![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Капрал Моркві, Анк-Морпоркська Міська Гвардія (Нічна варта), сів одягнений у нічну сорочку до столу, взяв олівця, трохи посмоктав кінчика, а тоді написав:
«Дорогісінькі Маммуню і Татуню!
Доля так пішла Обертом, що мене зробили Капралом!! Це значить ще П’ять Долярів на місяць та новий каптан аж, із двома нашивками на ньому також. І новий мідяний значок! Це велика Відповідальність!! Це все тому що ми набрали нових рекрутів тому що Патрицій, якого я раніше проголосив, що він голова Міста, погодився, що Варта має відбивати етнічну ФізіоГномію Міста...»
Моркві трошки затримався та задивився у віконце маленької запилюженої спальні на світло раннього вечора, що крадькома перебиралося через ріку. Потім він знову зігнувся над папером.
«...яку я не Певністю розумію але мабуть вона має щось спільне з гномами та Косметичною Фабрикою Хапказана Густогрома.
Також, Капітан В’їмс про кого я часто писав вам є, тепер Файним Кавалером і кидає Варту аби Одружитися і, я певний ми йому бажаємо Всього Найкращього, він навчив мене Всього Що я Знаю крім, тих речей що я їх навчився сам. Ми трошки скидалися на Його Сюрприз, я маю на увазі один з тих нових годинників які не потребують бісенятка аби ходити, і ми могли би замовити напис на кришці, щось на зразок «Дарунок Вартий Старих Друзів на Варті», це такий каломбур або Гра на Словах. Ми не знаємо хто буде новий капітан, серж. Колон каже, що він на таке не Підпишеться, кап-л Шляббс...»
Моркві знов позирнув у вікно. Його високе чесне чоло зморщилося від напруги, коли він спробував подумати щось позитивне про капрала Шляббса.
«...більше вписується у свою нинішню Руль, а я у Варті недавно. Тож ми трошки почекаємо та Побачимо...»
***
Це почалося, як і багато речей, зі смерті та похорону весіннім ранком, коли густий туман стікав у могилу, а труна занурялася в цю хмару.
Маленький сіруватий песик, такий гостинний до численних паразитів, що за ним тягнувся додатковий хвіст, дивився незворушно з купи землі.
Численні родички плакали. Але Едвард д’Ушогуб не плакав з трьох причин. Він був старший син, тридцять сьомий Лорд д’Ушогуб, і плакати Не Лічило д’Ушогубові; втім він був – згідно з новісіньким, аж хрустким, дипломом – Убивцею, а Убивці не плачуть над смертю, бо не можна ж плакати на робочому місці; нарешті, він був розсерджений. Ба навіть розгніваний.
Розгніваний тим, що на цей бідний похорон він мав позичати гроші. Розгніваний на погоду, на цей суспільний цвинтар, на те, що гомін міста не припинився ані на мить, навіть заради такого випадку. Розгніваний на історію. Вона не повинна бути такою.
Вона й не була такою.
Він подивився на величезний Палац, що громадився за рікою, і його гнів вигнувся у лінзу.
Едварда було віддано до Гільдії Убивць, бо це була найкраща школа для тих, чий суспільний стан перевищував їхні розумові здібності. Якби Едвард навчався на Блазня, він би винайшов сатиру та небезпечно глузував би з Патриція. Якби його вчили на Крадія*, він би вдерся до палацу та вкрав би в Патриція щось дуже цінне.
Проте... його було віддано до Убивць.
Цього ж дня він продав решту майна д’Ушогубів та повернувся до Школи Гільдії.
До аспірантури.
Він отримав всі відмінні оцінки, перший у історії Гільдії. Його вчителі казали, що за ним треба пильнувати – мабуть, таки було в ньому дещо, від чого навіть Убивці ще здалека почувалися кепсько.
...На цвинтарі самотній грабар заривав могилу, яка стала останнім місцем відпочинку д’Ушогуба-старшого. Те, що крутилося в його голові, здавалося підозріло схожим на думки. Щось на зразок: «Якусь кісточку? Ні, ні, жарт поганий на смак, забудь. В тебе ж є трохи сандвичів на спомин цієї, як її, душі небіжчика? Та ще й коробка для них, гав? Чи не даси один гарному цуценяті?»
