![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про нас, "свідомих"
(Русские френды - если хотите, продублирую текст на русском)
Останнім часом довелося стикатися з людьми, для кого слово "свідомий" - це своєрідна лайка. Читаючи українську літературу 20-х років, бачу, що за лайку воно правило декому й тоді. Пресупозиція такого слововживання натякає на те, що за позитив імперським шовіністам править саме несвідомість, російською - "бессознательность". Відсутність національної свідомості подібна до відсутності свідомості особистої: нація, як і людина, може знаходитися у "бессознательном состоянии", лише трохи дихаючи, а врешті дуже схожа на труп. Тоді її беруть за ноги і тягнуть куди треба. Несвідома, подібна до трупа нація, яка тільки ледь чутно дихає - то мрія будівників імперій. Тому слово "свідомий" для них - лайка.
Несвідомість такими людьми вихваляється наче якась цнота. "Тато, чому ми живемо в гівні?" - "Бо є таке слово: батьківщина, синку". Де народився, там і згодився. Звідти вже один крок до "знай, сверчок, свой шесток", "по Сеньке и шапка" та ін. Людина не мусить замислюватися над своїм патріотизмом, це почуття має бути інстинктивне, як любов до матері. Але ж навіть до матері не кожний здетен відчувати інстинктивну, несвідому любов. До п"яти років кожне дитинча кохає матір несвідомо, а потім починається встановлення з нею людських стосунків, і якщо матір погано поводиться з дитиною - це апріорне, дитяче кохання може бути зруйноване. Несвідомий патріотизм - це заклик до народу перебувати в стані духовного та ментального немовляти, а тим самим - довічний дозвіл для батьківщини-матері до кінця дитячого віку вирішувати долю тієї дитини: або пестити біля грудей, або викинути на мороз. Дуже зручно: індивід зобов"язаний країні всім, країна йому - нічим.
Я задумалася про себе й таких як я. Справді, слово "свідомий" буде найточнішою характеристикою для нашої національної орієнтації. Ми українці не за кров"ю, не за місцем народження - а за власним свіомим вибором та бажанням. Ми, як і люди 10-х та 20-х, могли обирати. Так склалося, що нас рано позбавили "матері", якою б вона не була. Ментальне дитинство скінчилося разом з фізичним - ми, народжені в СРСР, одного ранку проуинулися і взнали, що великої спільної Батьківщини в нас нема. Нас не спитали.
Дехто з нас поневірявся досить довго. Рідною мовою для нас була російська, і ми дивилися на Росію як на країну, що може замінити нам втрачену "матір". Але проходило п"ять, десять, п"ятнадцять років - рано чи пізно ми взнавали, що Росія не прийме нас як тих, що повернулися. А "понаехавшими" ставати не хотілося. Ми починали розуміти: Росія хоче бути матір"ю лише з однієї умови: втрати свідомості. Ми повинні були впасти в ментальну летаргію, скасувати всі свої бажання та вимоги, відмовитися від діалогу з "мамою", бо який діалог може бути в немовляти з дорослою людиною - і покохати Росію не тому що вона гідна кохання - а тому що вона спадкоємиця втраченої матері, і і за правом спадку претендує на нашу любов, а також на право вирішувати, або пестити дитину біля грудей, або викидати на мороз.
Ми дивилися на тих, кого викинуто на мороз - і розуміли, що втрата свідомості, до якої закликають будівники імперій, буде загибельною, фатальною. Кожному українцеві, хто чув про 30 роки відомо, що це таке - коли мати їсть дітей; але жодна матір в ті страшні часи, не обстоювала свого "права" на це.
Саме з цієї причини для нас був неприйнятний і український націоналізм у тій формі, яку продають Корчинський та компанія. Бо цей націоналізм - так само несвідомий, Україну належить кохати через те, що вона є Україною, місцем народження, і знову-таки не питаючи, є вона в кожному окремому випадку правою, чи ні, знову-таки прийнявши позу ментального немовляти, широко розкриваючи пташиного ротика для нової порції їдла, не переймаючися питанням, що це за їдло.
Ми шукали свого шляху, і знайшли його. Це - націоналізм свідомий. Серце, яке підпорядковане розумові. Націоналізм, джерелом якого є гордість вільної людини, що сама обирає свою долю, мову, культуру - а не гординя дитини, що хизується досягненнями батьків, бо своїх не має за душею.
Свідомість - це єдиний шлях уникнути перетворення на імперських будівників або на їхніх жертв. Це любов, яка базується не на ілюзіях, а на обміркованих почуттях. "Вибрати не можна лише батьківщину" - писав поет Василь Симоненко, який, за іронією долі, саме обрав собі батьківщину і був їй вірний. Народжений в СРСР, він не перетворився на патріота "загальнорадянського", насправді - недоросійського. Як і інші, народжені та померлі в Російській чи Австро-Угорській імперіях, у Польщі, СРСР, Канаді, Франції - вибирали Україну.
Бути українцем тепер - це насамперед вибирати.
Трошечки апдейту
Звичайно, наявність свідомої любові до батьківщини ніяк не заперечує наявність любові несвідомої. Але я не належу до тих людей, що одразу відчули в Україні або в Росії матір. І нас таких багато - дітей стандартних залізобетонних спальних кварталів, однакових в усіх містах світу. Наша любов до батьківщини - це насамперед мова і література. Не наша вина, що змалку нас було відірвано від грунту. Не наша вина, що в тих місцях, звідки приїздили на "комсомольськие стройки" наші дідусі та бабусі, на нас вже ніхто не чекає. Не наша вина, що ми почати вивчати мову дорослими й розмовляємо "по-книжковому", та ще й з помилками, бо нам бракує мовного середовища. Ми є такими, якими є.
