![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Троха про Вогнехреща, зраду і Невілкула
У нас третя роковина Вогнехреща. Тобто, дня, коли протистояння на Майдані остаточно перейшло в силовий формат. Тобто, до 19 січня силові методи вживали силовики, а народ пасивно оборонявся - а 19 народ вирішив, що вже заманало і перейшов у наступ.
Бо відчуття "так далі не можна" наростало, наростало і вже стало нестерпним.
Тобто, ми тоді так думали - потім виявилося, що воно може бути ще пекучішим, ще нестерпнішим, що воно може не просто пересилювати, а заперечувати інстинкт самозберігання.
Але почалося все тоді, 19-го, на Груші. Як то кажуть, "і понеслась".
Три роки по тому я хочу зберігати в собі це відчуття нестерпності. Хочу час від часу діставати його зі скарбнички души, роздивлятися, чи не заіржавіло, перебирати та змазувати. Бо воно ще згодиться.
Ні, звісно, можна і без нього жити. Москалі живуть. Придивіться - вам так хочеться?
Так, неможливо жити на ньому весь час. Але зберігати його треба. Навіщо? Ось я розповім.
Політика, як кажуть англійці, робить дивацьких товаришів по ліжку. Вчора ви були вороги, або, гаразд, нейтрали одне одному - завтра на вас напала третя сила і ви прикриваєте одне одному дупи, а не кусаєте за них. Нападає ЦаоЦао - і от Чжуґе Лян з Чжоу Юєм вже найліпші друзяки, головне не прогавити момент, коли треба розвертати щити одне до одного.
У якийсь момент виявилося, що інтереси клану Вілкулів та інтереси групи Корбана в Дніпрі ну аж ніяк не примирити. Ну або ж вілкули вирішили скористуватися з шарварку, аби остаточно викинути Корбана з Філатовим на мороз. А морози тоді стояли насправді хрещенські. І коли таке сталося, у хлопців, власне, виходу іншого не було, крім підтримати революцію, ну або ж ганебно сидіти в теплих палестинах як миша під плінтусом. Так само, як потім, у березні, коли Хуйло показало, що не збирається рахуватися з інтересами Ігоря Валерійовича і відкусило весь бізнес Привата у Криму. Тут зрозуміло, що виходу нема, крім ставати рятівником вітчизни (і казни докупи). І коли я казала, що Коломойському пора міняти прізвище на Вишневецький, це був ніфіга не жарт. І ніфіга не комплімент. Хоча так, трошки комплімент.
Так, я дуже забігла вперед, щоб зробити коло і повернутися до зради. Отже, якісь речі та вчинки сьогодні можуть ввижатися зрадою, але з точки зору фігурантів (або стороннього спостерігача) це ніяка не зрада, принаймні, загальний вектор дій не мінявся ні на риску. Філатов з Корбаном тоді обстоювали свої інтереси - і зараз вони обстоюють свої інтереси. Власне, нічого не змінилося, просто тоді в нас були спільні вороги, а зараз ці вороги, принаймні у місті, підкорені, і граф, який отримав у тяжкій боротьбі свій феод, щиро вважає, що холопам пора вже по хатах і не треба пхати носа до господського проса.
Ну чисто тобі як після Хмельниччини, коли селюки й городяни "раптово" з'ясували, що козацька старшина, православна шляхта й запорожці воюють не за волю, не за віру і не за магдебурзьке право, а за привілеї для себе, коханих.
Ми обстоювали децентралізацію, бо бачили, як квітнуть європейські міста, коли в них залишаються гроші місцевих податківців.
Вони обстоювали децентралізацію, бо знали: коли гроші залишаться у місці, їхній власний шмат буде таким жирним, якого Вілкули не нюхали.
При тому вони обстоювали децентралізацію цілком щиро, не менш щиро, ніж ми, хіба ні? Хіба ж вони брехали, кажучи, що хочуть тієї децентралізації?
