И-и-и... Снова Пратчетт!

[morreth]

Капітан Сем В’їмс, Анк-Морпоркська міська Гвардія (Нічна Варта), сидів на протязі у передпокої вітальні Патриція, зодягнутий у кращий свій плащ, в надраєній кірасі та з шоломом на колінах.
Він тупо дивився в стіну.
Він має бути щасливим, казав він собі. Він і є. У певний спосіб. Безперечно. Щасливий як ситий кіт.
Він одружиться через кілька днів.
Він піде з Варти.
Він стане кавалером на спочинку.
Він зняв свій мідяний значок та несвідомо потер краєм плаща. Потім взяв так, щоб поверхня відбила сонячне світло. АММГ No.177. Він подеколи замислювався – скільки вартових мали цього значка перед ним?
Отож, тепер хтось матиме й після нього.

Це Анк-Морпорк, «Горад Одной Тисячі Супрізов» (згідно з путівником Гільдії Торговців). Що можна сказати ще? Місто розповзається, дає притулок мільйнові жителів, це найбільше місто Дискосвіту, розташоване на обох берегах ріки Анк, русло якої міститть так багато мулу, що виглядає ніби ріка тече догори дном.
І прибульці питають: як таке велике місто існує? Що тримає його докупи? Якщо воду в річці треба жувати перш ніж ковтати, звідки береться власне питна вода? На яких засадах побудовано міську економіку? Як взагалі воно, попри всяку ймовірність, працює?
Насправді прибульці питають про все це нечасто. Звичайно вони кажуть щось в дусі: «Як пройти до... хе... молоденьких дамочок, га?»
Але якщо вони дають головам трошки роботи – то це саме те, про що голови починають думати.

Патрицій відкинувся на спинку простого стільця з раптовою сяючою посмішкою дуже зайнятої особи, яка після важкого заюрбленого дня зненацька побачила у розкладі нагадувальний запис: «7.00-7.05, Бути Приязним та М’яким і взагалі Людяним».
- Звичайно, я був дуже засмучений, отримавши вашого листа, капітане...
- Так, сер, - сказав В’їмс, все ще незворушний як склад меблів.
- Будь ласка, сідайте, капітане.
- Так, сер, - В’їмс залишився стояти. То було питання гордості.
- Але я не можу вас не зрозуміти. Земельна власність Бараньезів дуже обширна, я чув. Я певний, що леді Бараньєз радо прийме вашу сильну правицю.
- Сер? – капітан В’їмс у присутньості правителя міста завжди фіксував погляд у точці футом вище та шістьма дюймами лівіше від патрицієвої голови.
- І, звичайно, ви будете багатою людиною, капітане.
- Так, сер.
- Сподіваюся, ви про це подумали. У вас буде нова сфера відповідальності.
- Так, сер.
До Патриція дійшло, що він має вести діалог за обох. Він пошарудів паперамина столі.
- І, звичайно, я маю ввести у посаду нового голову Нічної Варти, - сказав він. – Є якісь міркування, капітане?
В’їмс виринув з хмари, яка огорнула його розум. Це було питання гвардійської роботи.
- Ну, це не Фред Потрух... Він з природних сержантів...

Сержант Потрух, Анк-Морпоркська Міська Гвардія (Нічна варта) оглянув сяючі обличчя нових рекрутів.
Він зітхнув, згадавши свій перший день. Старий сержант Свердел. Що за перець! Язик мов батіг. Якби він оце бачив...
Як воно зветься? А, так. Процедура введення у службу. Кремнієва Антигнобильна Ліга натиснула на Патриція – і ось маєш...
- Спробуй ще раз, молодший констебль Детритус, - сказав він. – Штука в тому, щоб зупинити руку трошки вище над вухом. Вставай з підлоги та спробуй віддати честь ще раз. А тепер... Молодший констебль Дурін?
- Тута!
- Де?
- Перед вами, сержанте!
Потрух глянув вниз та зробив крок назад. Опукла крива його більш ніж презентабельного черева зрушила з місця, одкриваючи задерте вгору обличчя молодшого констебля Дуріна, зі слухняно-розумним виразом та скляним оком.
- О. Гаразд.
- Я вищий, ніж здаюся.
Боги, подумав сержант Потрух стомлено. Скласти їх докупи та поділити на два – та й буде нормальна людина, попри те що нормальні люди до Гвардії не записуються. Троль та гном. І це ще не найгірше...

