Россия как нарциссическое расстройство личности, Украина как нарциссическая травма. Часть 4

[morreth]

Немного эгоцентризма – это нормально. Откуда у нас возьмется своя собственная перспектива, если мы на все будем смотреть с чужой точки зрения? Но время от времени нужно переключаться на чужие точки зрения, чтобы понимать других лучше.

Нарцисс на это просто не способен. Вообще. Он может совершенно искренне стараться, неважно, все равно получается только проецировать на других свои мысли и эмоции. Он чувствует себя то грандиозным, то ничтожным – следовательно, в зависимости от фазы, и другие полагают его грандиозным/ничтожным. Представить себя обычным, представить, что мысли окружающих могут быть о ком-то/чем-то кроме – за пределом его воображения.

Та же хрень в русско-украинских отношениях. Идет ли речь о материях исторических или современных – неважно, единственная точка зрения всегда российская. До смешного дошло: и националисты, и либералы начали видеть в Украине «альтернативно-русский» по отношению к путинистской Империи проект, с той разницей, что для нациков этим альтернативным проектом является их титушечная «Новороссия», а для либералов – собственно Украина, ее русскоговорящее меньшинство. Одни желают нас уничтожить, другие желают нам победы, и обое рябое забывают спросить, хотим ли мы быть «альтернативно-русским проектом».

Не диво, что сами украинцы так живо приняли полушуточную «национальную идею» от Леся Подервянского: «Від’їбіться від нас усі!»

 

Это один из четких симптомов нарциссической травмы, кстати: жертва хочет, чтобы от нее все от… отстряли и дали подышать.

А как насчет способности украинцев становиться на российскую точку зрения? – может спросить внимательный читатель.

Мой ответ: нормально все с этим. Нас в этом воспитывали, нас целевым назначением учили принимать российскую перспективу как само собой разумеющееся, курсы литературы и истории в школе были под это заточены целевым назначением.

Со времен Петра российские писатели, мыслители и политики (в большинстве своем) убеждали русских и украинцев, что украинцы «меньший» народ. Само название «Малороссия» стало пониматься именно так, когда забылись греческие корни и историческое применение. Думаю, оно стало популярным, потому что удачно сочетало в себе две нарциссических претензии: во-первых, мы – русские, так что обречены на единство с московитами и неча выпендриваться; во-вторых мы «малые», второй сорт не брак.

Это и есть нарциссическая любовь: с одной стороны, присвоение объекта любви и слияние с ним, это идеал любви нарцисса вообще. Но полное слияние превратит объект любви в субъекта, в самого нарцисса. Это неприемлемо, объект должен оставаться объектом, отсюда стремление к унижению и обесцениванию.

Так что когда русские имперцы говорят, что любят Украину – они это совершенно искренне. Вот только сама любовь у них специфическая.

Вообще братья-москали любят упирать на то, что царские репрессии против украинцев были так, смех один, и вообще украинцы «неблагодарные», Советская власть им «разрешила» создавать свою культуру и изучать свою историю, а они эвон как к ней…

Оставив в стороне это смехотворное «разрешили», сосредоточимся на том, как именно мы изучали свою историю.

Институтский курс, даже вводный, для общегуменитариев, был достаточно корректным, несмотря на идеологическую окраску (я могу ее заценить, мне достались в библиотеке старые учебники). Но он разительно отличался от школьного. Школьный же как раз и создавал ощущение «меньшей» нации.

Украина – ну, в смысле, территория - таинственным образом «исчезала» с карт после разрушения Киева татаро-монголами и «всплывала» незадолго до Хмельниччины. Короткая главка предваряла воссоединение Украины с Россией рассказом о польских утеснениях и отважных запорожцах, этим утеснениям противостоявших, ну чтобы Богдан выскочил не совсем из вакуума. И все. Четырехсот лет истории как не было. «Она утонула».

