![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
З фейсбуку Луче Чучхе
Протягом якогось часу думала, що знаходять привабливого у російській культурі деякі наші, здавалося б, цілком патріотичні люди. Не в плані "що в ній є доброго", бо тут відповідь очевидна, прекрасного в ній є повно. А в плані бажання до цієї культури належати та зробити з України ще одну, на цей раз правильну і очищену від "помилок" Россію, лише може з деякими особливостями, цілком "етнографічного" характеру (сало-вишиванки-народні співи).
Зрозуміло, що грають роль звичка, молодість, яка відбулася саме у "тій" культурі, звичне знецінення всього українського. Це все насправді є, але відчувається ще щось.
Не спрацьовує теза "бо це офігєть яка велика культура, надзвичайна, очевидно, що з'являється бажання бути всередині неї", Насправді нічого очевидного тут немає, адже країн із надзвичайним культурним спадком не одна і не дві, але коли ви слухаєте Бітлз або читаєте Ремарка, вам в голову не лізе "о, я, мабуть, англієць" або "з цього дня буду німцем". Захват, бажання наслідувати - так. Але ти _не стаєш_ тим, кого читаєш або слухаєш і в принципі, якщо немає якихось великих проблем у голові, зазвичай і не бажаєш стати (хоча тут, звісно, бувають виключення, втім на те вони й виключення, що не норма).
У мене є дві здогадки про цю привабливість.
Перша - обіцянка, яку якимось чином дає споживачеві культурного продукту російська культура через пануючі дискурси, що "це все може стати твоїм". Я знаю про цю обіцянку в тому числі за власним голодним сумом двадцятирічної давнини, коли я обрала для себе Україну, ще не розуміючі як слід, що це був за вибір, а імперія жила в мені і дивилася на світ моїми очима.
Інші культури (принайнмі той культурний продукт, який до нас потрапляє) зазвичай є начебто оберненими самі до себе. Вони існують "в собі" і є в певному сенсі "завершеними", хоча ця завершеність весь час оновлюється. Ми можемо дивитися зовні, ми можемо взяти щось звідти собі (але доведеться пропустити крізь себе), та є очевидним, що це щось окреме від нас. Неможливо просто побажати і "стати французом" і цим отримати приналежність, наприклад, до ВФР або Лувру. Можна "стати французом", якщо, наприклад, натуралізоватися у Франції і так зануритися у французське життя, що воно стане твоєю буденністю. Або можна "любити все французське", але тоді Франція окремо, ти - окремо, вона об'єкт твоєї любові, окремий від тебе.
Не так з російською культурою. Власне, для росіян звичним є дискурс, згідно з яким взагалі не треба нічого робити, щоб належати до "рускаго міра". Зазвичай достатньо _знання_ російської мови (як другої, третьої, немає значення). Ти можеш жити де завгодно, із російської культури насправді знати лише кілька блатних пісень та мати в культурному загашніку недочитані під час навчання "Війну і мир" та щось із Нєкрасова.
Лише забажай - і Пушкін це відразу "твоя гордість", палаци Пітєра належать тобі, весь радянський спадок належить тобі (інші 14 республік відразу розчиняються в тумані), і в принципі Камчатка теж твоя, і немає значення, що ти про неї нічого не знаєш і знати, власне, не бажаєш. Але ж яка територія!
Не треба бути знавцем, навіть любити не треба - лише забажай, щоб воно було твоє.
Так, доведеться від дечого відмовитися, але це не відразу стає зрозумілим. Цей російський дискурс наче обіцяє тобі, що лише висловивши бажання ти можеш отримати "як свою" цілу велику культуру, зберігши все своє власне, особливе, отримане з досвіду.
Обіцянка ця брехлива, але хто про таке думає.
Друге - можливість отримати впевненість.
Хоча правильніше назвати це "впевненістю".
