![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Пріквел до СМ. Продовження
Сагарі пощастило в одному – сестра Сільвія знайшла у підвалах архіву плани каналізації. Трохи застарілі, але Сагара сподівався, що в цілому нічого не перемінилося.
Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал – і звідти полинув такий страшенний сморід, що Сагара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шлема, і так само зробили всі інші шінденівці – взвод Коннора. А люди Ягдбергів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітрений бік, покидавши техніку.
Проте Сагарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої – а зогнилої плоті.
- Я не хочу туди лізти, - мало не зі сльозами сказав Коннор.
- Я також, - зізнався Сагара – і зробив крок у підвал.
У підвалі школи переховувалися діти та вчителі – близько шестисот осіб.
- Що тут сталося? – прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. – Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли – сюди ж не дійшов вогонь?
- Не дійшов – але висмоктав звідси кисень, - відповів Сагара. – Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум'я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг – це значило наступити…
- Це ж діти, - Коннор наче давився чимось. - Самі лише діти.
Сагара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дорослим чи дітям. А тут…
- Як ми їх винесемо? – спитав Коннор. – Вони ж…
- Ми не виноситимемо їх, - вирішив Сагара. – Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут – і ми спалимо тіла термоміною.
- Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
- Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
- А ідентифікація?
- Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку – і… ви бачили, як вибухає консервна банка?
- Годі, панотче… - Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Сагара побачив, який Коннор блідий.
- Ви не призначили мені єпітімію.
- Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітреного боку вже скупчилися місцеві. Сагара пізнав декого – зокрема, пані Янагі.
- Там діти? – спитала вона. – Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
- Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. – Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
- Назвіть мені імена, - він ввімкнув блок пам'яті сантора. – Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
- Ви їх… спалите? – з жахом запитав літній чоловік.
- Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Сагара.
- Ні! – закричала раптом пані Янагі. – Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Сагару з неприхованою огидою.
- Імена, - нагадав він. – Стільки, скільки зможете згадати.
…Увечері пані Янагі принесли до лазарету "Лева". Вона вішалася – але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Сагару та пана Іто:
- Вона потребує серйозної психіатричної допомоги – інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем – ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
- Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра – треба якось виплутуватися.
- Авжеж, - пхикнув брат Аарон. – Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР – і я.
- Петесер – то що? – спитав пан Іто.
- Посттравматичний стресовий розлад, - пояснив брат Аарон. – Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо – половина хлопців також потребуватиме терапії.
- Половина? – усміхнувся Сагара. – То було б добре. Я очікую гіршого.
- Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками – а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь гачки. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Сагара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
- А чому не сьогодні? – спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
- Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації – шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
- Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали – і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і...
- Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, - відказав Сагара.
***
- Отче, я втрачаю віру.
- Я так само.
Брат Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
- Ви серйозно?
- Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч – а Господь їх не зупинив.
- Але ж… - брат Хаас запнувся. – Ну, я думаю… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…
- Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?
- Виходить, так, - брат Хаас опустив голову. – То що мені тепер робити?
- Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.
- Тримати… що?
- Альтернативу. Іншу можливість.
- Яку?
- Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч – і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.
- Кепсько.
- Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони – зможеш і ти.
- А ви?
- А я не хочу.
- Так і я ж не хочу, отче!
- Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунагіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням – Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам'ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?
- Той… хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?
Сагара кивнув.
- То велика спокуса, Хаасе – намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова – але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов – то кричи. Хочеш проклинати – проклинай. Одна умова – від свого, а не від чийогось імені. І друга умова – дій. Що-небудь іще?
Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:
- Жінка.
- Ти вподобав якусь жінку? – здивувався Сагара.
- Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?
- Ні.
- Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…
- Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь – то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше – то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.
- То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…
- Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, - Сагара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.
- А покута, отче?
- Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал – і звідти полинув такий страшенний сморід, що Сагара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шлема, і так само зробили всі інші шінденівці – взвод Коннора. А люди Ягдбергів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітрений бік, покидавши техніку.
Проте Сагарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої – а зогнилої плоті.
- Я не хочу туди лізти, - мало не зі сльозами сказав Коннор.
- Я також, - зізнався Сагара – і зробив крок у підвал.
У підвалі школи переховувалися діти та вчителі – близько шестисот осіб.
- Що тут сталося? – прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. – Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли – сюди ж не дійшов вогонь?
- Не дійшов – але висмоктав звідси кисень, - відповів Сагара. – Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум'я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг – це значило наступити…
- Це ж діти, - Коннор наче давився чимось. - Самі лише діти.
Сагара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дорослим чи дітям. А тут…
- Як ми їх винесемо? – спитав Коннор. – Вони ж…
- Ми не виноситимемо їх, - вирішив Сагара. – Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут – і ми спалимо тіла термоміною.
- Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
- Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
- А ідентифікація?
- Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку – і… ви бачили, як вибухає консервна банка?
- Годі, панотче… - Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Сагара побачив, який Коннор блідий.
- Ви не призначили мені єпітімію.
- Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітреного боку вже скупчилися місцеві. Сагара пізнав декого – зокрема, пані Янагі.
- Там діти? – спитала вона. – Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
- Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. – Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
- Назвіть мені імена, - він ввімкнув блок пам'яті сантора. – Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
- Ви їх… спалите? – з жахом запитав літній чоловік.
- Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Сагара.
- Ні! – закричала раптом пані Янагі. – Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Сагару з неприхованою огидою.
- Імена, - нагадав він. – Стільки, скільки зможете згадати.
…Увечері пані Янагі принесли до лазарету "Лева". Вона вішалася – але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Сагару та пана Іто:
- Вона потребує серйозної психіатричної допомоги – інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем – ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
- Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра – треба якось виплутуватися.
- Авжеж, - пхикнув брат Аарон. – Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР – і я.
- Петесер – то що? – спитав пан Іто.
- Посттравматичний стресовий розлад, - пояснив брат Аарон. – Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо – половина хлопців також потребуватиме терапії.
- Половина? – усміхнувся Сагара. – То було б добре. Я очікую гіршого.
- Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками – а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь гачки. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Сагара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
- А чому не сьогодні? – спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
- Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації – шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
- Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали – і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і...
- Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, - відказав Сагара.
***
- Отче, я втрачаю віру.
- Я так само.
Брат Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
- Ви серйозно?
- Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч – а Господь їх не зупинив.
- Але ж… - брат Хаас запнувся. – Ну, я думаю… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…
- Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?
- Виходить, так, - брат Хаас опустив голову. – То що мені тепер робити?
- Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.
- Тримати… що?
- Альтернативу. Іншу можливість.
- Яку?
- Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч – і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.
- Кепсько.
- Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони – зможеш і ти.
- А ви?
- А я не хочу.
- Так і я ж не хочу, отче!
- Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунагіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням – Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам'ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?
- Той… хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?
Сагара кивнув.
- То велика спокуса, Хаасе – намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова – але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов – то кричи. Хочеш проклинати – проклинай. Одна умова – від свого, а не від чийогось імені. І друга умова – дій. Що-небудь іще?
Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:
- Жінка.
- Ти вподобав якусь жінку? – здивувався Сагара.
- Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?
- Ні.
- Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…
- Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь – то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше – то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.
- То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…
- Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, - Сагара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.
- А покута, отче?
- Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
no subject
no subject