Роковини смерті Василя Стуса. Пам'ятаємо

[morreth]

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

Comments

[virago-ghost.livejournal.com]

Боже, не літості - лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
Дай розірвати нам пути ці,
Ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
Дай стрепіхатий стогнів,
Душ смолоскипи розмаяні
Меж чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
Разом пірвемося в лет.
Бач, - розтивається зориво,
Хай і на смерть,а - вперед.
Благославенна хай буде та
Куля туга, що разить
Плоть, щоб її не марудити
В перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
Лютості всенаученної
Нам на всечас відпусти.


*

У порожній кімнаті
біла, немов стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа
котру ніч, котрий день
ані чутки про мужа,
ані-анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон:
мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні пройти, ні спитати,
ні дороги знайти.
За тобою, коханий,
очі видивила.
Ніби кінь на аркані,
світ стає дубала.