Бо це такий стан, коли ти ще не знаєш, що існує вибір, що все в житті непросто, що обов*язково доведеться щось втрачати, що немає абсолютно доброго та абсолютно злого. Тобто це стан, коли світ ще не виглядає амбівалентним, а здається цілісним.
Тут я опиняюся на хиткому грунті, бо тема є надто для мене складною, а знань в мене обмаль.
Отже, теза є такою - класичні та популярні російські "тексти" є такими, що транслюють обмаль амбівалентності, дуже впевнено "гнуть лінію" (в різних текстах це можуть бути навіть і протилежні лінії, звісно), замало передають депресивний стан печалі через втрату чогось, через необхіднсть на неминучість вибору. Російська знаменита "філософічність" є швидше "душевністю", емоційністю.
Власне, цим просякнуто там все. Багато "душевності", мало зрілості. Є розривання на грудях рубахи та биття в екстазі головою об підлогу. замало справжніх сумнівів, коли ти усім розумом та душею розумієш та відчуваєш альтернативи, вибір рве те на шматки, ти обираєш, переживаєш депресію та горе і йдеш далі, отримуючі усі результати твого вибору.
Доросла людина не знає цієї "простоти", із якої витікає російська "впевненість".
А україньска культура тим більше не знає - не тому, що ми такі дорослі, а тому що внутрішньо суперечливі, сповнені невирішених внутрішніх конфліктів та ще й протягом історії отримали дурну звичку - замість заглиблення в працю заглилюватися у вирішення конфлікту, подолання суперечливості. Такий національний характер. Тут не може бути спокою та впевненості, якщо ти українець, ти відчуваєш внутрішній конфлікт, невпевненість та сумніви, які зазвичай властиві підліткам. І це все крім того ще й весь час просякнуто сумом. Постійно, крім моментів, коли ми сміємося (може тому й любимо посміятися).
Російська культура та російське суспільство, особливо якими вони виглядають звідси, начебто позбавлені цієї перманентної битви, у якій ти, як відчувається, або вже програв, або ось-ось програєш, або взагалі немає тих, хто виграє (зрада, зрада, зрада, рідкісна перемога, але ти вже знаєш, що після неї знову буде зрада). Російська культура обіцяє "цілісність", хай вона вдавана, але яка блискуча - бо це стан людини, яка на всіх чхати хтіла і йде напролом, не помічаючі навіть, що наступила комусь на голову, адже цікавить її виключно вона сама. Можливість "не помічати" приваблює.
Додати до цього впевненість, що той жах, на який регулярно перетворюється російське життя, і той жалюгідний стан, в якому там знаходиться людина - це такі "окремі помилки" та "тимчасові перегиби" - і ось ми отримуємо людину, яка вірить, що на українських теренах можна побудувати гарний варіант Росії, із піснями але без сталіно-путіна.
Зрозуміло, що грають роль звичка, молодість, яка відбулася саме у "тій" культурі, звичне знецінення всього українського. Це все насправді є, але відчувається ще щось.
Не спрацьовує теза "бо це офігєть яка велика культура, надзвичайна, очевидно, що з'являється бажання бути всередині неї", Насправді нічого очевидного тут немає, адже країн із надзвичайним культурним спадком не одна і не дві, але коли ви слухаєте Бітлз або читаєте Ремарка, вам в голову не лізе "о, я, мабуть, англієць" або "з цього дня буду німцем". Захват, бажання наслідувати - так. Але ти _не стаєш_ тим, кого читаєш або слухаєш і в принципі, якщо немає якихось великих проблем у голові, зазвичай і не бажаєш стати (хоча тут, звісно, бувають виключення, втім на те вони й виключення, що не норма).
У мене є дві здогадки про цю привабливість.
Перша - обіцянка, яку якимось чином дає споживачеві культурного продукту російська культура через пануючі дискурси, що "це все може стати твоїм". Я знаю про цю обіцянку в тому числі за власним голодним сумом двадцятирічної давнини, коли я обрала для себе Україну, ще не розуміючі як слід, що це був за вибір, а імперія жила в мені і дивилася на світ моїми очима.
