![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
(no subject)
Усі були певні, що тепер якщо не цензори, то князь помилує Сая. Але сталося інакше. Князь нахилив голову і сказав:
- Я я без радості, але з великою шаною приймаю вашу жертву, вельмишановна.
- Ні! - скрикнув Барко і рвонувся вперед. Цього майже ніхто не помітив, бо добра половина площі рвонулася вперед з криком, але далеко не просунулася, бо імперські вояки, що оточили ешафот, наставили на людей списи та самостріли.
Барко затисли у натовпі так, що він колихався зним, як трісочка з водою. Але йому треба було пробитись наперед, і він, розірвавши на собі комір сорочки, перекинувся на собаку та почав протискатися межи ногами людей, покусюючи тіх, хто не хотів дати дорогу. Подеколи йому у відповідь давали копняка, та все ж він просувався значно швидше, ніж рухався б у людській подобі. Солдати не звернули на нього уваги, і він вистрибнув на містки, розчепирівши лапи перед своєю вчителькою та гарчачи на князя і цензорів.
Тут сталося несподіване: бронзовий птах, що прикрашав верхівку княжого шолома, затріпотів крилами і гучно скрикнув тричі.
- Це перевертень! - цензор показав на собаку пальцем. - Взяти його!
- Ні! - жриця Бань випростала вперед руку та зупинила солдат. Потім скинула плаща і опустилася на коліна поруч з Барком, пестячи його за вухами.
- Навіщо ти робиш це, дурнику? - стиха запитала вона. - Я знаю, що тобі мене шкода. Але я добровільно та з відкритими очима йду на цю жертву. Проте, мені хочеться вмирати не більше ніж тобі, і якщо я вже наважилася - то зрозумій, це лише тому, що чправи дуже кепські і іншого виходу немає ані в мене, ані в твого батька. Довірся йому, він знатими, що робити.
"Батько?" - здивувався Барко, але жриця Бань не дала йому отямитись: вона виструнчилась, накинула плаща на собаку та торкнулася його своїм посохом.
Барко проти волі перетворився на людину, і, палаючи від сорому, загорнувся у плащ. Солдати взяли його під лікті та стягли з містків.
- Зніміть з засудженого колодки, - звелів князь. Сай, що так твердо йшов на власну страту, тепер тремтів, наче останній листок на зимовій вербі. І коли з нього зняли колодки, він схилився до землі перед жрицею Бань.
Він не наважувався ані дякувати, ані благати про смерть. Зради себе самого він не прийняв би такої жертви. Але він був дуанем, і знав, що трапляється, коли вмирає мае.
Літня жінка скинула катові на руку мантію та нижню сорочку, віддала посоха, залишившись у самій пов"язці на стегнах. Її зів"ялі у дівоцтві груди прикривало тепер тільки довге з сивиною волосся. Воно коливалося під вітром, як водорость, коли жінка простяглася на колоді.
Кат тримався добре, а в помічника трусилися руки, і він все ніяк не міг покласти посоха на жмуток одягу так, щоб той не скотився.
- Та полиш його! - гримнув на помічника кат, - Допоможи мені, йолопе!
Помічник покинув посох і побіг допомагати - щільно прив"язувати руки й ноги жриці до колоди. Якщо людина смикається від болю - катові важче нанести влучного вдару, і муки страчуваного тривають довше. Кат зовсім не хотів цього, ї з превеликим полегшенням почув голос князя Кана.
- Спочатку відрубай голову.
Одвічний закон вимагав, щоб доброволець вмер такою ж самою смертю, що й засуджений, тому імператори давно відмовились від жорстоких засобів. Звичайно, в часи занепаду траплялися спроби відновити страшні кари - так, володар Фусан ввів страту серез спалення; але менш ніж за рік по тому Фусан помер від пазурів Дракона, а його спадкоємиця Гінран скасувала смертну кару на весь час свого правління. Після її зречення імператор Кайхо знов запровадив смертні вироки - але тільки за чотири види страшного злочину і тільки через зняття голови. Четвертування останнього разу було вчинене так давно, що катові довелося копирсатись у архівах, аби дізнатись, як достеменно це робиться. Тому коли князь Кан повелів спочатку стяти голову жриці, кат був дуже йому вдячний. Дійсно, у прадавніх установкх щодо цього засобу страти не було сказано, що рубати першим.
Барко дивився на незворушне княже обличчя і усвідомлював, що цього чоловіка, він тепер ненавидить і ненавидітиме повіку. Коли жриця Бань торкнулася юнака-пса посохом, він був приголомшений і на чинив опору воякам, але зараз вона начебто передала йому якусь частку своєї гідності. Він розумів, що, розпочавши кричати й борсатися, зіпсує її останнь хвилину, відібравши в неї частку гідності. Він не міг так зрадити вчительку.
