![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Ліна Костенко. ЦИГАНСЬКА МУЗА
До поезії треба сходитись,
як до великого вогнища.
Папуша
Плювалдся циганки, сміялися з Папуші,—
ну, що це за циганка? Як виродок в сім'ї.
Це ж скільки душ дітей,
і душі всі як душі.
А ця — неначе змалку зурочено її.
«Папуша» — значить «лялька».
Спиняються мужчини.
Красунечки такої іще не бачив світ.
Така розкішна лялька з печальними очима,
танцює, і ворожить, і... учить алфавіт!
Під школою стояла. Питала у дівчаток,
смаглявими руками допавши букваря:
оце велике слово,— а де його початок?
Для чого букві хвостик? Як пишеться зоря?
Циганки як циганки, меткі на заробітки.
Обдурить, заморочить, до нитки обдере.
А ця собі одна, сидить біля кибитки.
Бував, поворожить — і грошей не бере.
Пройшли усе Поділля. Намети і монети.
Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну!
Ото десь по містечку як пройдуть, мов комети,—
там щезне кріль, там курка, там глечик на тину,
Худющі францісканці хрестились дрібно-дрібно,
Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.
Циганки покрутили: воно тобі потрібно?
Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця.
А іншим разом знову. Прийшли у Закопане.
Хапали всіх за фалди: постій, поворожу.
Й Папуша ворожила. А потім каже: — Пане,
даси мені паперу? Я ще й не те скажу.
Красивий-інтересний, і добрий, і хороший.
Сто років будеш жити, і діток буде п'ять.—
Вернулася у табір. Вітчим їй каже: — Грошей.—
А діти — кільканадцять.— голісінькі стоять.
Хотів її прибити. Вже й замахнувся... Де там!
Із табору тікала... і знов прийшла до них...
За що циганський Бог їх покарав поетом? —
здається, так їх звуть, людей отих чудних.
Навчилась десь писати. Папір ховає в шматті.
Нанизує слова, як бублики на шнур.
Циганська дітвора, сунделики кучматі,
тягають той папір циганам на розкур.
Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, но було і не повинно буть.
Кибиток кочових ребристі халабуди.
Старого вожака гартоване лице.
Циганську маяту виносити на люди?!
Будь проклятий навік, хто зважився на це!
Сережками трясти, співати гарно — й досить.
Панка приворожити, здурить когось —
не гріх.
А літери писать — тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
Ти що — проти своїх?!
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по ісвіту.
Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде.
Що з того, що той цар прославив Суламіту?
А де тепер той цар і Суламіта де?
Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Минулого нема. Майбутнього не буде.
Є скрипка, є життя. І ти на ній — смичок.
Зіграй свою печаль, свою жагучу душу.
Пройди по цій землі і слід свій замети.
А там, а там, а там!..
Труснем циганську грушу —
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.
Папуша тютюну, розкурено, та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.
А ти нам — письмена. Премудрість алфавіту
Ще, може, нам і плуг, нажити мозолі?
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу.
І тісно буде нам на клаптику землі.
Ще, може, й заснувать яку-небудь державу?
Який Циганоград, і зрошувать сади?
Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавіє
Забудь ті письмена, накличеш нам біди.
Спитай старих циган, покритих сивиною,—
без букви і письма ніхто іще не вмер.
Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною,—
тоді б нам треба був і Флавій, і Гомер.
А так ми вільні, ми —
ну, добре, конокради.
Неграмотні? — нехай. Розбещені? — напів.
Зате у нас нема відступництва і зради.
Від чого відступать? — від сонця, від степів?
І є y нас ліси. Пісні є старовинні,—
старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?
І що кому до нас? Кому і що ми винні?
Ми — протяг золотий в історії держав.
Ми — мідний листопад, гортанний клекіт болю,
з'явились, як приснились,
і слід по нас прочах.
А грамота?
Хіба
ми не читаєм долю
по лініях руки, по зорях, по очах?
Чи ми кого в житті неправедно карали?
Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?
От тільки і всього: у людства курку вкрали.
Чи, може, який циган в поліції служив?
Знялися і пішли. У нас нема адреси.
І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.
Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.
Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам
капкан.
В будинки заженуть, в оті бетонні мушлі.
Вростати у верстати, артіль і ремесло.
Ти хочеш, щоб зів'яли в неволі наші душі?
Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.
Благослови шляхи. Колеса і колеса...
Далеких польських міст манливі міражі.
Найперша у житті циганська поетеса!
Забудь оті міста. Вони тобі чужі.
Друкуй свою печаль колесами по багнах.
Пиши свое життя зигзагом по соші.
Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,
і хай ніхто не знає, що робиться в душі.