Інші культури (принайнмі той культурний продукт, який до нас потрапляє) зазвичай є начебто оберненими самі до себе. Вони існують "в собі" і є в певному сенсі "завершеними", хоча ця завершеність весь час оновлюється. Ми можемо дивитися зовні, ми можемо взяти щось звідти собі (але доведеться пропустити крізь себе), та є очевидним, що це щось окреме від нас. Неможливо просто побажати і "стати французом" і цим отримати приналежність, наприклад, до ВФР або Лувру. Можна "стати французом", якщо, наприклад, натуралізоватися у Франції і так зануритися у французське життя, що воно стане твоєю буденністю. Або можна "любити все французське", але тоді Франція окремо, ти - окремо, вона об'єкт твоєї любові, окремий від тебе.
Не так з російською культурою. Власне, для росіян звичним є дискурс, згідно з яким взагалі не треба нічого робити, щоб належати до "рускаго міра". Зазвичай достатньо _знання_ російської мови (як другої, третьої, немає значення). Ти можеш жити де завгодно, із російської культури насправді знати лише кілька блатних пісень та мати в культурному загашніку недочитані під час навчання "Війну і мир" та щось із Нєкрасова.
Лише забажай - і Пушкін це відразу "твоя гордість", палаци Пітєра належать тобі, весь радянський спадок належить тобі (інші 14 республік відразу розчиняються в тумані), і в принципі Камчатка теж твоя, і немає значення, що ти про неї нічого не знаєш і знати, власне, не бажаєш. Але ж яка територія!
Не треба бути знавцем, навіть любити не треба - лише забажай, щоб воно було твоє.
Так, доведеться від дечого відмовитися, але це не відразу стає зрозумілим. Цей російський дискурс наче обіцяє тобі, що лише висловивши бажання ти можеш отримати "як свою" цілу велику культуру, зберігши все своє власне, особливе, отримане з досвіду.
Обіцянка ця брехлива, але хто про таке думає.
Друге - можливість отримати впевненість.
Хоча правильніше назвати це "впевненістю".
Бо це такий стан, коли ти ще не знаєш, що існує вибір, що все в житті непросто, що обов*язково доведеться щось втрачати, що немає абсолютно доброго та абсолютно злого. Тобто це стан, коли світ ще не виглядає амбівалентним, а здається цілісним.
Тут я опиняюся на хиткому грунті, бо тема є надто для мене складною, а знань в мене обмаль.
Отже, теза є такою - класичні та популярні російські "тексти" є такими, що транслюють обмаль амбівалентності, дуже впевнено "гнуть лінію" (в різних текстах це можуть бути навіть і протилежні лінії, звісно), замало передають депресивний стан печалі через втрату чогось, через необхіднсть на неминучість вибору. Російська знаменита "філософічність" є швидше "душевністю", емоційністю.
Власне, цим просякнуто там все. Багато "душевності", мало зрілості. Є розривання на грудях рубахи та биття в екстазі головою об підлогу. замало справжніх сумнівів, коли ти усім розумом та душею розумієш та відчуваєш альтернативи, вибір рве те на шматки, ти обираєш, переживаєш депресію та горе і йдеш далі, отримуючі усі результати твого вибору.
Доросла людина не знає цієї "простоти", із якої витікає російська "впевненість".
А україньска культура тим більше не знає - не тому, що ми такі дорослі, а тому що внутрішньо суперечливі, сповнені невирішених внутрішніх конфліктів та ще й протягом історії отримали дурну звичку - замість заглиблення в працю заглилюватися у вирішення конфлікту, подолання суперечливості. Такий національний характер. Тут не може бути спокою та впевненості, якщо ти українець, ти відчуваєш внутрішній конфлікт, невпевненість та сумніви, які зазвичай властиві підліткам. І це все крім того ще й весь час просякнуто сумом. Постійно, крім моментів, коли ми сміємося (може тому й любимо посміятися).