В’їмс побарабанив пальцями по стільниці.
- Отож, не Потрух, - сказав він. – Та Фред і не такий молодий, як був. Час перебиратися до Штаб-квартири, працювати над паперами... До того ж, він має повний рот...
- Сержант Потрух завжди має повного рота, - зауважив Патрицій.
- З рекрутами, я маю на увазі, - сказав В’їмс значуще. – Пам’ятаєте, сер?
Тих самих, що ти нав’язав мені на голову, додав він подумки. Тих, кого не взяли до Денної Варти, зрозуміло. И ті покидьки у Гвардії палацу теж їх забракували. О, ні. Пхніть їх до Нічної Варти, бо вони ходячий жарт, якого ніхто не побачить вночі. Ніхто важливий, принаймні.
В’їмс здався лише тому, що знав: скоро це буде вже не його проблема.
Не те щоб я був специфістом, сказав він собі. Проте Варта – це для людей.
- А як нащот капрала Шляббса? – сказав Патрицій.
- Шляббі?
Обидва в уяві намалювали образ капрала Шляббса.
- Ні.
- Ні.
- Ще в нас є, - Патрицій посміхнувся, - капрал Моркві. Гарний молодий чоловік. Вже робить собі ім’я, як я чув.
- Це... правда, - сказав В’їмс.
- Подальша можливість службового просування, так? Ваша порада буде дуже цінною.
В’їмс намалював в уяві портрет Моркві...