В чаду свого шатра, де кублиться злидота,
плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.
На подвиги такі не треба Геродота.
Та вже тобі й самій писати не з руки.
Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.
Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.
Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,
барвисті, наче клапті строкатих укривал.
Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.
І хай ніхто не знає, що робиться в душі.
Чаруй мужчин прохожих циганською красою,
а потім чоловіку викладуй бариші.
Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.
Під сонцем електричним життя не для циган.
Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,
і сам він був як півень, красивий галаган.
Виходила за нього, сліпа була від щастя.
Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.
А потім взяв за руки, аж хруснули зап'ястя:
— Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!
Сичать вологі дрова в осінньому багатті.
Напився циган з горя, налютувався: ух!
Ага, таки піймалась,— знайшов папір у шматті.
Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.
Якби ж він знав, якби ж він!..
Той вірш був про кохання.
Про небо, про кибитки,— якби ж він хоч спитав!
Той вірш був як свобода. Той вірш був як
зітхання,
А він його чобітьми у попелі топтав.
А сам же як на скрипці виводить свою тугу,
як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.
Од Німана до Вїсли, од Бога і до Бугу
то — наче хвиля пристрасті ударить в береги!
А це — незрозуміле. Не кінь і не підкова.
Згорілого паперу метелики сухі...
Якби ж він знав, якби ж він!
Що то — циганська мова.
Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!
Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі блюдця,
Паперу ж того трохи, а він і той одняв.
Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б'ються.
Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.
Латають свое дрантя. Їдять свою квасолю.
Хропуть, і ремиґають, і прагнуть насолод.
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він — найкращий на землі!
...Кибиток кочових ребристі халабуди.
Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.
Поезія? Народ? Це видумали люди.
Це в'яже до землі. А ми — кочівники.
Циганкам — ворожить,
циганам — коні красти,
сережками трясти під стогони гітар.
І раз циганка ти, ще проклянеш не pas ти
оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!
Вони тобі його ніколи не пробачать.
Самі уже не знають, куди тебе дівать,—
чи з табору прогнать, щоб вже тебе не бачить,
чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?
Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.
Он бачиш, польських міст далекі міражі.
А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.
Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.
Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.
Хіба не видно и так? Із пекла. Із біди.
Завернуть, доженуть, прив'яжуть до кибитки,—
а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.
...І вирвалась. Прийшла.
І по війні, в руїнах,
дала їй Польща дах. Притулок їй дала.
І після тих лісів і пнів отих зміїних
зігрілася душа, розмерзлась, ожила.
І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,
і не циганський кінь по імені Пегас,
і стомлене перо, не звикле до гіпербол,
в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.
Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,
вечірній сизий брук спідницями метуть.
Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.
Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.
Найперша у житті циганська поетеса!
Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...
І снились їй вночі забрьохані колеса
кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...
І снився їй народ, такий до болю милий!
І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.
Ох, як її там ждуть, аж руки заломили
тонесенькі сестрички із племені беріз!
А тиша там яка! — вовки навшпиньки ходять.
Під соснами шатро стоїть, як боровик.
І ласують малі — що в лісі познаходять,
і рижики печуть над жаром, як шашлик.
А ночі а туман, а музика вогниста!
В дукатах, у намисті оголене плече!
0 Господи, які там дукати і намисто?
В подертому наметі за шиворот тече.
І крутяться колеса скоріше та й скоріше,
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.
Останні очі квітів торкає морозок...
А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам'ять:
«А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?» — аж зайдеться душа.
І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —
«Збирати чорні ягоди, немов циганські сльози»,—
«складала свої вірші Папуша з голови».
І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!
У пані є талант, є відчуття краси!»
А пані ту печаль ніяк не приколише,
а пані знов і знов вертається в ліси...
— Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!
Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі — що біда.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.
І мружаться цигани: — Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не в.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів,— тримайся за своє!
Прости, прости їм, Боже! Вони брели віками,
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль недоторканний,
цей кров'ю обкипілий діалог правоти.
— Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам'яті,— нічого в нас нема?!
А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам'ять аж кричить,—
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!
А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..
А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царствено убогу,
везе одненький коник, бо другий десь подох.
А тут — король назустріч. Карета — як скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: — Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!
І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...
Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.
«На вогнищах циганських вже виросли гриби».
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—
пером Папуша водить, а букви — хто куди.
Як важко їй ішсати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб'ються? Такі іще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі. По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.
І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану теж бачила колись.
Оце і весь твій сон — поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!
Сказати на весь світ:
— Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Сказати на весь світ... А може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.
...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії шляхів циганського народу —
як лінії доріг і лінії річок.
І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза —- викручені руки,
циганське слово — вийнята душа!..
О плем'я кочове! Ти згадуєш Папушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—
вона ж і в смертний час його не прокляла!