Російська культура та російське суспільство, особливо якими вони виглядають звідси, начебто позбавлені цієї перманентної битви, у якій ти, як відчувається, або вже програв, або ось-ось програєш, або взагалі немає тих, хто виграє (зрада, зрада, зрада, рідкісна перемога, але ти вже знаєш, що після неї знову буде зрада). Російська культура обіцяє "цілісність", хай вона вдавана, але яка блискуча - бо це стан людини, яка на всіх чхати хтіла і йде напролом, не помічаючі навіть, що наступила комусь на голову, адже цікавить її виключно вона сама. Можливість "не помічати" приваблює.
Додати до цього впевненість, що той жах, на який регулярно перетворюється російське життя, і той жалюгідний стан, в якому там знаходиться людина - це такі "окремі помилки" та "тимчасові перегиби" - і ось ми отримуємо людину, яка вірить, що на українських теренах можна побудувати гарний варіант Росії, із піснями але без сталіно-путіна.
no subject
У такому разі буде одразу і Бітлз, і Гьоте, і Шевченко. І порівнювати її можна хіба що з культурою решти світу. Це вочевидь більший масштаб.
no subject
no subject
По ідеї - я майже не знаю сучасної рос.літератури, але, якщо слідувати цій формулі, вона має бути нервозною, як декларація короля в вигнанні, що він король.
Мабуть, отой настрій російської культури в епоху розквіту політичного володарювання Імперії на величезному просторі плюс постійна реклама своєї особливої душевності, страждання, богоспасіння, порятунку всіх (як в імперський період, так і в радянський) - тобто підсвідомого підкреслювання своєї національної переваги перед всіма іншими, свойого "вєлічія" перед усім перед різними там хохлами,лабусами, чурками - недорозвинутими лузерами і тягне в російську культуру.
Коротше, реклама:).
Імхо, характер української культури, вічне прагнення ствердитись, просто бути (я є! ми не вони!), постійна оборона, зміниться як тільки щезне загроза нашого знищення Росією.
!) - https://youtu.be/vaK3xsqC5ok - трохи руссоалюзій
Грання символами, асоціації з історією (а в них це різновид фентезійної дисципліни як у нас ті хто виводить аріїв з Шумеру і Трипілля), перетворення стаждань бідноти на шлях до Небес (тобто,накопичення гнівудо всього капіталістичного світу, навіть якщо правителі такого народу самі ще ті "капіталісти"), і як висновок - будь-яка геополітична перемога як символічне оспівування історичної величі.
Інтелігенти в Росії традиційно займаються виведенням висновків з бачення історії держави як епічного полотна, одні страждають за те що народ ніяк "не встане з колін", інші пригадують стройки і героїчні вчинки війн,революцій,п'ятирічок, тобто в будь-якому разі одарюють народ цей компліментами чи критикою, а народ задоволено підхоплює цитати,дорікаючи чи виславлюючи сам себе коли ситуація складеться.
