![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Пріквел до СМ. Продовження
Вночі нарешті пролився рясний дощ.
Це була дуже радісна подія: розчищені шінденівцями водозбірники та резервуар почали наповнятися прісною водою, отже водоочисник "Лева" перестане працювати на знос, а жителі – залежати від тієї води, що її роздають гуманітарні місії.
Проте, після вечірньої служби та похорону (людожера поховали окремо від людських рештків з кварталу Мурасакі-Янагі, бо з відкриттям архіву з'явилась надія його ідентифікувати) до "Лева" вишикувалась черга людей з посудом для води.
Сагарі раптом спало на думку, що від самого дня трагедії трапився лише один дощ – вночі, одразу ж після загибелі міста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось – але пройшов дощ, і спраглі люди змогли напитися та перев’язати рани.
Але ніяк не вдалося зібрати вологу: резервуар та водозбірники забито було рештками людей, що даремно чекали порятунку у воді. Вода випарувалася. Всередині резервуар нагадував казанка, в якому тушили м'ясо та забули його на вогні, аж поки все поперетворювалося спершу на однорідну масу, з якої стирчать кістки, а потім – на вугілля.
Сагара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офіцер і священик він, мабуть, міг відкараскатись від цієї роботи – але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один – бо на "Леві" з першого дня зрозуміли, як це: спробувати напоїти шістсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на півтори сотні максимум.
Вони розчистили водозбір за півтори доби – але дощ так і не пішов, аж до цього дня. І навіть сьогодні до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.
Людей було не більше за півсотні – і вони, здавалося, зовсім не вважали на дощ. Стабілізатори "Лева" зараз захищали їх від дощу, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки стояли – хто з чим. Більшість – із пластиковим посудом, який доставили з гуманітарним вантажем нові хазяї планети, домініон Шезаар. Взагалі, більшість прийшла не стільки за водою – скільки заради медичних процедур у корабельному лазареті.
- Отче? – до Сагари підійшов пан Іто з великою флягою в руках. Сагара запросив його всередину корабля, але той рішуче захитав головою і залишився під апарелю.
- Доброго вечора, - сказав Сагара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службі.
- Вечора доброго. Ви сьогодні питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нібито гнався людожер?
- Або гнався, або вони кудись бігли разом.
- Я тут трошки порозмовляв з Енгі, перекинувся словечком ще з деким… Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?
Сагара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.
- Цей хлопець – привид, отче. Його бачать – але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?
- Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.
- Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою. – Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випаровувач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості… Малий не міг би цього зробити сам. Він – привид, пане Сагара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.
- Але де він сам брав воду?
- Ну… Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.
- Він міг так само ділитися водою з хлопцем.
- Ні. Ні!
Сагара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.
Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:
- Відспівайте його.
- Що?
- Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.
Не дочікуючись відповіді, старий повернувся і почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунагіші.
Сагара піднявся на апарель – і побачив брата Томігана, точніше – Томаса Монагана, головного механіка на "Леві".
- Кудись зібралися, брате?
- Так, отче, - сказав Томіган. – Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.
- У вас є лише півгодини, - нагадав Сагара. – Тільки встигнете піднятися на схил, ото й усе.
- Та знаю. Нічого, - брат Томіган махнув рукою.
Він спустився впевнено – стороння людина й не здогадалася б, що брат Томіган ходить на протезах. Вже внизу розвернувся і сказав:
- Той хлопець, отче… Даруйте, я випадково почув вашу розмову… Так от, хлопець – не привид.
- Ви його бачили?
- Так, випадково, кілька разів. Я виходив купатися ввечері, коли темно. Не люблю, коли на мене витріщаються, знаєте… Потім трохи сидів на березі, грав на губній гармошці. Одного разу побачив дитину – хлопця, на вид може шість, може, сім років… Сидів на плитах, отам, - брат Томіган показав рукою на колишній причал для навег. – Слухав, як я граю.
- Ви не помилилися? То справді була дитина?
- Так, я її бачив, як оце вас. Він підійшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потім залишався – мабуть, чекав, поки я знову почну.
- Розмовляв з вами?
- Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю ніхонго – а він, мабуть, не знає астролату. Він якийсь… дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири…
- Чому ви не розповідали про нього раніше?