як до великого вогнища.
Папуша
Плювалдся циганки, сміялися з Папуші,—
ну, що це за циганка? Як виродок в сім'ї.
Це ж скільки душ дітей,
і душі всі як душі.
А ця — неначе змалку зурочено її.
«Папуша» — значить «лялька».
Спиняються мужчини.
Красунечки такої іще не бачив світ.
Така розкішна лялька з печальними очима,
танцює, і ворожить, і... учить алфавіт!
Під школою стояла. Питала у дівчаток,
смаглявими руками допавши букваря:
оце велике слово,— а де його початок?
Для чого букві хвостик? Як пишеться зоря?
Циганки як циганки, меткі на заробітки.
Обдурить, заморочить, до нитки обдере.
А ця собі одна, сидить біля кибитки.
Бував, поворожить — і грошей не бере.
Пройшли усе Поділля. Намети і монети.
Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну!
Ото десь по містечку як пройдуть, мов комети,—
там щезне кріль, там курка, там глечик на тину,
Худющі францісканці хрестились дрібно-дрібно,
Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.
Циганки покрутили: воно тобі потрібно?
Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця.
А іншим разом знову. Прийшли у Закопане.
Хапали всіх за фалди: постій, поворожу.
Й Папуша ворожила. А потім каже: — Пане,
даси мені паперу? Я ще й не те скажу.
Красивий-інтересний, і добрий, і хороший.
Сто років будеш жити, і діток буде п'ять.—
Вернулася у табір. Вітчим їй каже: — Грошей.—
А діти — кільканадцять.— голісінькі стоять.
Хотів її прибити. Вже й замахнувся... Де там!
Із табору тікала... і знов прийшла до них...
За що циганський Бог їх покарав поетом? —
здається, так їх звуть, людей отих чудних.
Навчилась десь писати. Папір ховає в шматті.
Нанизує слова, як бублики на шнур.
Циганська дітвора, сунделики кучматі,
тягають той папір циганам на розкур.
Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, но було і не повинно буть.
Кибиток кочових ребристі халабуди.
Старого вожака гартоване лице.
Циганську маяту виносити на люди?!
Будь проклятий навік, хто зважився на це!
Сережками трясти, співати гарно — й досить.
Панка приворожити, здурить когось —
не гріх.
А літери писать — тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
Ти що — проти своїх?!
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по ісвіту.
Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде.
Що з того, що той цар прославив Суламіту?
А де тепер той цар і Суламіта де?
Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Минулого нема. Майбутнього не буде.
Є скрипка, є життя. І ти на ній — смичок.
Зіграй свою печаль, свою жагучу душу.
Пройди по цій землі і слід свій замети.
А там, а там, а там!..
Труснем циганську грушу —
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.
Папуша тютюну, розкурено, та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.
А ти нам — письмена. Премудрість алфавіту
Ще, може, нам і плуг, нажити мозолі?
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу.
І тісно буде нам на клаптику землі.
Ще, може, й заснувать яку-небудь державу?
Який Циганоград, і зрошувать сади?
Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавіє
Забудь ті письмена, накличеш нам біди.
Спитай старих циган, покритих сивиною,—
без букви і письма ніхто іще не вмер.
Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною,—
тоді б нам треба був і Флавій, і Гомер.
А так ми вільні, ми —
ну, добре, конокради.
Неграмотні? — нехай. Розбещені? — напів.
Зате у нас нема відступництва і зради.
Від чого відступать? — від сонця, від степів?
І є y нас ліси. Пісні є старовинні,—
старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?
І що кому до нас? Кому і що ми винні?
Ми — протяг золотий в історії держав.
Ми — мідний листопад, гортанний клекіт болю,
з'явились, як приснились,
і слід по нас прочах.
А грамота?
Хіба
ми не читаєм долю
по лініях руки, по зорях, по очах?
Чи ми кого в житті неправедно карали?
Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?
От тільки і всього: у людства курку вкрали.
Чи, може, який циган в поліції служив?
Знялися і пішли. У нас нема адреси.
І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.
Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.
Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам
капкан.
В будинки заженуть, в оті бетонні мушлі.
Вростати у верстати, артіль і ремесло.
Ти хочеш, щоб зів'яли в неволі наші душі?
Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.
Благослови шляхи. Колеса і колеса...
Далеких польських міст манливі міражі.
Найперша у житті циганська поетеса!
Забудь оті міста. Вони тобі чужі.
Друкуй свою печаль колесами по багнах.
Пиши свое життя зигзагом по соші.
Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,
і хай ніхто не знає, що робиться в душі.
В чаду свого шатра, де кублиться злидота,
плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.
На подвиги такі не треба Геродота.