Але міг ненавидіти князя.
Роздивляючись тонке княже облиця та проникаючись ненавистю до кожної риси, він перехопив погляд цензора. Холодна цікавість виблискувала в очах цензора, і Барко відчув до нього не лють, а нестримну відразу. Цей кирпатий літній дядько здавався йому схожим на ропуху.
Кат підняв сокиру.
- Рубай, сказала жриця Бань, - коли я прокажу останнє слово молитви.
І вона проказала коротеньку молитву до Уммея. Сокира впала, як хижий птах на здобич. Помічник ката підхопив голову жриці, щоб вона не впала додолу, кров аж свиснула з перерубаної шиї та закаляла вояків з очеплення й плащ цензора. Кінь під цензором сахнувся від раптового зблиску, удару та гарячого запаху крові, цензор не втримався на сідлі та гепнувся додолу.
Барко раптом відчув, як нутрощі йому рве непристойний, але нестримний регіт.
- Я я без радості, але з великою шаною приймаю вашу жертву, вельмишановна.
- Ні! - скрикнув Барко і рвонувся вперед. Цього майже ніхто не помітив, бо добра половина площі рвонулася вперед з криком, але далеко не просунулася, бо імперські вояки, що оточили ешафот, наставили на людей списи та самостріли.
Барко затисли у натовпі так, що він колихався зним, як трісочка з водою. Але йому треба було пробитись наперед, і він, розірвавши на собі комір сорочки, перекинувся на собаку та почав протискатися межи ногами людей, покусюючи тіх, хто не хотів дати дорогу. Подеколи йому у відповідь давали копняка, та все ж він просувався значно швидше, ніж рухався б у людській подобі. Солдати не звернули на нього уваги, і він вистрибнув на містки, розчепирівши лапи перед своєю вчителькою та гарчачи на князя і цензорів.
Тут сталося несподіване: бронзовий птах, що прикрашав верхівку княжого шолома, затріпотів крилами і гучно скрикнув тричі.
- Це перевертень! - цензор показав на собаку пальцем. - Взяти його!
- Ні! - жриця Бань випростала вперед руку та зупинила солдат. Потім скинула плаща і опустилася на коліна поруч з Барком, пестячи його за вухами.
- Навіщо ти робиш це, дурнику? - стиха запитала вона. - Я знаю, що тобі мене шкода. Але я добровільно та з відкритими очима йду на цю жертву. Проте, мені хочеться вмирати не більше ніж тобі, і якщо я вже наважилася - то зрозумій, це лише тому, що чправи дуже кепські і іншого виходу немає ані в мене, ані в твого батька. Довірся йому, він знатими, що робити.
"Батько?" - здивувався Барко, але жриця Бань не дала йому отямитись: вона виструнчилась, накинула плаща на собаку та торкнулася його своїм посохом.
Барко проти волі перетворився на людину, і, палаючи від сорому, загорнувся у плащ. Солдати взяли його під лікті та стягли з містків.
- Зніміть з засудженого колодки, - звелів князь. Сай, що так твердо йшов на власну страту, тепер тремтів, наче останній листок на зимовій вербі. І коли з нього зняли колодки, він схилився до землі перед жрицею Бань.
Він не наважувався ані дякувати, ані благати про смерть. Зради себе самого він не прийняв би такої жертви. Але він був дуанем, і знав, що трапляється, коли вмирає мае.
Літня жінка скинула катові на руку мантію та нижню сорочку, віддала посоха, залишившись у самій пов"язці на стегнах. Її зів"ялі у дівоцтві груди прикривало тепер тільки довге з сивиною волосся. Воно коливалося під вітром, як водорость, коли жінка простяглася на колоді.
Кат тримався добре, а в помічника трусилися руки, і він все ніяк не міг покласти посоха на жмуток одягу так, щоб той не скотився.
- Та полиш його! - гримнув на помічника кат, - Допоможи мені, йолопе!
Помічник покинув посох і побіг допомагати - щільно прив"язувати руки й ноги жриці до колоди. Якщо людина смикається від болю - катові важче нанести влучного вдару, і муки страчуваного тривають довше. Кат зовсім не хотів цього, ї з превеликим полегшенням почув голос князя Кана.
- Спочатку відрубай голову.