- Та думав, це хтось з місцевих. Тобто – з наметового містечка.
- Може ми поговоримо пізніше, після Повечір'я?
- Добре, - кивнув Томіган. – Ну, то я піду?
Брат Томіган навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Сагара починав вже підозрювати Кінсбі – а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.
Це було дивно – і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіган вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет "Лева", а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіган жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіган, стидаючись свого каліцтва – на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя – бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томігану, бо…
"Бо брат Томіган без протезів – одного з ним зросту!"
Молнія впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Сагару пройшли чоловік та жінка – останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
- Така гроза, - звернувся до них Сагара. – Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
- Ні-ні, ми підемо, - захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Сагара затамував зітхання.
Чомусь мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій - але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Сагарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти – але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Сагара якось мав щодо цього розмову з Мінья – того дня, як відлетіла Перша центурія.
- Чому вони ненавидять нас? – спитав Мінья. - Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
- Бо ми не встигли перешкодити Ріва, - сказав Сагара.
- Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
- Якби ми справді цього хотіли – могли б. Чотири такі кораблі, як "Танкред", могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
- А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
- Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса – і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний – але навіщо?
- Чорт! – в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: "чхорт!". – Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
- Вони таки люди, - сказав Сагара.
- Ви кажете так, бо ви священик, - посміхнувся Мінья. – Насправді ви так не думаєте.
- Маєте на увазі, що я лицемір?
- Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі – зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва – то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
- Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
- Маячня. Вавилонська пропаганда.
- На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
- Що? – Мінья здивувався.
- Нагасакі. Я народився в Нагасакі, на Старій Землі.
- Ви? На Старій Землі? Але ж це…
- Вавилонський протекторат? - Сагара усміхнувся. – Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче – коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса – і попростував до імперського консулату.
- Вибачте, я… нічого не знав, - командер Мінья трохи знітився.
- Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
- Але землянин в Шіндені!
- Шінден був започаткований землянкою – хіба ні?
- Так, і вашою співвітчизницею. Цікаво, про неї щось викладають на уроках історії?
- Так, мимохідь. У рамках загальної історії Еберу. А оскільки тоді керівництво Землі дуже нерозумно вчинило, майже в повному складі перетворившись на біороботів – на цій темі не загострюють уваги.
- Але ви опинилися в Шіндені хіба не через неї?
- Ні. В Шінден я потрапив вже після семінарії. Мене відправили капеланом до "Барбароси", і я… просто залишився. Спершу Садако Такеда мене цікавила значно менше, ніж Двадцять Шість.
- Чогось я знову не розумію…
- Двадцять шість мучеників Нагасакі. Ми, ніхонці, можемо непоштиво ставитися до різних релігій, але поштиво ставимося до історичної спадщини. Національний характер, нічого не вдієш. Християнство майже заборонене, але пам’ятник мученикам стоїть. До нього давно звикли – а ми дуже любимо свої звички. Отже, люди звикли – а значить, майже не помічали… І я не помічав, поки одного разу не зупинився перед статуєю Томаса Мікі й не подумав: йому було чотирнадцять. як і мені. Якщо ця релігія така страшна, як нас навчають у школі – то чому він волів померти заради неї? Він був маніяк, фанатик? Йому подобалось бачити, як спалюють людей живцем? Я зайшов до музею і прочитав його листа до матері з в’язниці…
Сагара замовк.
- І… що? – не витримав нарешті Мінья.
- І я почав шукати істині Христової, і не заспокоївся, аж поки не знайшов.
В Мінья був такий ошелешений вигляд, що Сагара не зміг втриматися від сміху.
- Ні, звичайно ж, ні… Я був нормальним хлопцем, з нормальним колом інтересів – спорт, головідео, інтеракт, навчання... Я знав, що, закінчу школу середнього ступеню – і мені куплять снайк, а коли поступлю до університету – куплять скутер… Першого разу мені щось стрельнуло в голову саме після школи – і я замість юридичиного пішов та подав документи на історичний. Батьки не заперечували: Земля – це величезний архів, музей та бібліотека… Історики не дуже багато заробляють – але це вшанована професія. З цього, власне, почалось. Я взявся вивчати період Еберу. Що змусили мільйони людей покинути Землю – таку ласкаву, таку милу – і кинутися у порожнечу?
