Чешская рецензия на ПТСР

[morreth]

http://galadwen.wz.cz/recenze/s_berenem_a_luthien.htm

Несмотря на то, что язык братский-славянский и таки похож на польский, прочесть удается через пень-колоду.

Есть кто-то, кто бы помог? Гугльтранслятором я и так воспользовалась, но там в основном на поржать.

Comments

[tin-tina.livejournal.com]

Середовище і герої
Сюжетні зміни не є для твору настільки важливими, як дбайливе змалювання середовища і персонажів, яке справді вдалося авторці. У розлогому сюжеті, розіграному так, як вона це зробила, це було необхідним, не кажучи вже про те, що сюжет Лейтіан і в оригіналі є свого роду розповіддю про зіткнення культур – Едайнів, Сіндарів, Нолдорів та слуг Чорної твердині.
Роман користається з цього. В сюжеті значну роль відіграє оточення – повсякденне життя, спілкування, родинні звичаї, способи заглянути в майбутнє, а також одяг чи ігри. Лютієн, яка вперше в житті зустрічається з одним із Едайнів, є одночасно враженою і зацікавленою (типовим прикладом є не лише її розмови з Береном у Доріаті, але й її подорож на північ через визволений Дортоніон і перша зустріч зі справжніми людьми з народу її чоловіка). Крім того, в Нарготронді, Барад Ейтель і на Хімрінгу живуть Нолдор, атмосфера цих міст зовсім інша. Ще інакше все виглядає у гномівському Ногроді або в домі Беренової матері, княгині Емелдір. А зовсім іншими середовищами, з яких теж необхідно було скористатися, є, очевидно, Ангбанд і Мандос.
Не тільки різні підходи до життя у ельфів та людей, але також різні культурні традиції проявляються у різних деталях тексту. Нолдорські ельфи у вільний час грають у «башти», якусь подобу наших шахів, їх же використовують і для передбачення майбутнього (цікавою є сцена гри між Фінродом та Сауроном у другій третині роману, яка розбирається і в додатках), дортоніонці розважаються доволі агресивною грою «челло», чимось посереднім між футболом і регбі (агресивною також тому, що сучасні цивілізовані правила забороняють використовувати зброю :) ). В ході дії роману деякі традиції необхідно пояснювати – люди ніколи раніше не вживали палантир, ельфи ніколи не були учасниками традиційного беорівського ворожіння над чашою.
А надзвичайно цікавим є і погляд на «другу сторону», Морготівських чорних лицарів, які дивляться на свого зверхника як на обожнюваного героя, а читачі з неспокоєм дізнаються, що і Ворогу служать по своїй суті достойні люди, котрі попросту були обдуреними і повірили злим силам, що є, можливо, ще гіршим, ніж коли б його оточували тільки дикі напівраби-орки. Болісне пізнання правди юною Даейрет, що єдина з лицарів Аст-Ахе пережила дортоніонське повстання, є логічним завершенням цього екскурсу.
Брильова використовує своїх героїв – не лише головних, толкінівських, щоб підкреслити різницю оточення, з якого вони походять. Спосіб, у який взаємно пізнаються і «дотикаються» два наймолодші члени Беренового загону, його паж Гілі і зовсім юний нарготрондський ельф Айманель з Фінродової свити, дає можливість заглянути до культурного середовища обох героїв.
Окремі характери змальовані вельми барвисто і так, що тяжко зостатися байдужими до них. Сюжет на свій лад є далеко жорстокіший, ніж Сільмариліон, не раз ви при читанні зупинитеся і подумаєте: «Адже всі вони швидко помруть... ох» (Істотно, майже ніхто не виживе). Брильова не звела справи до створення чорно-білих постатей, сам Берен мало нагадує класично спокійного героя, навіть наймудріші ельфи не є безпомильними. І по другу сторону теж не тільки темні. Практично всі, навіть епізодичні постаті мають своє минуле, з якого випливають стосунки, тривоги та плани (з позначень на сторінках опублікованого роману і з читання подяк я зрозуміла, що для кількох більше чи менше змінених постатей Брильова використала середземських героїв своїх приятелів).