Элиот по-украински

[morreth]

Томас Стернз Еліот

Портрет леді

Ти це учинив –
Перелюбство: але давно, в далекім краї.
До того ж, це дівча померло.

(Мальтійський єврей)

У грудні, в осередку мряки й диму, ввечері
Здається, сцену цю ви мимохіть здекорували
Мов «Я для вас цей вечір зберегла»;
Чотири свічки в тьмяному покої,
Чотири світлі кола над головою,
Повітря – наче в склепі у Джульєтти
Готове слухати, що скажуть, а про що змовчать,
Ми вдвох, даруйте, слухали прелюдії, що грав
Поляк, чиє натхнення струменіло крізь пальці та волосся.
«Шопен такий інтимний, що здається,
Його душа воскресне лише серед друзів,
Тих двох чи трьох, що не торкнуться квітки,
Яку в концертній залі рвуть на плітки».
І зісковзнула, схибнулась розмова
Серед зітхань та крадькома прихопленого жалю
Між втомленими видихами скрипок,
Бадьорими – віддалених рожків –
Це почалося.

«Ви знати це не можете, що значать вони для мене, мої друзі,
Яке, яке це рідкісне та дивовижне відчуття – знайти
В цьому житті, серед таких обставин
(Я не люблю його, насправді... ви це знали? Ви ж не сліпий!
Який розумний ви!)
Знайти такого друга, хто б їх мав -
І дарував! -
Ті якості; життя би дружбі дав.
Для мене те, що я говорю вам,
Є всім. Життя без дружби – що за жах!»
Навкруги віють скрипки
Та арієтти
Потрісканих рожків
І в голові моїй тупий тамтам загупав,
Прелюд свій власний відбивав абсурдно,
Примхливо, монотонно –
Одна, принаймні, виразно фальшива нота.
- Ходімо, ковтнемо повітря в тютюновім трансі,
Роздивимося монументи,
Події обговоримо,
Годинники за ратушею звіримо,
Та півгодини з чаркою розділимо.

II

Бузкові квіти, запашні й кошлаті,
Стоять в вазоні у її кімнаті.
Вона, говорячи, одну у пальцях крутить.
«Ах, друже, ви не знаєте, не знаєте ви,
Чим є життя, ви, хто тримає його в руках»;
(Стебло бузкове скручує повільно)
«Ви впустите, ви впустите його,
А молодість жорстока, безсоромна,
І посміхається з того, чого не бачить».
Авжеж, я посміхнувсь,
Продовжив пити чай.
«І в сутінках квітневих, що раптово нагадують мені
Моє поховане життя, Париж весняний,
Я відчуваю незлічений мир, і світ стає
Чудовим та немовби молодим».
Вертався голос нотою настирною
Поламаною скрипкою вечірньою:
«Я впевнена, що ви це розумієте
Ці почуття мої, я певна – відчуваєте,
Через безодню здатні руку простягти.
Ахіллової в вас нема п’яти,
Де інший схибить – ви наполягаєте,
Тому і здатні досягти мети.
Але що маю я, що маю я вам дати,
Мій друже, що отримати від мене
Ви можете? Лиш дружбу, співчуття
Тієї, що вже скінчує свій путь.
Посидьмо тут, наллємо друзям чаю...»

Хапаю капелюха; боягуз, як можу я віддячити
За те, що говорила вона мені?
Щоранку мене в парку можна бачити,
Спортивну шпальту, комікси читаю
Щось із новин кажу собі зазначити:
Графиня з Англії на сцені виступає,
Убито грека в клубі польських танців,
Банкір зізнався у банкрутстві слушно.
А я утримую дистанцію,
Я почуваюсь незворушно.
Хіба що катеринка в механічній втомі,
Мелодія заношена, не нова,
І через сад відчуті гіацинти
Нагадують бажання всім відомі.
Правдива згадка ця чи помилкова?

III
Жовтнева ніч надходить; як раніше, повертаюсь –
Лиш трохи почуваюсь втомленим і хворим –
Здійнявшись сходами, до двері приступаюсь –
І дихаю, мов навкарачки дерся вгору.
«Ви за кордон? Повернетесь коли?
Проте, безглузде запитання.
Навіщо вам це знати наперед?
На вас чекає подорож, навчання...»
Мій посміх тяжко падає серед
Прикрас дрібних. «Принаймні, напишіть.»
Миттєво спалахнула незворушність,
Як я й гадав. Мав слушність.
«Останнім часом я собі міркую
(Початок бо кінця не хоче знати!)
Чому ми друзями були не в змозі стати.»
Я ніби посміхнувсь, обличчя відвернув -
І раптом себе в дзеркалі помітив
І незворушність згасла. Нас морок огорнув.
«Бо кожний так казав, всі наші друзі
Всі були впевнені, що наші почуття
Нас зв’яжуть міцно. Я збагнути це не в змозі.
Що ж, треба все це долі полишить.
Як зможете – пишіть,
Це не остання мить.
Я тут сиджу, чай друзям наливаю».

І форму я чиюсь позичити бажаю,
Щоб виразити... мабуть, піду в танці, в танці,
Неначе той ведмідь,
Як мавпа, завищу, кричатиму папугою уранці.
Ходімо, ковтнемо повітря в тютюновім трансі –
Ну! а якщо вона помре одного надвечір’я?
Спочатку – сіро-димного, а потім – рожевого і жовтого;
Помре, й залишить мене з пером в руці,
І з димом, що поволі плине з даху;
У сумнівах – принаймні хоч на час –
Що відчувати? Якби розумів я,
Чи мудро, чи безглуздо це було, чи швидко, чи повільно...
Чи виграє вона там, чи програє?
Під катеринку осінь помирає,
І якщо ми говоримо про смерть –
Чом я не маю права посміхнутись?