- Це, - сказал капрал Моркві, - Хобвартська брама. До всього міста. Яке ми маємо стерегти.
- Від кого? – запитала молодший констебль Ангва, остання з нових рекрутів.
- О, ти знаєш... Орди варварів, кочові вояки, бандитські навали... всяке таке.
- Що? Ми самі?
- Самі? О, ні, - Моркві засміявся. – Це було б безглуздо, так? Ні, просто якщо ти побачиш щось подібне – дзвони у цей дзвін щосили.
- І що тоді станеться?
- Сержант Потрух, Шляббі та решта примчить сюди якомога швидше.
Молодший констебль Ангва оглянула видноколо.
Посміхнулася.
Моркві почервонів.
Констебль Ангва першою оволоділа мистецтвом салютувати. В неї ще не було повної уніформи, бо для цього треба було віднести, відверто кажучи, нагрудника до старого Реміта-зброяра, аби той трошечки вигнув отут і отут, і жоден у світі шолом не міг накрити собою тую копицю попелясто-золотавого волосся, проте Моркві здавалося, що констебль Ангва нічого такого не потребує. Люди й так шикуватимуться в чергу, аби вона їх заарештувала.
- То що ми робимо тепер?
- Пересуваємося у напрямку Штаб-Квартири, я гадаю, - сказав Моркві. – сержант Потрух буде читати вечірню доповідь, на мою думку.
«Пересуватися» вона теж навчилася. Це спеціальна хода, якою офіцер прокладає собі дорогу через всесвіт – м’який підйом стопи, обережний вигин коліна, прогулянковий хід, якого можна триматися годинами, вулиця за вулицею. Молодший констебль Детрітус ще не опанував «пересування», він мав спершу навчитися віддавати честь так щоб не збивати себе з ніг.
- Сержант Портух, - сказала Ангва, – це той товстун, еге ж?
- Вірно.
- Той, в якого є свійське мавпенятко?
- А... я думаю, це капрал Шляббс, до якого ти маєш звертатися...
- Він людина? Але ж в нього обличчя як головоломка «з’єднай крапки»...
- В нього ціла колекція прищів, в бідолахи. Він намагається з ними впоратися. Просто не ставай між ним та дзеркалом.
На вулицях було небагато народу. Стояла спека, завелика навіть для Анк-Морпорка улітку. Жар струменів з кожної поверхні. Ріка возилася у своєму руслі як студент у ліжку об одинадцятій. Люди, яких не гнала на вулиці невідкладна справа, закривалися у льохи і виходили вночі.
Моркві рухався пропеченими вулицями з хазяйським виглядом, обдаровуючи зустрічних щирим вітанням та запахом чесного поту. Всі знали Моркві. Його легко було впізнавати. Ніхто тут не мав два метри зросту та полум’яно-руде волосся. Крім того він ходив містом так, ніби володів ним.
- А хто той чолов’яга з камінним обличчям, якого я бачила у штаб-квартирі? – спитала Ангва, коли вони крокували Бруд-веєм.
- Це троль Детрітус, - сказав Моркві. – Він був чимось на зразок злочинця, але тепер він залицяється до Рубі, а вона сказала, що він має...
- Ні, той чоловік, - сказала Ангва, зауваживши собі, що в Моркві деякі труднощі з метафорами. – Обличчя як гро... як в дуже роздратованої людини.
- А, то капітан В'їмс. Але він не роздратований. Він звільняється наприкінці тижня та одружується.
- Він не виглядає щасливим з такої нагоди.
- Не можу сказати.
- І я не думаю, що йому сподобалися нові рекрути.
Ще вона зауважила собі, що Моркві не вміє брехати.
- Ну, він не в захваті від тролів, - сказав Моркві. – Ми ні слова не могли вичавити з нього весь день, коли він почув, що має дати об’яву про набір серед тролів. А ще ми маємо мати гнома, інакше буде проблема. Я гном, але гноми в це не вірять.
- Я недочула, чи... – Ангва подивилася на нього знизу вгору.
- Моя мама всиновила мене.
- А. Так, але я не троль і не гном, - сказала вона лагідно.
- Але ти жі...
Ангва зупинилася.
- Отакої! Це воно, так? Зараз століття Фруктового Кажана, знаєш? Боги, він і справді такої думки?
- В нього свої заморочки.
- Застарілі, на мій смак.
- Патрицій сказав, ми повинні прилучити до Варти меншини.
- Меншини!
- Вибач. Однак йому все одно лишилося кілька днів.
Через вулицю донісся дзенькіт. Вони повернулися і побачили фігуру, щр вістрибнула х таверни та понеслася мов заєць вулицею вгору, переслідувана товстуном у фартусі.
- Стій! Стій! Крадій без ліцензії!
- Ага, - Моркві перетнув вулицю в супроводі Ангви та перестрів товстуна саме тоді, коли його біг сповільнився до ходи перевальцем.
- Доброго ранку, пане Фланель. – сказав він. – Трошки клопоту?
- Він взяв сім доларів, і біса я бачив замість Крадійської Ліцензії! – крикнув пан Фланель. – Що ви будете робити? Я плачу податки!
- Ми поринемо у пошуки миттєво, - сказав Моркві спокійно, витягаючи блокнота. – Сім доларів, так?
- Щонайменше чотирнадцять!
Пан Фланель озирнув Ангву від маківки до п’ят. Чоловіки не втрачають нагоди.
- Чому на ній шолом? – спитав він.
- Вона новий рекрут, пане Фланель.
Ангва посміхнулася до пана Фланеля. Він позадкував.
- Але вона...
- Рухаємося в ногу з часом, пане Фланель, - сказав Моркві, ховаючи блокнота.
Пан Фланель повернувся думками до своїх справ.
- Але у цей час є вісімнадцять доларів, які я ніколи не побачу, - з розпачем сказав він.
- О, nil desperandum, пане Фланель, nil desperandum, - сказав Моркві щиро. – Ходімо, констеблю Ангва. Починаємо наше розслідування.
Вони пересунулися подалі від пана Фланеля з його відкритим ротом.
- Не забувайте про мої двадцять п’ять доларів! – крикнув той услід.
- Ти не переслидуватимеш того чоловіка? – запитала Ангва, наздоганяючи Моркві бігцем.
- Нема сенсу, - відповів Моркві, ступаючи в провулок такий вузький, що його ледве можна було побачити та просуваючись між сирими замшілими стінами в глибокій тіні.
- Цікаво, - сказав він. – Ладний битися об заклад, що небагато людей знає, як навпростейь потрапити з Бруд-вея до Зефірної Вулиці. Кого завгодно спитай – і почуєш, що не можна вибратися з тупику в Сорочковій Алеї. Але насправді можна, бо треба лише піднятися по Мормишковій Вулиці, а там протиснутися між двома тумбами до Барбарискового Провулку – добре, дуже добре залізо, - і вже ми тут, на Старезній Алеї...
Він дістався кінця алеї і застиг, прислухуючись.
- На що ми чекаємо? – спитала Ангва.
Відповів їй стукіт ніг. Моркві витягся уздовж стіни та випростав руку на Зефірну вулицю. Пролунав удар. Рука Моркві не зрушила ні на дюйм. Втікач наче врізався в шлагбаум.
Вони роздивилися непритомну людину. Срібні долари розкотилися бруківкою.
- Боже, боже, боже, - сказав Моркві. – Бідолашний старий Тут-і-Зараз. Він же обіцяв мені зав’язати. Ну добре, - він взяв невдаху за ногу. – Скільки грошей?
- Здається, лише три долари.
- Саме так. Точна кількість.
- Але хазяїн казав...
- Ходімо. Назад до штаб-квартири. Рушаймо, Тут-і-Зараз. Це твій щасливий день.
- Чому це його щасливий день? – спитала Ангва. – Ми ж його впіймали, чи ні?
- Так. Ми. А не Гільдія Крадіїв. Вони не такі добрі.
Голова Тут-і-Зараз стрибала по бруківці.
- Хапнути три долара та втікати додому, - зітхнув Моркві. – Це Тут-і-Зараз. Гірший крадій на світі.
- Але ти сказав, Гільдія Крадіїв...
- Коли ти тут трошки поживеш, збагнеш як це все працює, - сказав Моркві. Голова Тут-і-Зараз вдарилася об тротуар. – Неймовірно, - додав Моркві. – Але все працює. Ти здивуєшся. Все працює. Не має цього бути. Але воно є.