый и несдержанный молодой человек. И вот однажды его отец дал ему мешочек с гвоздями и наказал каждый раз, когда он не сдержит своего гнева, вбить один гвоздь в столб забора.
В первый день в столбе было несколько десятков гвоздей. На другой неделе он научился сдерживать свой гнев, и с каждым днём число забиваемых в столб гвоздей стало уменьшаться. Юноша понял, что легче контролировать свой темперамент, чем вбивать гвозди.
Наконец пришёл день, когда он ни разу не потерял самообладания. Он рассказал об этом своему отцу и тот сказал, что на сей раз каждый день, когда сыну удастся сдержаться, он может вытащить из столба по одному гвоздю.
Шло время, и пришёл день, когда он мог сообщить отцу о том, что в столбе не осталось ни одного гвоздя. Тогда отец взял сына за руку и подвёл к забору:
"Ты неплохо справился, но ты видишь, сколько в столбе дыр? Он уже никогда не будет таким как прежде. Когда говоришь человеку что-нибудь злое, у него остаётся такой же шрам, как и эти дыры. И неважно, сколько раз после этого ты извинишься — шрам останется."
Я приписала у коментах:
- Ну, они это заслужили, - сказал парень. - Я ведь не вызверяюсь по пустякам на хороших людей.
І цей коментар зібрав сім лайків. Чому? Тому що на підсвідомому рівні люди відчувають, що ця притча брехлива. Тобто, вона годиться для людей, в яких немає серйозних проблем з гнівом, такі люди радо її переказують, але коли в тебе справжні проблеми з керуванням гнівом, та притча тебе лише дратує.
Що з неї впливає? Що стримуватися - то ЗАВЖДИ добре, а не стримуватися - то ЗАВЖДИ погано. Про це свідчать дірки в заборі, подібні до шрамів в душі людей, яких ти образив. Бла-бла-бла.
Я могла би придумати ще більше дотепних реплік для сина. Наприклад:
- Ото через ваші дурні поради, папашо, я зіпсував такий гарний паркан!
Або:
- Гм, а з цвяхами паркан виглядав краще. Ну його в дупу стримуватися, я краще буду забивати цвяхи красивим візерунком.
Або:
- Так, ставимо новий паркан та перестаємо перейматися дурнею.
Ну і всяке таке.
Насправді головна брехня тієї притчі полягає в тому, що хлопець таки непогано керує собою. Людина зі справжніми проблемами самоконтролю на другий чи третій день психонула би та й начхала на ту цвяхотерапію. Ото я б так зробила. А пацан сумлінний, спершу забивав цвяшки, потім витягував... І ви мені кажете, що він нестриманий? Та тю.
Ні, реальні проблеми з самоконтролем - в тих людей, які навіть не помічають, що в них проблеми з самоконтролем. Якби в цього хлопа були такі проблеми, татко, сунувшися до нього з тими цвяхами, почув би у відповідь фігурний посил. І таким людям завжди насрати на шрами, що вони залишають в чужих душах. Завжди.
І найголовніше - папаша навіть не переймався питанням, чи справді його син гнівається через пусте. Начебто не буває ситуацій, де гнів - реакція цілком доречна, а навіть рятівна. "Ти сердишся, отже ти неправий". Бридня. Я зла, як чорт, наприклад, на працівників HR-відділків, цих тупих сук, які дадуть тобі тестове завдання, ти з ним калапоцкаєшся, а вони зникають у просторі. Писнути листа на тему "ні, мине готові взяти вас до роботи", їм, бач, релігія не дозволяє. Я зла на тупу пизду Мізуліну з її тупими законами, а ще більше - на анонімних тупих пьозд, які гадають, що донос це гарний засіб зводити особисті рахунки. Я зла на Хуйло та його хуйлят. Чому я мушу стримувати свій гнів та посміхатися до тих, хто мені огидний? Адже вони не стримуються і не дбають про те, скільки шрамв на душі залишають мені.
Хай їм грець. Нех і вони мають собі тєї шрами.
no subject
И все эти гвозди и дырки, они не создают шрамы в душе, а делают забор таким. что его после этого проще выбросить втопку и пойти сторить с кем-то новый забор. У кого-то допустимая норма 5 "гвоздедырок". у кого-то - 10, у кого-то 20 и т.д.
Но после последнего гвоздя=дырки забор просто посылается нафиг одной из сторон.
Это ответ на вопрос в духе детского сада "А почему Петя со мной не дружит? Я ударил его по голове и наябедничал на него воспитателю (рассказал его секрет и т.д.), но я же извинился, я же осознал.... " А Петю уже не интересует никакое "осознал", у него пустое место там, где был забор и вчерашний друг Вася.
Но это "о высоком". У тебя же почему-то что-то внутри реагирует так. будто с твоей стороны гвозди не в заборе, а в тебе самой. Поэтому тебе больно. ты эмоционируешь. Окружающим это непонятно и недоступно, т.к. у них нет шрамов - они распилили свою часть забора на строймат, и используют этот строймат для новых заборов. Времени - жалко. труда тоже, эмоции есть, но это нарабатывается. Гвозди в себя - это скорее семейная ситуация, причем чаще МЖ, но и тут - если ты для себя уже распилил забор. то мнение другой стороны уже мало имеет значения. Свои дырки болят больнее (что прекрасно иллюстрирует твоя последняя фраза).
Все сугубое ИМХО, не претендующее на истину в последней инстанции. Взгляд на мир, так сказать.