- І ви… дізналися правди, яку від вас приховували?
Сагара знову розреготався.
- Правди ніхто не приховує, командере. Вона просто мало кому потрібна. Наприклад, ви дуже здивувалися, коли я сказав, що можна вірити в Христа – і чинити щось подібне до того, що ми бачимо тут. Я стикнувся з цим феноменом – багато хто думає, що християнство почалося від Еберу. Звичайно, люди не уявляють собі історію так, ніби оце був Христос – а одразу після нього прийшов Браян Ріордан… Але що там було протягом двох тисяч з гаком років між Христом та Браяном – про це не дуже замислюються. А було… багато всякого.
- Ага, я чув цю маячню – мало не пів-Афропи спалили на вогнищах, і всяке таке…
- Європи, - за викладацькою звичкою поправив Сагара. – Континент звався Європою.
- Та яка, в біса, різниця, як він там звався, - роздратовано кинув Мінья. – Все одно маячня.
Сагара раптом втратив інтерес до бесіди. Нікого ні в чому не переконати – скільки разів ти втрапляв у цю пастку? Скільки разів думав, що співбесідник прагне знань і готовий іти до них шляхом сумніву та розпачу?
- Врешті решт, - сказав він, – досліджуючи історію, я переконався в одній з істин віри.
- Якій?
- Первородний гріх існує. Одвіку люди думають, що на новому місці, під іншими зірками, вони зможуть створити суспільство, вільне від помилок минулого – але проходить трохи часу, і все повторюється…
- Отче, - Мінья усміхнувся до нього. Сагара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням – тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. – Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
- Так, - погодився отець Сагара. – Але варто нам повірити, що супротивник – навіть такий, як Нейгал, - не людина… і ми це зробимо.
- Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, - сказав Мінья. – Знаю, що ви – саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти Нейгала – та підсмажу його у своє задоволення.
- Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
- Це ваша робота, - сказав Мінья, і вони розпрощалися.
Це була дуже радісна подія: розчищені шінденівцями водозбірники та резервуар почали наповнятися прісною водою, отже водоочисник "Лева" перестане працювати на знос, а жителі – залежати від тієї води, що її роздають гуманітарні місії.
Проте, після вечірньої служби та похорону (людожера поховали окремо від людських рештків з кварталу Мурасакі-Янагі, бо з відкриттям архіву з'явилась надія його ідентифікувати) до "Лева" вишикувалась черга людей з посудом для води.
Сагарі раптом спало на думку, що від самого дня трагедії трапився лише один дощ – вночі, одразу ж після загибелі міста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось – але пройшов дощ, і спраглі люди змогли напитися та перев’язати рани.
Але ніяк не вдалося зібрати вологу: резервуар та водозбірники забито було рештками людей, що даремно чекали порятунку у воді. Вода випарувалася. Всередині резервуар нагадував казанка, в якому тушили м'ясо та забули його на вогні, аж поки все поперетворювалося спершу на однорідну масу, з якої стирчать кістки, а потім – на вугілля.
Сагара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офіцер і священик він, мабуть, міг відкараскатись від цієї роботи – але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один – бо на "Леві" з першого дня зрозуміли, як це: спробувати напоїти шістсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на півтори сотні максимум.
Вони розчистили водозбір за півтори доби – але дощ так і не пішов, аж до цього дня. І навіть сьогодні до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.
Людей було не більше за півсотні – і вони, здавалося, зовсім не вважали на дощ. Стабілізатори "Лева" зараз захищали їх від дощу, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки стояли – хто з чим. Більшість – із пластиковим посудом, який доставили з гуманітарним вантажем нові хазяї планети, домініон Шезаар. Взагалі, більшість прийшла не стільки за водою – скільки заради медичних процедур у корабельному лазареті.
- Отче? – до Сагари підійшов пан Іто з великою флягою в руках. Сагара запросив його всередину корабля, але той рішуче захитав головою і залишився під апарелю.
- Доброго вечора, - сказав Сагара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службі.