Одвічний закон вимагав, щоб доброволець вмер такою ж самою смертю, що й засуджений, тому імператори давно відмовились від жорстоких засобів. Звичайно, в часи занепаду траплялися спроби відновити страшні кари - так, володар Фусан ввів страту серез спалення; але менш ніж за рік по тому Фусан помер від пазурів Дракона, а його спадкоємиця Гінран скасувала смертну кару на весь час свого правління. Після її зречення імператор Кайхо знов запровадив смертні вироки - але тільки за чотири види страшного злочину і тільки через зняття голови. Четвертування останнього разу було вчинене так давно, що катові довелося копирсатись у архівах, аби дізнатись, як достеменно це робиться. Тому коли князь Кан повелів спочатку стяти голову жриці, кат був дуже йому вдячний. Дійсно, у прадавніх установкх щодо цього засобу страти не було сказано, що рубати першим.
Барко дивився на незворушне княже обличчя і усвідомлював, що цього чоловіка, він тепер ненавидить і ненавидітиме повіку. Коли жриця Бань торкнулася юнака-пса посохом, він був приголомшений і на чинив опору воякам, але зараз вона начебто передала йому якусь частку своєї гідності. Він розумів, що, розпочавши кричати й борсатися, зіпсує її останнь хвилину, відібравши в неї частку гідності. Він не міг так зрадити вчительку.
Але міг ненавидіти князя.
Роздивляючись тонке княже облиця та проникаючись ненавистю до кожної риси, він перехопив погляд цензора. Холодна цікавість виблискувала в очах цензора, і Барко відчув до нього не лють, а нестримну відразу. Цей кирпатий літній дядько здавався йому схожим на ропуху.
Кат підняв сокиру.
- Рубай, сказала жриця Бань, - коли я прокажу останнє слово молитви.
І вона проказала коротеньку молитву до Уммея. Сокира впала, як хижий птах на здобич. Помічник ката підхопив голову жриці, щоб вона не впала додолу, кров аж свиснула з перерубаної шиї та закаляла вояків з очеплення й плащ цензора. Кінь під цензором сахнувся від раптового зблиску, удару та гарячого запаху крові, цензор не втримався на сідлі та гепнувся додолу.
Барко раптом відчув, як нутрощі йому рве непристойний, але нестримний регіт.
no subject
- Я без радости, но с большим уважением принимаю вашу жертву, почтенная.
- Нет! - вскрикнул Барко и рванулся вперёд. Этого почти никто не заметил, ибо добрая половина площади рванулась вперёд с криком, но далеко не продвинулась, так как имперские воины, окружавшие эшафот, направили на людей копья и самострелы.
Барко зажали в толпе так, что он колыхался с ней, как щепочка с водой. Но ему нужно было пробиться вперёд, и он, разорвав на себе ворот рубахи, обернулся собакой и принялся протискиваться между ног людей, покусывая тех, кто не хотел дать дорогу. Время от времени ему в ответ давали пинка, но всё же он продвигался гораздо быстрее, чем двигался бы в людском обличье. Солдаты не обратили на него внимания, и он выпрыгнул на помост, растопырив лапы перед своей учительницей и рыча на князя и цензоров.
Тут случилось неожиданное: бронзовая птица, венчавшая навершие княжеского шелома, затрепетала крыльями и громко вскрикнула трижды.
- Это оборотень! - цензор показал на собаку пальцем. - Взять его!
- Нет! - жрица Бань выпрямила вперёд руку и остановила солдат. Затем сбросила плащ и опустилась на колени рядом с Барко, лаская его за ушами.
- Зачем ты делаешь это, глупыш? - тихо спросила она. - Я знаю, что тебе меня жаль. Но я добровольно и с открытыми глазами иду на эту жертву. Однако мне хочется умирать не больше твоего, и если я уже решилась - то пойми, это лишь потому, что дела очень скверные, и другого выхода нет ни у меня, и у твоего отца. Доверься ему, он будет знать, что делать.
"Отец?" - поразился Барко, но жрица Бань не дала ему опомниться: она выпрямилась, накинула плащ на собаку и коснулась её своим посохом.
Барко против воли превратился в человека, и, сгорая со стыда, завернулся в плащ. Солдаты взяли его под локти и стянули с помоста.
- Снимите с осуждённого колодки, - повелел князь. Сай, так твёрдо шедший на собственную казнь, теперь дрожал, словно последний листик на зимней вербе. И когда с него сняли последние колодки, он склонился до самой земли перед жрицей Бань.
Он не осмелился ни благодарить, ни молить о смерти. Ради себя самого он не принял бы такой жертвы. Но он был дуанем и знал, что случается, когда умирает маэ.