Чоловік сперся на лопату та озирнувся.
Сірий абиздох зосереджено дивився на нього.
- Гав? – спитав він.
Едвард д’Ушогуб витратив п’ять місяців аби знайти те, що шукав. Пошуки були довгі завдяки тому, що насправді він навіть не знав, чого шукає, хоча впізнав би це, якби знайшов. Едвард нестримно вірив у Долю. Такі люди часто в неї вірять.
Бібліотека Гільдії була однією з найбільших в місті. Ба навіть найбільшою – у певних галузях. Ці галузі переважно стосувалися жалюгідної плинності людського життя та того, як примусити його спливати швидше. Едвард провів там багато часу, часто на верхівці драбини, часто оточений хмарою пилу.
Він прочитав все, що було написане про зброю. Він не знав, що хотів знайти, проте знайшов це на краєчку сторінки дуже тупого та неохайного в цілому підручника з балістики арбалетів. Знайдене він ретельно скопіював.
Едвард також провів багато часу за історичними книгами. Гільдія Убивць була асоціацією джентльменів з крові та кості, а такі люди дивляться на хроніки як на різновид гроссбухів. В бібліотеці Гільдії було багато великих книг та чималенька портретна галерея королів і королев **, і Едвард приходив вивчати їхні арістократичні обличчя аж поки не вивчив їх краще за власну мармизу. Тут він проводив обідні перерви.
Пізніше казали, що він потрапив під поганий вплив. Але таємниця його історіх полягає в тому, що він не попадав під жоден зовнішній вплив, не вважаючи на тих мертвих монархів. Він впливав виключно сам на себе.
Саме цього люди не можуть збагнути. Не можна вважати кожного індивіда представником людства, хіба що з біологічної точки зору. Люди потребують безперестанного Броунівського руху, стикання однієї людської істоти з іншими, аби постійно нагадувати одне одному, що вони є... ну... людськими істотами. А коли хтось крутиться сам всередині себе, тоді трапляється ось таке.
В нього не було плану. Він тільки відступав, як усі, кого атакують, на більш захищені позиції, себто в минуле, а там сталася подія, схожа на те, якби студент-палеонтолог знайшов у своєму садковому ставку плезіозавра.
Він трошки позадкував, зморгуючи сонячне світло, таке гаряче надвечір після дня, проведеного у товаристві минувшої слави, та побачив як минуле, ніби прогулюючись, приязно киває перехожим.
Він не зміг стриматися. Він гукнув: «Гей, ти! Ти х-то?»
Минуле відповіло: «Капрал Моркві, сер. Нічна варта. Пан д’Ушогуб , чи не так? Потребуєте моєї допомоги?
«Що? Ні! Ні. Повертайся до своїх сп-рав!»
Минуле кивнуло, посміхнулося до нього та рушило далі, у майбутнє.
...Моркві перестав дивитися у стіну.
«Я витратив три доляри на іконограф, у якому сидить бісенятко що малює картини різних речей, це останній Писок Моди. Отут картинки моєї кімнати та моїх друзяк з Варти, Шляббі робить Хумористичний Жест але він Необроблений Брульянт та добра пропаща душа...»
Він знову зупинився. Моркві писав додому щонайрідше раз на тиждень. Гноми звичайно так роблять. Моркві був два метри заввишки, але його виховали гномом, людиною він зробився потім. Мистецтво слова давалося йому непросто, але він наполегливо просувався вперед.
«Погода», - написав він дуже повільно та ретельно, – «стоїть Дуже Спекотна...»
Едвард очам своїм не повірив. Він перевірив записи. Перевірив двічі. Він ставив запитання і, оскільки ці запитання були цілком невинні, отримував відповіді. І нарешті він взяв відпустку та поїхав до Баранячих Круч, і через обережні розпити дістався до гномських шахт біля Мідноголовки, а втім – до непримітної галявинки у буковому лісі, де, природньо, за кілька хвилин терплячого копання знайшов прошарок вугілля.
Він провів там весь день. Коли він скінчив та обережно вклав на місце ковдру з опалого листя та перегною, він був цілком певний.