Перш ніж казати, що вони нас зрадили, нумо спитаймо себе: чи вони з нами про щось домовлялися?
Так отож.
Тому пам'ятаймо Вогнехреща та тримаймо напоготові і добре змащеним це відчуття нестерпності. Вогнехреща, Кривава Неділя у Дніпрі, страшний лютий на Майдані - все це було не для того, щоб наша старшина отримала свої привілеї та на цьому заспокоїлася. Не за те, щоб посадити на корупційні схеми людей Філатова замість людей Вілкула (або залишити там людей Вілкула, які хутенько перемінили прапори та принесли омаж Філатову).
Ще раз, з їхньої точки зору це ніяка не зрада, бо ми не є рівноправною стороною угоди, яку можна зрадити. Ми інструмент, важіль, яким можна посунути іншого феодала. Ми потрібні - тому Борис тримає на наші гроші свійських журналістів, ціле КП. Але ми маємо знати своє місце - тому Борис тримає у Лісному тітушок. Не здивуюся, якщо тих самих, хто бив нас 26-го січня.
Але троха оптимізму на хвіст. Коли він чергового разу істерить у мордокнизі, обзиваючи нас вілкулоїдами та красноїдами, я бачу паніку. Щось пішло не так, і він не може второпати що. Холопи уперто рахують гроші в його кишені, голосно кажуть на весь світ: "Отут ти й твої підпанки хапонули стільки, а отут стільки". А він тотально не в дуплі, хто ж на ними стоїть? Ну не може ж бути так, щоб холопи це самі собою, не може! Коли вони виходили проти ОДА у Криваву Неділю, то ж я їх надихнув, показавши Лебедине Озеро на всю стіну Пасажу - а тепер хто їх надихає?
Так от, оптимізм полягає в тому, що нам вже не потрібна нова Кривава Неділя, аби дізнатися, як вони планують витратити наші грошики. Сподіваюся, не знадобиться вона і для того, щоб зрушити цих графєй та герцогєй з місця, коли прийде їхній час.
Але це відчуття нестерпності - про нього не можна забувати. Його треба тримати напоготові.
Бо відчуття "так далі не можна" наростало, наростало і вже стало нестерпним.
Тобто, ми тоді так думали - потім виявилося, що воно може бути ще пекучішим, ще нестерпнішим, що воно може не просто пересилювати, а заперечувати інстинкт самозберігання.
Але почалося все тоді, 19-го, на Груші. Як то кажуть, "і понеслась".
Три роки по тому я хочу зберігати в собі це відчуття нестерпності. Хочу час від часу діставати його зі скарбнички души, роздивлятися, чи не заіржавіло, перебирати та змазувати. Бо воно ще згодиться.
Ні, звісно, можна і без нього жити. Москалі живуть. Придивіться - вам так хочеться?
Так, неможливо жити на ньому весь час. Але зберігати його треба. Навіщо? Ось я розповім.
Політика, як кажуть англійці, робить дивацьких товаришів по ліжку. Вчора ви були вороги, або, гаразд, нейтрали одне одному - завтра на вас напала третя сила і ви прикриваєте одне одному дупи, а не кусаєте за них. Нападає ЦаоЦао - і от Чжуґе Лян з Чжоу Юєм вже найліпші друзяки, головне не прогавити момент, коли треба розвертати щити одне до одного.
У якийсь момент виявилося, що інтереси клану Вілкулів та інтереси групи Корбана в Дніпрі ну аж ніяк не примирити. Ну або ж вілкули вирішили скористуватися з шарварку, аби остаточно викинути Корбана з Філатовим на мороз. А морози тоді стояли насправді хрещенські. І коли таке сталося, у хлопців, власне, виходу іншого не було, крім підтримати революцію, ну або ж ганебно сидіти в теплих палестинах як миша під плінтусом. Так само, як потім, у березні, коли Хуйло показало, що не збирається рахуватися з інтересами Ігоря Валерійовича і відкусило весь бізнес Привата у Криму. Тут зрозуміло, що виходу нема, крім ставати рятівником вітчизни (і казни докупи). І коли я казала, що Коломойському пора міняти прізвище на Вишневецький, це був ніфіга не жарт. І ніфіга не комплімент. Хоча так, трошки комплімент.