Думаю, дело тут не во всяких там неловких моментах типа союза между Мамаем и Ягайло или рейдом Сагайдачного на Москву. И даже не в том, что на момент «воссоединения» «малая Русь» была во многих отношениях более передовым государством, чем Московия (и это несмотря на тяжкие последствия гражданской войны). А в том, что за пределами имперской Ойкумены не должно быть ни жизни, ни истории.

Та же херня с историей литературы – литература Украины прекращается на «Слове о полку Игореве» и вновь начинается с казачьих дум (16-17 века) и Сковороды (18 век).

Как-то даже не поднимается вопрос, что было между. Куда канул первопечатник Иван Федоров? Откуда вылупились Магницкий и Смотрицкий, по учебникам которых Михайла Ломоносов осилил грамматику и арифметику? Где учились сыновья Тараса Бульбы и как вышло, что сам Тарас читал Горация? Это все как-то проскакивало, большинство украинцев выходило из школы с убеждением, что украинская культура – что-то вторичное, низшее по сравнению с. Что-то для деревни немытой. Еще и подборка произведений украинской литературы в школьном курсе была на редкость уныла. И этот способ культурного подавления показал себя значительно эффективнее, чем валуевские указы. Комплекс неполноценности украинцам оттранслировали качественно.

Да, в университетском курсе этот пробел заполнялся. Для тех, кто специально изучал истории и литературу. Но второй раз первое впечатление произвести нельзя. Тот кто из школы выходил в убеждении, что украинское – второй сорт, благополучно проносил его через высшую школу.

И многие из нас таки хотели стать русскими. И многим это удалось. Но тут случилась странная хрень: если они при этом не демонстрировали выдающихся успехов, позволявших им становиться национальной гордостью и способствовать раздуванию грандиозного эго, им нет-нет да и напоминали, что они хохлы. Последний пример такого отношения – те беженцы из Донецка и Луганска, что вырвались в Россию. Пока они жили здесь, они были «Русскими людьми, которых мы должны защитить». Стоило отъехать в Ростовскую область – и они уже «тупые ленивые хохлы, возвращайтесь откуда приехали!»

(Кстати, точно так же слили беженцев из Средней Азии и Чечни. Беженец нищ, устал и напуган, из него плохая нарциссическая кормежка. Дайте нам Гоголей и Булгаковых, вот бы мы кого с удовольствием присвоили. Ну Цекало на худой конец.)

То есть, слияние с нарциссом как механизм защиты украинцы опробовали на всю железку. Он херово работает – как и все механизмы, впрочем. Я вам проиллюстрирую херовость его работы вот каким историческим примером. Не особенно широко, но все-таки известно, что многие деятели украинской литературы 20-30х гг начинали не у большевиков, а в УНР, у Петлюры. Так вот, из тех, кто начинал у Петлюры, выжили почти все. Прошли психушки, лагеря, пытки, изворачивались, юлили, врали, приспосабливались – выжили. А вот те, кто изначально шагал с большевиками и слился с нарциссичным старшим братом более успешно – почти все погибли. Расстрелянное возрождение, слыхали? Отож. Хочешь, чтобы тебя не смогли успешно пожрать, сохраняй отличия, сохраняй особость.

 

В принципе, это не так уж и трудно. Даже жаждущие успешного слияния колорады не отдают себе отчет в том, насколько они отличаются от русских, с которыми хотят слиться. Вы видели хоть где-нибудь в самой России хоть сколько-нибудь многочисленное сепаратистское движение? А? То-то! И пусть они себя называют русскими сколько влезет, этот оппортунизм (который так много нам подосрал!) – наша черта, национальная, украинская. Хватай шанс за жопу, пока не убежал – у нас по этим девизом проходили и Хмельниччина, и Колиивщина, и петлюровщина, и бандеровщина. И когда я этот принцип озвучила в «Вашем благородии» открыто – господа ватники не распознали в русском герое русского, неа. И в этом проявилась их национальная чуйка. Да.  

Второй, полярный механизм защиты – перенарциссить нарцисса. Он создает фальшивое грандиозное эго? Создадим в пицот раз грандиознее! Он нас обесценивает? Обесценим его до уровня земли и на два метра вниз! Пытается присвоить? Сами его присвоим! Итэдэ.