Анк-Морпорк знову мав короля.
І це було правильно. І це саме доля привела Едварда сюди якраз коли він склав свій План. І це було правильно, що це була Доля, і місто буде Врятоване від свого ганебного сьогодення своїм славетним минулим. В нього були засоби і в нього була ціль. І так далі... думки Едварда частенько бігли саме так.
Він міг думати курсивом. А за такими людьми справді треба пильнувати.
Переважно з безпечної відстані.
«...Мені було Цікаво прочитати що хтось приходив і розпитував про мене, це Дивовижно, я тут ледве П’ять Хвилин, а вже я Велике Цабе.
Дуже приємно було почути про відкриття шафти №7. Я не пам’ятаю чи Писав Уже про це що хоча, я тут дуже щасливий я нудьгую за Добрими Часами Вдома. Іноді після кінця зміни я йду до підвалини та б’ю себе по голові руків’ям сокири, але це Не те ж Саме.
Сподіваюся знайти вас у доброму здоров’ї, Вірнийназавжди,
Ваш люблячий син, прийомний,
Моркві»
Він склав свого листа, вклав іконографії, запечатав краплиною воску зі свічки та притиснув великим пальцем, а потім поклав у кишеню штанів. Гномська пошта до Баранячих Круч працювала надійно. Все більше гномів приходили працювати до міста, а оскільки гноми є вельми ощадливими, вони посилали гроші додому. Це робило гномську пошту майже такою безпечною як і все гномське, бо пошту ретельно охороняли. Гноми дуже прив’язані до золота. Будь-який розбійник, крикнувши «Гроші або життя!» гномам, повинен розкласти портативного стільця, взяти пакет зі сніданком та щось почитати, бо дебати триватимуть довго.
Моркві вмив обличчя, натяг шкіряну сорочку, штани та кольчугу, начепив панцира та з шоломом під пахвою вийшов на вулицю, щиро посміхаючись до всього, що несло йому майбутнє.
* Але ж яка шляхетна людина вчитиметься на Крадія?
** Часто з табличками, на яких було викарбоване ім'я їхнього вбивці. Зрештою, то була портретна галерея Гільдії Убивць.
«Дорогісінькі Маммуню і Татуню!
Доля так пішла Обертом, що мене зробили Капралом!! Це значить ще П’ять Долярів на місяць та новий каптан аж, із двома нашивками на ньому також. І новий мідяний значок! Це велика Відповідальність!! Це все тому що ми набрали нових рекрутів тому що Патрицій, якого я раніше проголосив, що він голова Міста, погодився, що Варта має відбивати етнічну ФізіоГномію Міста...»
Моркві трошки затримався та задивився у віконце маленької запилюженої спальні на світло раннього вечора, що крадькома перебиралося через ріку. Потім він знову зігнувся над папером.
«...яку я не Певністю розумію але мабуть вона має щось спільне з гномами та Косметичною Фабрикою Хапказана Густогрома.
Також, Капітан В’їмс про кого я часто писав вам є, тепер Файним Кавалером і кидає Варту аби Одружитися і, я певний ми йому бажаємо Всього Найкращього, він навчив мене Всього Що я Знаю крім, тих речей що я їх навчився сам. Ми трошки скидалися на Його Сюрприз, я маю на увазі один з тих нових годинників які не потребують бісенятка аби ходити, і ми могли би замовити напис на кришці, щось на зразок «Дарунок Вартий Старих Друзів на Варті», це такий каломбур або Гра на Словах. Ми не знаємо хто буде новий капітан, серж. Колон каже, що він на таке не Підпишеться, кап-л Шляббс...»
Моркві знов позирнув у вікно. Його високе чесне чоло зморщилося від напруги, коли він спробував подумати щось позитивне про капрала Шляббса.
«...більше вписується у свою нинішню Руль, а я у Варті недавно. Тож ми трошки почекаємо та Побачимо...»
***
Це почалося, як і багато речей, зі смерті та похорону весіннім ранком, коли густий туман стікав у могилу, а труна занурялася в цю хмару.
Маленький сіруватий песик, такий гостинний до численних паразитів, що за ним тягнувся додатковий хвіст, дивився незворушно з купи землі.