Свідомі.
Под катом - дубль по-русски
В последнее время приходилось сталкиватться с людьми, для которых "свидомый" (с украинского - "сознательный) - своеобразное ругательство. Читая украинскую литературу 20-х гг, вижу, что ругательством оно служило кое-кому и тогда. Пресуппозиция такого словоупотребления намекает на то, что позитивом для имперских шовинистов является именно бессознательность. Отсутствие национального сознания подобно отсутствию сознания личного: нация, как и человек, может находиться в "бессознательном состоянии", еле дыша, а в целом - очнь похожая на труп. Тогда ее берут за ноги и тащат куда хотят. Бессознательная, подобная трупу нация - места строителей имерий. Поэтому слово "сознательный" для них - ругательство.
Бессознаиельность такими людьми прославляется как некая добродетель. "Папа, почему мы живем в говне? - Есть такое слово "родина", сынок". Где родился, там и пригодился. Отсюда уже шаг до "знай, сверчок, свой шесток", "по Сеньке и шапка" и пр. Человек не должен задумываться над своим патриотизмом, это чувство должно быть инстинктивным, как любовь к матери. Но ведь даже к матери не каждый взрослый человек может ощущать инстинктивную, бессознательную любовь. До пяти лет человек любит мать бессознательно, а потом начинается установление с ней человеческих отношений, и если мать плохо поступает с ребенком - эта априорная, детская любовь может быть разрушена. Бессознательный патриотизм - это призыв к народу пребывать в состоянии духовного и ментального младенчества, тем самым - вечное позволение родине-матери до конца века детей решать, ласкать ли их на своей груди или вышвырнуть на мороз. Очень удобно: индивид обязан стране всем, она ему - ничем.
Я задумалась о себе и таких как я. В самом деле, слово "сознательный" будет наиточнейшей характеристикой нашей национальной ориентации. Мы украинцы не по крови, не по месту рождения, мы украинцы по сознательному выбору и желанию. Как и люди 10-х-20-х годов, мы могли выбирать. Так сложилось, что нас рано лишили "матери", какой бы она ни была. Ментальное детство закончилось вместе с физическим - мы, рожденные в СССР, однажды проснулись и узнали, что большой общей Родины у нас нет. Нас не спросили.
Кто-то из нас мыкался довольно долго. Рдным языком был русский, и мы смотрели на Россию как на страну, которая нам заменит утраченную "мать". НО проходили годы - пять, десять, пятнадцать - рано или поздно мы узнавали, что Россия не примет нас как вернувшихся. А "понаехавшими" становиться не хотелось. Мы начинали понимать: Россия хочет быть матерью лишь на условии потери сознания. Мы должны были впасть в ментальную летаргию, отменить свои желания и требования, отказаться от диалоа с "мамой" - какой диалог может быть у грудного ребенка со взрослым человеком - и полюбить Россию не потому что она достойна любви, а потому что она достойна любви, а потому что она наследница утраченной матери, и по праву наследства претендует на нашу любовь, а также на право решать, ласкать ли ей нас или вышвырнуть на мороз.
Мы смотрели на тех, ко выброшен на мороз - и понимали, что потеря сознания, к которой призывают имперские строители, будет гибельной, фатальной. Каждый украинец из истории 30-х знает, что это такое - когда мать ест детей; но ни одна мать в те страшные годы не отстаивала своего "права" на это
Именно поэтому для нас был неприемлем и украинский национализм в той форме, которую продают Корчинский и компания. Ибо этот национализм - такой же бессознательный, Украину следует любить лишь потому что это Украина, место рождения, снова-таки не спрашивая, права она в каждом отдельном случае или нет, снова-таки приняв позу ментального младенчества, широко раскрывая птичий ротик для новой порции жратвы, не заботясь вопросом, что это за жратва.
Мы искали свой путь и нашли его. Это национализм сознательный. Сердце, подчиненное разуму. Национализм, источник которого - гордость человека, что сам выбрал судьбу, язык, культуру - а не гордыня ребенка, хвалящегося достижениями родителей, потому что своих за душой нет.
Сознательность - единственный способ избежать превращения в имперских строителей или их жертв. Это оюбовь, которая базируется не на иллюзиях, а на осмысленных чувствах. "Вибрати не можна лише батьківщину" - писал поэт Васыль Симоненко, который, по иронии судьбы, именно избрал себе родину и был ей верен. Рожденный в СССР, он не превратился в патриота "общесоветского" (на деле - недороссийского). Как и многие другие, рожденные в Российской или Австро-Венгерской империях, в Польше, СССР, Канаде, Франции - выбравших УКраину.
Быть украинцем сейчс - это в первую очередь выбирать.
Некоторый апдейт
Конечно, наличие сознаельной любви никак не отменяет наличие любви бессознательной. Но я не принадлежу к тем людям, кто сразу ощутил в Украине или России мать. И нас таких много - детей железобетонных спальных кварталов, одинаковых во всех городах мира. Наша любовь к родине - это в первую очередь язык и литература. Не наша вина, что в тех местах, откуда приезжали на "комсомольские стройки" наши дедушки и бабушки, нас уже никто не ждет. Не наше вина, что мы изучали язык взрослыми и разговариваем "по-книжному", да еще и с ошибками, потому что нам не хватает языковой среды. Мы такие, какие мы есть.
Сознательные.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
Page 1 of 5