В приложении к российско-украинским отношениям это выглядит примерно так: Мы малороссы? Тогда вы москали, форева! И да, это слово происходит от слова «болото», на языке народов, которые вы по своей москальской привычке поглотили. И больше вы ни на что не годитесь. Вы никакие не старшие братья, вы финноугры с севера, дикари, примазавшиеся к славянской культуре. Мы всю дорогу были Европой, а вы – рифмой к Европе. Может, Мазепа и сукинсын, но он культурный, утонченный и блистательный сукинсын, он все, чем ваш пьяный зарыга Петр пытался и не мог быть! У нас ваще ничего с вами общего, мы древняя нация, мы были раньше Трои, слыхал про Трипольскую культуру? Мы укры! Какой восторг! Итэдэ.

Между этими двумя полюсами лежит веер других нарциссческих защит. Что с ними со всеми плохо?

Правильно. Они нарциссические.

А еще хуже – они въелись в плоть и кровь, так что зачастую уже не разберешь, где мы, а где наши защиты. Вот этот вот оппортунизм – он же не на пустом месте возник, он же веками ковался в людях, привыкших терпеть до последнего, а потом вскакивать на первую же пробегающую лошадь.

 

   

Ну хорошо, если нарциссические защиты фиговые – то что делать, где искать прибежища?

Как уже было сказано раньше – в осознанности.

(продолжение следует)

Comments

[luche-chuchhe.livejournal.com]

Мені здається, те, про що пишете як про нарцисичний захист, це може бути не лише він, або навіть зовсім не він. Це, знаєте, дуже схоже на істерію, ту саму, класичну. Власне, істерія може бути наслідком близьких контактів із фігурою (батьківською) з нарцисичними рисами або з особою зверхньою, наділеною силою та владою, яка не цінує та не надає бажаного контакту. Власне, на таку роль і якісь поляки підійдуть. ))) Різниця з нарцисичним захистом полягає у тім, що нарцисична травма лежить більше на поверхні, а істерія - формує особистість, вростає в структуру особистості.
Власне, які основні способи захисту при істерії: репресія, сексуалізація, регресія, відреагування, диссоциація.
Репресія - це придушення до останнього власних реакцій, заштовхування їх у підсвідомість. Звісно, вони потім вириваються на поверхню вибухом.
Сексуалізацію у випадку з народом, мабуть, можна відкинути. )))
Регресія - це впадіння в дитинство та безпомічність, особливо в загрозливій ситуації. Це "ой, яке я миле та чарівне, правда?" і разом з тим - "цінуйте мене" (за те, що миле та чарівне, а не за досягнення та гарні дорослі якості), або "не бийте мене".
Відреагування у істериків виглядає як потяг до того, чого вони бояться та начебто уникають.
Диссоціація у істериків полягає в розмежуванні із власними діями або рисами, які важко перенести.

Ось, наприклад, цитатка: "Главное ощущение себя при истерии – чувство маленького, пугливого и дефективного ребенка, преодолевающего трудности так хорошо, как только и можно ожидать в мире, где доминируют сильные и чужие другие".

Тобто й усі ці "давні укри", й схильність реагувати передусім емоційно й чекати, що ця емоційна реакція щось дасть, бо інші, "великі та сильні", її оцінять, певне самолюбовання та ставання в пози, сентиментальність, "терплячість" (насправді репресія) із подальшим вибухом, те, що ми легко піддаємося навіюванню - це може бути наше ріднесеньке, істеричне.
Так, ми собою любуємося не так, як це роблять росіяни, та пози у нас інші, адже й істерія не нарцисизм. Але ми театральні, це факт. Майдан - це, блін, шоу (принаймні ми усе робили, щоб він став грандіозною театральною виставою). Наш фейсбук - це регулярні істеричні фуги, блін.

Тобто, може, ми переоцінюємо вплив москалів на нас? Тобто, звісно, нацисична травма в нас є, це факт, постколоніальний синдром очевидний.. Але, здається мені, що вони все ж таки не так сильно вплинули на нас, бо ми ось такі й були, і є, самі собою, такими народилися. Нарцисичний захист лише посилює та "відтіняє" наше природнє.