- Вечора доброго. Ви сьогодні питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нібито гнався людожер?
- Або гнався, або вони кудись бігли разом.
- Я тут трошки порозмовляв з Енгі, перекинувся словечком ще з деким… Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?
Сагара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.
- Цей хлопець – привид, отче. Його бачать – але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?
- Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.
- Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою. – Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випаровувач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості… Малий не міг би цього зробити сам. Він – привид, пане Сагара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.
- Але де він сам брав воду?
- Ну… Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.
- Він міг так само ділитися водою з хлопцем.
- Ні. Ні!
Сагара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.
Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:
- Відспівайте його.
- Що?
- Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.
Не дочікуючись відповіді, старий повернувся і почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунагіші.
Сагара піднявся на апарель – і побачив брата Томігана, точніше – Томаса Монагана, головного механіка на "Леві".
- Кудись зібралися, брате?
- Так, отче, - сказав Томіган. – Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.
- У вас є лише півгодини, - нагадав Сагара. – Тільки встигнете піднятися на схил, ото й усе.
- Та знаю. Нічого, - брат Томіган махнув рукою.
Він спустився впевнено – стороння людина й не здогадалася б, що брат Томіган ходить на протезах. Вже внизу розвернувся і сказав:
- Той хлопець, отче… Даруйте, я випадково почув вашу розмову… Так от, хлопець – не привид.
- Ви його бачили?
- Так, випадково, кілька разів. Я виходив купатися ввечері, коли темно. Не люблю, коли на мене витріщаються, знаєте… Потім трохи сидів на березі, грав на губній гармошці. Одного разу побачив дитину – хлопця, на вид може шість, може, сім років… Сидів на плитах, отам, - брат Томіган показав рукою на колишній причал для навег. – Слухав, як я граю.
- Ви не помилилися? То справді була дитина?
- Так, я її бачив, як оце вас. Він підійшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потім залишався – мабуть, чекав, поки я знову почну.
- Розмовляв з вами?
- Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю ніхонго – а він, мабуть, не знає астролату. Він якийсь… дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири…
- Чому ви не розповідали про нього раніше?
- Та думав, це хтось з місцевих. Тобто – з наметового містечка.
- Може ми поговоримо пізніше, після Повечір'я?
- Добре, - кивнув Томіган. – Ну, то я піду?
Брат Томіган навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Сагара починав вже підозрювати Кінсбі – а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.
Це було дивно – і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіган вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет "Лева", а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіган жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіган, стидаючись свого каліцтва – на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя – бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томігану, бо…
"Бо брат Томіган без протезів – одного з ним зросту!"
Молнія впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Сагару пройшли чоловік та жінка – останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
- Така гроза, - звернувся до них Сагара. – Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
- Ні-ні, ми підемо, - захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Сагара затамував зітхання.
Чомусь мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій - але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Сагарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти – але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Сагара якось мав щодо цього розмову з Мінья – того дня, як відлетіла Перша центурія.
- Чому вони ненавидять нас? – спитав Мінья. - Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
- Бо ми не встигли перешкодити Ріва, - сказав Сагара.
- Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
- Якби ми справді цього хотіли – могли б. Чотири такі кораблі, як "Танкред", могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
- А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
- Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса – і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний – але навіщо?
- Чорт! – в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: "чхорт!". – Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
- Вони таки люди, - сказав Сагара.
- Ви кажете так, бо ви священик, - посміхнувся Мінья. – Насправді ви так не думаєте.
- Маєте на увазі, що я лицемір?
- Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі – зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва – то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
- Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
- Маячня. Вавилонська пропаганда.
- На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
- Що? – Мінья здивувався.
- Нагасакі. Я народився в Нагасакі, на Старій Землі.
- Ви? На Старій Землі? Але ж це…
- Вавилонський протекторат? - Сагара усміхнувся. – Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче – коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса – і попростував до імперського консулату.
- Вибачте, я… нічого не знав, - командер Мінья трохи знітився.
- Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
- Але землянин в Шіндені!
- Шінден був започаткований землянкою – хіба ні?
- Так, і вашою співвітчизницею. Цікаво, про неї щось викладають на уроках історії?