Численні родички плакали. Але Едвард д’Ушогуб не плакав з трьох причин. Він був старший син, тридцять сьомий Лорд д’Ушогуб, і плакати Не Лічило д’Ушогубові; втім він був – згідно з новісіньким, аж хрустким, дипломом – Убивцею, а Убивці не плачуть над смертю, бо не можна ж плакати на робочому місці; нарешті, він був розсерджений. Ба навіть розгніваний.
Розгніваний тим, що на цей бідний похорон він мав позичати гроші. Розгніваний на погоду, на цей суспільний цвинтар, на те, що гомін міста не припинився ані на мить, навіть заради такого випадку. Розгніваний на історію. Вона не повинна бути такою.
Вона й не була такою.
Він подивився на величезний Палац, що громадився за рікою, і його гнів вигнувся у лінзу.
Едварда було віддано до Гільдії Убивць, бо це була найкраща школа для тих, чий суспільний стан перевищував їхні розумові здібності. Якби Едвард навчався на Блазня, він би винайшов сатиру та небезпечно глузував би з Патриція. Якби його вчили на Крадія*, він би вдерся до палацу та вкрав би в Патриція щось дуже цінне.
Проте... його було віддано до Убивць.
Цього ж дня він продав решту майна д’Ушогубів та повернувся до Школи Гільдії.
До аспірантури.
Він отримав всі відмінні оцінки, перший у історії Гільдії. Його вчителі казали, що за ним треба пильнувати – мабуть, таки було в ньому дещо, від чого навіть Убивці ще здалека почувалися кепсько.
...На цвинтарі самотній грабар заривав могилу, яка стала останнім місцем відпочинку д’Ушогуба-старшого. Те, що крутилося в його голові, здавалося підозріло схожим на думки. Щось на зразок: «Якусь кісточку? Ні, ні, жарт поганий на смак, забудь. В тебе ж є трохи сандвичів на спомин цієї, як її, душі небіжчика? Та ще й коробка для них, гав? Чи не даси один гарному цуценяті?»
Чоловік сперся на лопату та озирнувся.
Сірий абиздох зосереджено дивився на нього.
- Гав? – спитав він.
Едвард д’Ушогуб витратив п’ять місяців аби знайти те, що шукав. Пошуки були довгі завдяки тому, що насправді він навіть не знав, чого шукає, хоча впізнав би це, якби знайшов. Едвард нестримно вірив у Долю. Такі люди часто в неї вірять.
Бібліотека Гільдії була однією з найбільших в місті. Ба навіть найбільшою – у певних галузях. Ці галузі переважно стосувалися жалюгідної плинності людського життя та того, як примусити його спливати швидше. Едвард провів там багато часу, часто на верхівці драбини, часто оточений хмарою пилу.
Він прочитав все, що було написане про зброю. Він не знав, що хотів знайти, проте знайшов це на краєчку сторінки дуже тупого та неохайного в цілому підручника з балістики арбалетів. Знайдене він ретельно скопіював.
Едвард також провів багато часу за історичними книгами. Гільдія Убивць була асоціацією джентльменів з крові та кості, а такі люди дивляться на хроніки як на різновид гроссбухів. В бібліотеці Гільдії було багато великих книг та чималенька портретна галерея королів і королев **, і Едвард приходив вивчати їхні арістократичні обличчя аж поки не вивчив їх краще за власну мармизу. Тут він проводив обідні перерви.
Пізніше казали, що він потрапив під поганий вплив. Але таємниця його історіх полягає в тому, що він не попадав під жоден зовнішній вплив, не вважаючи на тих мертвих монархів. Він впливав виключно сам на себе.
Саме цього люди не можуть збагнути. Не можна вважати кожного індивіда представником людства, хіба що з біологічної точки зору. Люди потребують безперестанного Броунівського руху, стикання однієї людської істоти з іншими, аби постійно нагадувати одне одному, що вони є... ну... людськими істотами. А коли хтось крутиться сам всередині себе, тоді трапляється ось таке.
