![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Прекрасний, як небо, Жадан
Сергій Жадан
Старші питають Фому:
«Скажи, Фомо, чому
ти кожного разу будуєш церкву,
а отримуєш на виході
чергову тюрму?
І сидиш в цій тюрмі,
де навіть слідчі німі,
чекаючи, що зійде те, що не сіяв
у мерзлому ґрунті по довгій зимі.
Скажи, Фомо, чому
ти готовий вірити будь-кому,
але не хочеш слухати власного серця,
яке переганяє цю лють німу?»
А Фома відповідає так:
«Вважайте, що я останній мудак,
але так як ви несете свою віру,
хіба що вбитих виносять
під час піхотних атак.
Ви ж не думаєте взагалі,
як нам виглядати на вашому тлі,
як після вас нам лишатися жити,
тим більше – як нам лежати в землі.
Ось ви за ним ідете,
спів його тихий, а волосся густе,
але як йому вірити, коли я знаю,
що з цього каміння нічого не зросте?»
«Та ладно, – кажуть старші, – Фомо,
а для чого ми тут стоїмо?
Для чого зазираємо йому в обличчя
з надією, наче сліпі в трюмо?
Думаєш, нас не вбиває,
скільки розпачу містять його слова,
як він однім дарує віру,
а іншим лише громадянські права?
Просто, Фомо, не бійся, не бійся.
Страх у серці – найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться – і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії,
він діє на того, на кого діє.
Страх – це не пам’ять про те, що минуло,
А відсутність віри в майбутні події».
«Ладно, – говорить Фома, –
віра ніколи не приходить сама,
віра – як форель, на яку полюєш
і тримаєш по тому руками обома,
Хай тепер б’є хвостом,
лускою зблискує над блок-постом.
В мене є лише те, що я тримаю в долонях.
Так само ось із вашим Христом.
Ви самі вірите лише тоді,
коли він втішає вас у біді.
Легко вірити, коли з вами поруч
хтось радиться з мертвими і ходить по воді».
А старші кажуть: «Фомо,
а з чого ми живемо?
З того, що небо працює, мов машина,
і в надійних руках аварійне кермо.
Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,
оскільки жоден демон і жоден звір
не позбавить тебе твого права на віру,
доки ти маєш мову і зір.
Говори про довгі жнива,
про почуті підлоти і побачені дива.
Неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,
головне, чи знайдеш ти потрібні слова».
І старші стоять над ним,
діляться справжнім і головним,
говорять, як глухонімі зазвичай
говорять із іншим глухонімим.
Протягом довгих років
життя половлює боржників
і робить із атеїстів та клерків
місіонерів та чоловіків:
йти в одній із ватаг,
писати знамення на прапорах,
вірити в те, у що насправді не віриш,
не боятись того, що вганяє в страх.
Старші питають Фому:
«Скажи, Фомо, чому
ти кожного разу будуєш церкву,
а отримуєш на виході
чергову тюрму?
І сидиш в цій тюрмі,
де навіть слідчі німі,
чекаючи, що зійде те, що не сіяв
у мерзлому ґрунті по довгій зимі.
Скажи, Фомо, чому
ти готовий вірити будь-кому,
але не хочеш слухати власного серця,
яке переганяє цю лють німу?»
А Фома відповідає так:
«Вважайте, що я останній мудак,
але так як ви несете свою віру,
хіба що вбитих виносять
під час піхотних атак.
Ви ж не думаєте взагалі,
як нам виглядати на вашому тлі,
як після вас нам лишатися жити,
тим більше – як нам лежати в землі.
Ось ви за ним ідете,
спів його тихий, а волосся густе,
але як йому вірити, коли я знаю,
що з цього каміння нічого не зросте?»
«Та ладно, – кажуть старші, – Фомо,
а для чого ми тут стоїмо?
Для чого зазираємо йому в обличчя
з надією, наче сліпі в трюмо?
Думаєш, нас не вбиває,
скільки розпачу містять його слова,
як він однім дарує віру,
а іншим лише громадянські права?
Просто, Фомо, не бійся, не бійся.
Страх у серці – найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться – і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії,
він діє на того, на кого діє.
Страх – це не пам’ять про те, що минуло,
А відсутність віри в майбутні події».
«Ладно, – говорить Фома, –
віра ніколи не приходить сама,
віра – як форель, на яку полюєш
і тримаєш по тому руками обома,
Хай тепер б’є хвостом,
лускою зблискує над блок-постом.
В мене є лише те, що я тримаю в долонях.
Так само ось із вашим Христом.
Ви самі вірите лише тоді,
коли він втішає вас у біді.
Легко вірити, коли з вами поруч
хтось радиться з мертвими і ходить по воді».
А старші кажуть: «Фомо,
а з чого ми живемо?
З того, що небо працює, мов машина,
і в надійних руках аварійне кермо.
Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,
оскільки жоден демон і жоден звір
не позбавить тебе твого права на віру,
доки ти маєш мову і зір.
Говори про довгі жнива,
про почуті підлоти і побачені дива.
Неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,
головне, чи знайдеш ти потрібні слова».
І старші стоять над ним,
діляться справжнім і головним,
говорять, як глухонімі зазвичай
говорять із іншим глухонімим.
Протягом довгих років
життя половлює боржників
і робить із атеїстів та клерків
місіонерів та чоловіків:
йти в одній із ватаг,
писати знамення на прапорах,
вірити в те, у що насправді не віриш,
не боятись того, що вганяє в страх.
no subject
-
до мурашек
отличные стихи.
no subject
http://itsnothere.org/verses/zhadan01.html
Там есть ещё видео и подстрочный перевод.
no subject
no subject
Наш ковчег отправился в полночь.
В нем были только непарные звери:
Слишком старые, слишком гордые,
Или просто – последние.
Одинокие звери ведь тоже хотели выжить,
Боялись воды и со страхом смотрели,
Как прибывало море, тяжелело небо.
И метались по чаще, и слышали этот скрежет:
Великаны-деревья царапали ветками тучи.
А старик с сыновьями построил большую лодку
На высоком холме, где принимал крылатого гостя.
И потом он созвал зверей.
И не стало видно травы на холме – только гривы, хвосты и уши.
Он смотрел нам в глаза, проверял, хороши ли зубы, не черны ли души,
Говорил слону: “У меня уже есть слоны. Ты не нужен”.
А слепому медведю: “Не буду с тобой возиться”.
Старому льву говорил, что он слишком старый.
Выбирал молодых, сильных и парных.
А мне сказал: “Ты хорош, дружок, но где твоя пара?
Приходи, когда найдешь второго такого”.
Но был и еще один холм, где другой старик собирал зверей.
Из мусора, снятых с петель дверей, веток, собранных в роще,
Он выстроил лодку – попроще, поплоше, тесней.
Не всем одиноким хватило места на ней.
Но все же немало нас было в ту страшную полночь,
Когда мы, прижавшись друг к другу, лежали на дне.
А под нами, над нами, вокруг – были только волны.
***
Буря стихла, но берег пока не виден.
Так и плывем.
Парные звери – в своем ковчеге.
А мы – в своем.
(Автор - Дмитрий Макаров)
http://mon-kassia.livejournal.com/1650558.html
no subject
але забагато, і від того трохи жаль, що забагато