- Так, мимохідь. У рамках загальної історії Еберу. А оскільки тоді керівництво Землі дуже нерозумно вчинило, майже в повному складі перетворившись на біороботів – на цій темі не загострюють уваги.
- Але ви опинилися в Шіндені хіба не через неї?
- Ні. В Шінден я потрапив вже після семінарії. Мене відправили капеланом до "Барбароси", і я… просто залишився. Спершу Садако Такеда мене цікавила значно менше, ніж Двадцять Шість.
- Чогось я знову не розумію…
- Двадцять шість мучеників Нагасакі. Ми, ніхонці, можемо непоштиво ставитися до різних релігій, але поштиво ставимося до історичної спадщини. Національний характер, нічого не вдієш. Християнство майже заборонене, але пам’ятник мученикам стоїть. До нього давно звикли – а ми дуже любимо свої звички. Отже, люди звикли – а значить, майже не помічали… І я не помічав, поки одного разу не зупинився перед статуєю Томаса Мікі й не подумав: йому було чотирнадцять. як і мені. Якщо ця релігія така страшна, як нас навчають у школі – то чому він волів померти заради неї? Він був маніяк, фанатик? Йому подобалось бачити, як спалюють людей живцем? Я зайшов до музею і прочитав його листа до матері з в’язниці…
Сагара замовк.
- І… що? – не витримав нарешті Мінья.
- І я почав шукати істині Христової, і не заспокоївся, аж поки не знайшов.
В Мінья був такий ошелешений вигляд, що Сагара не зміг втриматися від сміху.
- Ні, звичайно ж, ні… Я був нормальним хлопцем, з нормальним колом інтересів – спорт, головідео, інтеракт, навчання... Я знав, що, закінчу школу середнього ступеню – і мені куплять снайк, а коли поступлю до університету – куплять скутер… Першого разу мені щось стрельнуло в голову саме після школи – і я замість юридичиного пішов та подав документи на історичний. Батьки не заперечували: Земля – це величезний архів, музей та бібліотека… Історики не дуже багато заробляють – але це вшанована професія. З цього, власне, почалось. Я взявся вивчати період Еберу. Що змусили мільйони людей покинути Землю – таку ласкаву, таку милу – і кинутися у порожнечу?
- І ви… дізналися правди, яку від вас приховували?
Сагара знову розреготався.
- Правди ніхто не приховує, командере. Вона просто мало кому потрібна. Наприклад, ви дуже здивувалися, коли я сказав, що можна вірити в Христа – і чинити щось подібне до того, що ми бачимо тут. Я стикнувся з цим феноменом – багато хто думає, що християнство почалося від Еберу. Звичайно, люди не уявляють собі історію так, ніби оце був Христос – а одразу після нього прийшов Браян Ріордан… Але що там було протягом двох тисяч з гаком років між Христом та Браяном – про це не дуже замислюються. А було… багато всякого.
- Ага, я чув цю маячню – мало не пів-Афропи спалили на вогнищах, і всяке таке…
- Європи, - за викладацькою звичкою поправив Сагара. – Континент звався Європою.
- Та яка, в біса, різниця, як він там звався, - роздратовано кинув Мінья. – Все одно маячня.
Сагара раптом втратив інтерес до бесіди. Нікого ні в чому не переконати – скільки разів ти втрапляв у цю пастку? Скільки разів думав, що співбесідник прагне знань і готовий іти до них шляхом сумніву та розпачу?
- Врешті решт, - сказав він, – досліджуючи історію, я переконався в одній з істин віри.
- Якій?
- Первородний гріх існує. Одвіку люди думають, що на новому місці, під іншими зірками, вони зможуть створити суспільство, вільне від помилок минулого – але проходить трохи часу, і все повторюється…
- Отче, - Мінья усміхнувся до нього. Сагара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням – тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. – Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
- Так, - погодився отець Сагара. – Але варто нам повірити, що супротивник – навіть такий, як Нейгал, - не людина… і ми це зробимо.
- Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, - сказав Мінья. – Знаю, що ви – саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти Нейгала – та підсмажу його у своє задоволення.
- Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
- Це ваша робота, - сказав Мінья, і вони розпрощалися.
no subject