[virago-ghost.livejournal.com]

під цим коментарем мені хочеться ось що дописати, просто переліком: майдан - співи та танці, які всі ненавидять, але весь час танцюють і співають, безліч відкритої, прилюдної релігійної маніфестації, жінки-волонтерки, що живуть місяцями серед жахіть і описують ці жахіття в стилі епосу або поетизовано-фольклорному; ірраціональна поведінка спостерігачів, коли (від першого епізоду на Банковій до нинішніх цивільних жертв у Донецьку і Луганську) молоді матусі з трирічними дітьми вперто йдуть саме туди, де вже бухають гранати - подивитися, люди розважаються на пляжі, гуляють з дітьми на вулицях, хоча поруч обстріл, і вчора, і позавчора вже когось вбило, демонстративна поведінка тієї самої Богуцької (ФБ) в Криму, Мамчур в Бельбеці зі співом проти озброєних вояків і т.д., і т.п.
звісно, у цього є і позитивні моменти, наприклад, той самий спільний емоційний досвід від колективних дій в нас з'являється значно простіше, ніж у росіян; в одній і тій самій ситуації росіянин скоріше буде почувати себе клоуном і самогубцем у балагані, який не дасть жодного результату, а ми відчуємо колективне піднесення; депресія і відчай значно простіше змінюється у нас натхненням, яке ми можемо емоційно "підчепити" від інших, хоча зовні нічого не змінилося; розповіді і ситуації, які мають жахати - раптово надихають; простіше кажучи, росіяни можуть скільки завгодно вважати Гоголя російським письменником та росіянином, наповнювати екранізацію "Тараса Бульбы" речитативом про "русскую землю", але жоден росіянин не відчуває себе в житті персонажем "Тараса Бульбы" чи "Вечеров на хуторе близ Диканьки"; а ось "стихійні" сепаратисти Донецька і Луганська (ми на референдум, але такого ж не чекали, але в Києві - хунта) - вийшли звідти; і барвистість типажів буде не від Андрія до Остапа Бульби, а від Солохи до "Страшної помсти";
у всього два боки; власне, за рахунок цього нас ще не зарили носом у рідну земельку всіх; бо Путіну в голову не втупить, що Порошенко може його гуманітарний конвой впустити на українську територію, а харків'яни вирішать наплювати на Порошенко та Кернеса і самостійно не пускати без будь-якої приватної з того користі;

[luche-chuchhe.livejournal.com]

О, Мамчур в Бельбеці - це дуже яскраво, так.
Власне, цей колективний досвід, який в нас швидко й легко з*являється, здається, є причиною, чому ми можемо колективно діяти, коли насправді жодних механізмів громадянського суспільства, достатніх для колективних дій, ми ще не виробили, коли комунікація на страшенно низькому рівні, узгодження відсутнє, міжгрупові конфлікти не вирішуються, бо ніхто не вміє їх вирішувати та й не збирається. У нас починає діяти один волонтер, й воно нам виглядає як "роби як я, дивись, як воно добре", і це "добре" має передусім емоційний характер. І ось волонтерів вже багато, а по селам їздять вантажівки, збирають по садибам іжу "на АТО". Піднесення, наслідування, сильних емоцій у тому значно більше, ніж організації, координації та раціонального задуму.
(хм, може тому західним спостерігачам очевидно, що наше "громадянське суспільство" якесь не таке, як треба, як ото вони відмічали про слабкість комунікації на майдані, а доброзичливим російським спостерігачам того ж майдану здається, що у нас все дуже класно скоординовано та організовано, й зі сцени ефективно командували "битвою" з беркутом)

[virago-ghost.livejournal.com]

це правда; та все одно не краще не "істерик", а "істероїд"

[luche-chuchhe.livejournal.com]

твоя правда
виправити вже не зможу, на жаль

[luche-chuchhe.livejournal.com]

гадаю, наше природнє, те, що виникло ще до росіян, переплелося з наслідками тісного з ними спілкування

Як ти гадаєш, оце наше - коли виникло? Коли це вже помітно?