Велич - це відчуття коли всі символи на місті і створюють ОБ'ЄКТИВНУ РЕАЛЬНІСТЬ У ВЛАСНІЙ ГОЛОВІ ;)
а високопарний пафосний слог - ще той егрегор, не менш кривавіший і сумасбродний за усі фанатизми ;) Адже українці теж залишаються часто-густо рабами власних комплексів, уявних перемог (тільки такі перемоги все менш вдаються залишатися удаваними,чай,не совєтська культура героїзації жертв, навмисне покинутих сам-на-сам з прорахунками чи пофігізмом командування) і що найголовніше - відчуття іншої реальності які складають кармічне тло "правильно розставлених символів", але це всього лише ілюзія що накладається на наявну матерію. Росіяни навчилися наявну матеріаю героїзувати і перемагати водкою,калашами та піснями "тупих американців", тобто, протистояння мудрої народності капіталістичній прагматичності,зажерливості, "Неприродності стосунків"(тому і дивляться останнім часом на Захід як на суцільних "інопланетян", уж больно там свободи розкрутилися,а з ними і гуманітарні страждання невєдомі тим хто сам живе у царині природної непреходящої "гуманітарної катастрофи"... до речі, пригадуєте як патріоти лаяли усілякі фестивалі хіпстерів-паропанків,за те що одягнувшись у все англійське не провели фестивалю усього вишивано-українського? Так що скаженство за егрегорними ознаками - прерогатива не тільки росіян. Багато в цьому і українського, що природньо для тих хто вийшов із "тюрми народів" - СРСР, а зациклення на власному болю і комплексах - просто погана звичка для одних, покликання життя для тих хто бажання розібратися, і просто бізнес для тих хто на цьому заробляє, бо це ж соціально-комунікативна тема: поговорити та поскаржитися. Зрештою все що ми беремо до голови - так чи інакше спосіб нам цікаво жити,тільки дуже ці теми залежать від нашого настрою, а не бажання Торжества Істини. Росіяни хотіли Істини і Справедливості - створили РАдянський Союз. Хотіли знову - розвалили. Хотіли Ще раз Історичної СПраведливості - виправдали напад на Грузію та Україну геополітичною боротьбою. Бо ніщо так не звеличує у власних очах як вороги. А тому бачити себе "навічно поєднаними з ворогом", як от від Росії деякі не можуть відліпитися - це так чи інакше обмеження бачення реальності. Питання тільки навіщо так себе зациклювати на певному баченні реальності, чи є в тому користь. ІМХО, до майдану не було ;))
https://youtu.be/vaK3xsqC5ok?t=17m49s
ну про це конкретно ,про що в темі посту, скопіюю свою мислю (і репост) з мордокнижки:
"русского духу интилигентщины пост, или как мы любим россию в себе, в смысле, духовно-символический вариант кругозора для себя:
" Видимо,жнщна живёт ради России и переживает за неё всей душой,а история страны ей видится трагично и эпично,чего никто не может оценить из населения,иначе бы образумились,поплакали и перестали быть быдлом,совершающим одни и те же ошибки,из-за чего вечно страдает сердце интилигента,не перенося такое животное,косноязычное,черствосердечное существование собственного народа с великой историей и фентезийным,эпичным,духовносвятым будующим которое иожет наступить если он встанет с колен.....ай,зпраза! Опять народ просрал свою святость,непорочность,шанс начать себя вести и жить по-человечески,даже ещё лучше, еще более свято, сознавая трагичность и наочность ошибок своей истории (вот, пока писалось 2/3 сего пассажа, в голове играла вот такая музыка с этого момента: [посилання в графі "Заголовок"] ) Пойду интилигенстки вкушать завтрак, или как получится ".
Роттен Кепкен
У меня в ленте в перепостах постоянно всплывает одна дама, которая в ФБ делает записи ровно двух типов:
1.Истошный крик о том, что все умные покинули Россию в 1917-22-м, остались только глупые, но глупых перестреляли в 1937-м и с тех пор в России живёт исключительно быдло отрицательной селекции.
2.Бесконечное цитирование Пастернака, Ахматовой и Бродского (в основном Бродского, конечно).
PS Из интересу листал еённый ФБ на предмет, ну, Мережковского там или Ходасевича. Однако ой."
а конкретно до того моменту відео додам ще відео де головна ідея була "шматочок"_алюзія-кивок-підмигування так званому руському духові, такому як бачили його інтелігенти з 19 століття, тобто, літературна європейщина за якою росію і знають і визнають, Pushkin,Dostoevski, не те що до деякого часу провінційна нікому не відома Україна "Ukraine? where it is?":)
говоримо "Дух" - маємо на увазі уявні світи що мають так значення для тих хто ними надихається.. чи в них жив*живе, в кіно там,бува, попадається. .. ;)
no subject