Так, я дуже забігла вперед, щоб зробити коло і повернутися до зради. Отже, якісь речі та вчинки сьогодні можуть ввижатися зрадою, але з точки зору фігурантів (або стороннього спостерігача) це ніяка не зрада, принаймні, загальний вектор дій не мінявся ні на риску. Філатов з Корбаном тоді обстоювали свої інтереси - і зараз вони обстоюють свої інтереси. Власне, нічого не змінилося, просто тоді в нас були спільні вороги, а зараз ці вороги, принаймні у місті, підкорені, і граф, який отримав у тяжкій боротьбі свій феод, щиро вважає, що холопам пора вже по хатах і не треба пхати носа до господського проса.
Ну чисто тобі як після Хмельниччини, коли селюки й городяни "раптово" з'ясували, що козацька старшина, православна шляхта й запорожці воюють не за волю, не за віру і не за магдебурзьке право, а за привілеї для себе, коханих.
Ми обстоювали децентралізацію, бо бачили, як квітнуть європейські міста, коли в них залишаються гроші місцевих податківців.
Вони обстоювали децентралізацію, бо знали: коли гроші залишаться у місці, їхній власний шмат буде таким жирним, якого Вілкули не нюхали.
При тому вони обстоювали децентралізацію цілком щиро, не менш щиро, ніж ми, хіба ні? Хіба ж вони брехали, кажучи, що хочуть тієї децентралізації?
Перш ніж казати, що вони нас зрадили, нумо спитаймо себе: чи вони з нами про щось домовлялися?
Так отож.
Тому пам'ятаймо Вогнехреща та тримаймо напоготові і добре змащеним це відчуття нестерпності. Вогнехреща, Кривава Неділя у Дніпрі, страшний лютий на Майдані - все це було не для того, щоб наша старшина отримала свої привілеї та на цьому заспокоїлася. Не за те, щоб посадити на корупційні схеми людей Філатова замість людей Вілкула (або залишити там людей Вілкула, які хутенько перемінили прапори та принесли омаж Філатову).
Ще раз, з їхньої точки зору це ніяка не зрада, бо ми не є рівноправною стороною угоди, яку можна зрадити. Ми інструмент, важіль, яким можна посунути іншого феодала. Ми потрібні - тому Борис тримає на наші гроші свійських журналістів, ціле КП. Але ми маємо знати своє місце - тому Борис тримає у Лісному тітушок. Не здивуюся, якщо тих самих, хто бив нас 26-го січня.
Але троха оптимізму на хвіст. Коли він чергового разу істерить у мордокнизі, обзиваючи нас вілкулоїдами та красноїдами, я бачу паніку. Щось пішло не так, і він не може второпати що. Холопи уперто рахують гроші в його кишені, голосно кажуть на весь світ: "Отут ти й твої підпанки хапонули стільки, а отут стільки". А він тотально не в дуплі, хто ж на ними стоїть? Ну не може ж бути так, щоб холопи це самі собою, не може! Коли вони виходили проти ОДА у Криваву Неділю, то ж я їх надихнув, показавши Лебедине Озеро на всю стіну Пасажу - а тепер хто їх надихає?
Так от, оптимізм полягає в тому, що нам вже не потрібна нова Кривава Неділя, аби дізнатися, як вони планують витратити наші грошики. Сподіваюся, не знадобиться вона і для того, щоб зрушити цих графєй та герцогєй з місця, коли прийде їхній час.