[virago-ghost.livejournal.com]

ну, на час розквіту ВКЛ воно вже було, полякам ми вже виглядали такими

[maryxmas.livejournal.com]

я, звичайно, перепрошую, але істерія -- це не риса особистості.
істерія -- це реакція на насильство в ситуації, коли неможливо насильства уникнути, протистояти йому чи сказати про нього словами вголос.

[luche-chuchhe.livejournal.com]

Істерична або "театральна" особистість - такий самий розлад особистості як, наприклад, те, що описує моррет (хоча й менш злоякісний, ніж нарцисизм). Я не мала на увазі побутове використання слів "істерика", "істеричка" тощо.

[maryxmas.livejournal.com]

в вашому коменті ні слова про особистість, а лише про істерію.

[luche-chuchhe.livejournal.com]

Я писала вночі, з розрахунку, що у моррет є певні теоретичні знання, тому вона зрозуміє мене, навіть якщо я висловлюсь не дуже вдало.
Мова йде про те, що в менш вираженому випадку, гадаю, можна назвати акцентуацією, а у більш вираженому - розладом особистості. Це не якась тимчасова реакція на конкретні подразники, а типовий спосіб реагувати та сприймати світ. Типовий аж настільки, що вся структура особистості побудована під це сприйняття та звичні реакції.

[virago-ghost.livejournal.com]

то правда, але через мій комент вона не могла вже виправити;
крім того, це така сама метафора щодо суспільства, як і нарцисизм, і ніхто не зобов'язаний з нею погоджуватися;
коли в Моррет спершу з'явилася ідея, описати російське імперство, я к нарцисизм, то я пожартувала, что тоді ми - істероїди, демонстранти; за аналогією, звичайно;
але так само можна сказати, що наша "істероїдність" - то механізм захисту від зовнішнього насилля, і якби на тривалий час полишити нас у спокої, то ми зосередилися би самі на собі і відмежувалися від зовнішнього світу, виказавши інші якості

[luche-chuchhe.livejournal.com]

хм, але істероідні, демонстративні, театральні риси, коли вони не набувають характеру хвороби - це просто такий характер. "Я" не вражене. Може, якби нас на тривалий час полишили в спокої, ми більш яскраво проявляли б позитивні риси власної схильності до театральності? Хоча, звісно, тоді й багато інших рис би розвинулося на шляху до більшої гармонійності.

[deyatinor.livejournal.com]

Я трохи подумала про істероїдну особистість, про те, які у цих особистостей звичайно бувають помешкання (занедбані), про те, що вони в принципі живуть напоказ. Якось це не зовсім співпадає зі стереотипом хазяйновитого і потайного українця. Думаю, що в даному випадку істероїдність - це якраз результат травми, як каже Мері.

[luche-chuchhe.livejournal.com]

Звідки ви взяли, що у істероідів занедбані помешкання? І що вони "живуть напоказ"?

[deyatinor.livejournal.com]

З досвіду спілкування з ними.

[luche-chuchhe.livejournal.com]

я нічого такого про істероідів не знаю
та й не витікає воно з їх класичних характеристик
ви істероідів з нарцисами не переплутали?

[deyatinor.livejournal.com]

На 100% сказати не можу.
Я тут трохи посерфила в інтернеті
http://psychology.academic.ru/82/%D0%B0%D0%BA%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%B0%D1%86%D0%B8%D1%8F_%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B8%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D1%8F
http://v-garmonii-s-soboi.ru/ponyat-sebya-chtobyi-ponyat-drugogo/harakter/isteroid-demonstrativnaya-lichnost
бажання опинитися в центрі уваги? Для українців?
а от цікаве про травматичну основу істероїдності
http://v-garmonii-s-soboi.ru/ponyat-sebya-chtobyi-ponyat-drugogo-kak/harakter/prichinyi-formirovaniya-isteroidnoy-aktsentuatsii