Та вже тобі й самій писати не з руки.
Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.
Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.
Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,
барвисті, наче клапті строкатих укривал.
Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.
І хай ніхто не знає, що робиться в душі.
Чаруй мужчин прохожих циганською красою,
а потім чоловіку викладуй бариші.
Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.
Під сонцем електричним життя не для циган.
Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,
і сам він був як півень, красивий галаган.
Виходила за нього, сліпа була від щастя.
Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.
А потім взяв за руки, аж хруснули зап'ястя:
— Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!
Сичать вологі дрова в осінньому багатті.
Напився циган з горя, налютувався: ух!
Ага, таки піймалась,— знайшов папір у шматті.
Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.
Якби ж він знав, якби ж він!..
Той вірш був про кохання.
Про небо, про кибитки,— якби ж він хоч спитав!
Той вірш був як свобода. Той вірш був як
зітхання,
А він його чобітьми у попелі топтав.
А сам же як на скрипці виводить свою тугу,
як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.
Од Німана до Вїсли, од Бога і до Бугу
то — наче хвиля пристрасті ударить в береги!
А це — незрозуміле. Не кінь і не підкова.
Згорілого паперу метелики сухі...
Якби ж він знав, якби ж він!
Що то — циганська мова.
Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!
Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі блюдця,
Паперу ж того трохи, а він і той одняв.
Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б'ються.
Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.
Латають свое дрантя. Їдять свою квасолю.
Хропуть, і ремиґають, і прагнуть насолод.
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він — найкращий на землі!
...Кибиток кочових ребристі халабуди.
Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.
Поезія? Народ? Це видумали люди.
Це в'яже до землі. А ми — кочівники.
Циганкам — ворожить,
циганам — коні красти,
сережками трясти під стогони гітар.
І раз циганка ти, ще проклянеш не pas ти
оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!
Вони тобі його ніколи не пробачать.
Самі уже не знають, куди тебе дівать,—
чи з табору прогнать, щоб вже тебе не бачить,
чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?
Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.
Он бачиш, польських міст далекі міражі.
А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.
Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.
Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.
Хіба не видно и так? Із пекла. Із біди.
Завернуть, доженуть, прив'яжуть до кибитки,—
а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.
...І вирвалась. Прийшла.
І по війні, в руїнах,
дала їй Польща дах. Притулок їй дала.
І після тих лісів і пнів отих зміїних
зігрілася душа, розмерзлась, ожила.
І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,
і не циганський кінь по імені Пегас,
і стомлене перо, не звикле до гіпербол,
в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.
Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,
вечірній сизий брук спідницями метуть.
Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.
Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.
Найперша у житті циганська поетеса!
Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...
І снились їй вночі забрьохані колеса
кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...
І снився їй народ, такий до болю милий!
І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.
Ох, як її там ждуть, аж руки заломили
тонесенькі сестрички із племені беріз!
А тиша там яка! — вовки навшпиньки ходять.
Під соснами шатро стоїть, як боровик.
І ласують малі — що в лісі познаходять,
і рижики печуть над жаром, як шашлик.
А ночі а туман, а музика вогниста!
В дукатах, у намисті оголене плече!
0 Господи, які там дукати і намисто?
В подертому наметі за шиворот тече.
І крутяться колеса скоріше та й скоріше,
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.
Останні очі квітів торкає морозок...
А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам'ять:
«А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?» — аж зайдеться душа.
І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —
«Збирати чорні ягоди, немов циганські сльози»,—
«складала свої вірші Папуша з голови».
І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!
У пані є талант, є відчуття краси!»
А пані ту печаль ніяк не приколише,
а пані знов і знов вертається в ліси...
— Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!
Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі — що біда.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.
І мружаться цигани: — Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не в.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів,— тримайся за своє!
Прости, прости їм, Боже! Вони брели віками,
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль недоторканний,
цей кров'ю обкипілий діалог правоти.
— Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам'яті,— нічого в нас нема?!
А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам'ять аж кричить,—
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!
А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..
А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царствено убогу,
везе одненький коник, бо другий десь подох.
А тут — король назустріч. Карета — як скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: — Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!
І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...
Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.
«На вогнищах циганських вже виросли гриби».
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—
пером Папуша водить, а букви — хто куди.
Як важко їй ішсати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб'ються? Такі іще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі. По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.
І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану теж бачила колись.
Оце і весь твій сон — поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!
Сказати на весь світ:
— Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Сказати на весь світ... А може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.
...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії шляхів циганського народу —
як лінії доріг і лінії річок.
І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза —- викручені руки,
циганське слово — вийнята душа!..
О плем'я кочове! Ти згадуєш Папушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—
вона ж і в смертний час його не прокляла!
no subject
no subject