Але це відчуття нестерпності - про нього не можна забувати. Його треба тримати напоготові.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
Тепер я краще розумію вираз про "зберігайте спокій та чистіть кулемет", який не тільки про кулемет.
А за крохей окремо дякую.
no subject
А взагалі, мені й досі подобається український переклад Стругацьких "Населений острів", там як раз шматочок про корсить чистки автомату та потрібність відновлювати в пам`яті певні відчуття.
Гай сидів за грубим саморобним столом і чистив автомат. Було близько чверті на одинадцяту ранку, світ був сірий, безбарвний, сухий, у ньому не було місця радості, не було місця рухові життя, усе було тьмяне й хворе. Не хотілося думати, не хотілося нічого бачити і чути, навіть спати не хотілося — хотілося просто покласти голову на стіл, опустити руки і померти. Просто померти — і все.
Кімнатка була маленька, з єдиним вікном без шибки, що виходило на величезний, захаращений руїнами, порослий дикими чагарями сіро-рудий пустир. Шпалери у кімнаті полиняли і поскручувалися — чи то від спеки, чи то від старості; паркет розсохся, в одному кутку обгорів до вугілля. Від колишніх мешканців у кімнаті нічого не залишилося, окрім великої фотокартки під розбитим склом, на якій, коли уважно придивитися, можна було розгледіти якогось літнього пана з безглуздими бакенбардами і в кумедному капелюсі, схожому на бляшану тарілку.
Очі б усього цього не бачили, здохнути б зараз або заскімлити найпослідущою бездомною собакою, проте Максим наказав: «Чисть». «Щоразу, — наказав Максим, постукуючи кам’яним пальцем по столу, — щоразу, коли тебе скрутить, сідай і чисть автомат...» Отже, треба чистити. Максим усе-таки. Якби не Максим, давно б ліг і помер. Просив же його: «Не залишай мене в цей час, посидь, полікуй». Ні. Сказав, що тепер сам мушу. Сказав, що це не смертельно, що повинно минутися і обов’язково минеться, однак потрібно перемогтися, потрібно оволодіти собою...
«Гаразд, — мляво подумав Гай, — оволодію. Максим усе-таки. Не людина, не Творець, не бог — Максим... І ще він сказав: «Злостись! Коли тебе скрутить, згадуй, звідкіля це в тебе, хто тебе до цього привчив, навіщо, і злостись, призбируй ненависть. Невдовзі вона придасться: ти не один такий, вас таких сорок мільйонів, оступачених, отруєних...» Важко повірити, масаракш, адже все життя у шику, завжди знали, що до чого, все було просто, усі були разом, і гарно було бути таким, як усі. Ні, з’явився, закохав у себе, кар’єру зіпсував, а потім буквально за шкірку висмикнув із шику і поволік в інше життя, де і мета незрозуміла, і засоби незрозумілі, де потрібно — масаракш і масаракш! — про все думати самому, вирішувати самому, все самому... Авжеж... витягнув за шкірку, повернув пикою назад, до рідного,, до гнізда, до найдорожчого і показав: смітник, паскудство, мерзота, брехня... І от дивишся — справді, мало красивого, себе згадати гидко, хлопців згадати гидко, а вже пан ротмістр Чачу!..» Гай спересердя загнав на місце затвор і клацнув защіпкою. І знову навалилася кволість, апатія, і волі на те, щоб уставити магазин, вже не лишалося. Погано, ой як погано...
no subject
Між іншим доведеться визнати, що цей витвір пригадувати навіть емоційно важко, настільки все зписане з болюче близьких реалій. Смітник, паскудство, мерзота, брехня. В мене дитина-підліток, майже не вірить уже, як про срср розповідаю. Очі по сім копійок: що, і кросівок не купити? що, і стоматолог без обезболювання?? що, і феньку на зап'ясток не почепити??? А трішки серьйозніше - вже й зовсім слухає майже як перекази давніх казок.
Може, хоя щось запам'ятає.