В нього не було плану. Він тільки відступав, як усі, кого атакують, на більш захищені позиції, себто в минуле, а там сталася подія, схожа на те, якби студент-палеонтолог знайшов у своєму садковому ставку плезіозавра.
Він трошки позадкував, зморгуючи сонячне світло, таке гаряче надвечір після дня, проведеного у товаристві минувшої слави, та побачив як минуле, ніби прогулюючись, приязно киває перехожим.
Він не зміг стриматися. Він гукнув: «Гей, ти! Ти х-то?»
Минуле відповіло: «Капрал Моркві, сер. Нічна варта. Пан д’Ушогуб , чи не так? Потребуєте моєї допомоги?
«Що? Ні! Ні. Повертайся до своїх сп-рав!»
Минуле кивнуло, посміхнулося до нього та рушило далі, у майбутнє.
...Моркві перестав дивитися у стіну.
«Я витратив три доляри на іконограф, у якому сидить бісенятко що малює картини різних речей, це останній Писок Моди. Отут картинки моєї кімнати та моїх друзяк з Варти, Шляббі робить Хумористичний Жест але він Необроблений Брульянт та добра пропаща душа...»
Він знову зупинився. Моркві писав додому щонайрідше раз на тиждень. Гноми звичайно так роблять. Моркві був два метри заввишки, але його виховали гномом, людиною він зробився потім. Мистецтво слова давалося йому непросто, але він наполегливо просувався вперед.
«Погода», - написав він дуже повільно та ретельно, – «стоїть Дуже Спекотна...»
Едвард очам своїм не повірив. Він перевірив записи. Перевірив двічі. Він ставив запитання і, оскільки ці запитання були цілком невинні, отримував відповіді. І нарешті він взяв відпустку та поїхав до Баранячих Круч, і через обережні розпити дістався до гномських шахт біля Мідноголовки, а втім – до непримітної галявинки у буковому лісі, де, природньо, за кілька хвилин терплячого копання знайшов прошарок вугілля.
Він провів там весь день. Коли він скінчив та обережно вклав на місце ковдру з опалого листя та перегною, він був цілком певний.
Анк-Морпорк знову мав короля.
І це було правильно. І це саме доля привела Едварда сюди якраз коли він склав свій План. І це було правильно, що це була Доля, і місто буде Врятоване від свого ганебного сьогодення своїм славетним минулим. В нього були засоби і в нього була ціль. І так далі... думки Едварда частенько бігли саме так.
Він міг думати курсивом. А за такими людьми справді треба пильнувати.
Переважно з безпечної відстані.
«...Мені було Цікаво прочитати що хтось приходив і розпитував про мене, це Дивовижно, я тут ледве П’ять Хвилин, а вже я Велике Цабе.
Дуже приємно було почути про відкриття шафти №7. Я не пам’ятаю чи Писав Уже про це що хоча, я тут дуже щасливий я нудьгую за Добрими Часами Вдома. Іноді після кінця зміни я йду до підвалини та б’ю себе по голові руків’ям сокири, але це Не те ж Саме.
Сподіваюся знайти вас у доброму здоров’ї, Вірнийназавжди,
Ваш люблячий син, прийомний,
Моркві»
Він склав свого листа, вклав іконографії, запечатав краплиною воску зі свічки та притиснув великим пальцем, а потім поклав у кишеню штанів. Гномська пошта до Баранячих Круч працювала надійно. Все більше гномів приходили працювати до міста, а оскільки гноми є вельми ощадливими, вони посилали гроші додому. Це робило гномську пошту майже такою безпечною як і все гномське, бо пошту ретельно охороняли. Гноми дуже прив’язані до золота. Будь-який розбійник, крикнувши «Гроші або життя!» гномам, повинен розкласти портативного стільця, взяти пакет зі сніданком та щось почитати, бо дебати триватимуть довго.
Моркві вмив обличчя, натяг шкіряну сорочку, штани та кольчугу, начепив панцира та з шоломом під пахвою вийшов на вулицю, щиро посміхаючись до всього, що несло йому майбутнє.
* Але ж яка шляхетна людина вчитиметься на Крадія?
** Часто з табличками, на яких було викарбоване ім'я їхнього вбивці. Зрештою, то була портретна галерея Гільдії Убивць.
no subject