![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Сім кіл раю
Минуло рівно стільки часу, скільки потребують два добрих удари зачарованим мечем - і зівілаї впав, а камінчик в руці Аліаса налився живим пульсуючим червоним світлом – вірна ознака того, що в ньому тепер запечатана могутня душа даедра.
- Дивна річ, - видихнув альтмер йому в самісіньке вухо, - тебе так обурює звичай даедра живити свою магію з джерел людського страждання, але сам ти не маєш нічого проти того, щоб ловити душі вбитих тобою даедра та користатися з їхньої енергії…
Аліас не витрачав би часу на балачки, але зараз мовчати – означало весь час чути стогони та крики катованих безсмертних.
- Аж ніяк не маю нічого проти, - всміхнувся Аліас. Зосередився, провів кристалом уздовж леза меча… Лезо на мить спалахнуло червоним, а камінь душі перетворився на попіл.
- Розумну душу неможливо ув’язнити в камені, і ти знаєш це не гірше за мене, - сказав він ельфові, вкладаючи меча до піхов та рушаючи коридором вперед. - Душі дреймора так само неможливо ув’язнити, як душі людей, аргоніанців, ельфів, орків та хаджитів. А зівілаї, даедроти, скампи та інша дрібна сволота – це не більш ніж худоба, і самі дреймори так до них ставляться.
- Самі дреймори вважають і вас не більш ніж худобою, - засміявся Ельдаміль. – І якщо можливість ув’язнити душу для тебе якийсь покажчик, то я тобі скажу, що, наприклад, твою душу можна ув’язнити в чорному камені. О, твоє обличчя перемінилося – тобто ти знаєш, що таке чорний камінь…
- Ще й як, - коротко відповів Аліас. – Але тоді твої дреймори не менша худоба ніж ми, бо їхню душу теж можна вкласти в чорний камінь.
- Маєш такий досвід?
- Авжеж, - зловтішно відповів Аліас.
- Тоді чого ти думаєш, що кращий за них?
Аліас різко розвернувся до нього, хапанув за грудки та притис до стіни.
- Бо я не мордував дітей на очах в матерів, аби підживити свою магічну споруду. Я навіть того дреймору не мордував, хоча, може, й варто було б. Ми зійшлися в чеснім бою, а що в мене був тоді лук із пасткою душ, а в кишені валявся чорний камінь – це випадковість. Я навіть не знав що це таке і що з ним робити. Власне, той лук дістався мені від іншого дреймори, тому й винуватити їм нема кого, крім самих себе…
Тут знову довелося припинити бесіду, бо у залі попереду поміж клітками з ув’язненими безсмертними жертвами Карморана бродив, роняючи слину, здоровацький даедрот.
- Треба його якось заманити сюди, - проказав Ельдаміль.
Аліас подумки погодився з ним. У тісному печерному проході даедрот не зможе дати волі ані здоровенним лаписькам, ані шипастому хвостові. Власне, ця тварюка могла обійтися самою лише пащекою, але Аліас вже знав, що робити, коли даедрот роззявлює пащеку: треба вгородити йому меча просто в пельку…
Але він знав також, що інколи це не дуже допомагає. Адже саме даедрот загнав його до до щілини, з якої він зміг вибратися лише на умовах Ельдаміля – тобто, здавшись йому у полон.
- Кинь у нього закляття сказу, - порадив Аліас. Ельдаміль так і зробив. Потвора, вражена закляттям, стріпонулася, заревла – та, гупаючи ножиськами, понеслась в той бік, звідки закляття прилетіло.
Даедроти, як, зрештою і усі даедра, дуже чутливі до магії.
Пригнувшись, аби пролізти під низький отвір, даедрот роззявив пащеку – і Аліас, не гаючи часу однією рукою застромив туди меча, а другою водночас торкнувся лускатої шиї чудовиська. Блимнуло щось схоже на спалах темно-бузкового кольору – а потім з пащеки даедрота шугонуло полум’я, вирячені очиська луснули, в ніздрі Аліасові вдарило смородом паленого м’яса, даедрот поточився назад – і гепнувся додолу, ще посмикуючись, але майже сконавши.
- Твоє милосердя не перестає мене дивувати, - спокійно сказав Ельдаміль, дивлячись на дохлого плазуна. – То кажеш, нікого не замордував?
Аліас показав на найближчу клітку, де лежав обвуглений труп. Верхня частина обгоріла не так сильно, як нижня – можна було роздивитися, що то жінка.
- Не смій навіть промовляти слово «милосердя», - сказав він.
Раптом сталося таке, від чого Аліас, який вважав себе звиклим уже до всього, аж підскочив: обвуглена скоцюблена жінка відкрила очі та подивилася просто йому в обличчя – а у наступну мить розкрила рота й несамовито заверещала. Її шкіра почала відновлюватися й рожевіти, відростало волосся та брови, з жахливо спотвореної мумії на очах зробилась миловида нордичка. Але несамовитий виск не вщухав.
Аліаса від цього видовища напевне вирвало б, якби було чим. Він прожогом кинувся через місток над озером лави, в два удари розбатував натроє даедра-павука, що підвернувся під ноги у наступному проході, і лише в коридорі перейшов з бігу на крок.
- Тепер наліво, - підказав Ельдаміль. Аліас звернув наліво. Живіт йому все ще судомило.
…І тут його накрило.
Мої слуги звітують мені, що ти тримався напрочуд добре для смертної людини, мій хлопчику. Я не можу дочекатися особистого побачення з тобою. Чому ти досі опираєшся владі справжніх богів, ким є даедра? Чому ти тримаєшся за химеру, створену слабкими людьми? Я пильнував за тобою тривалий час. Я знаю, що в тебе немає близьких та рідних. Ти не пам’ятаєш нічого зі свого минулого – крім в’язниці. Мої дреймори, катуючи, віддавали тобі честь і шану – а в імперській темниці тебе мордували просто так, без жодного сенсу. Тебе довели майже до стану тварини – невже ти, як собака, прислуговуватимешся нащадкові того, хто з тобою так повівся?Тебе ніщо не пов’язує з людським родом. Ти гідний стати обранцем богів…
- Ти… багато чого… про мене… не знаєш, - прохрипів Аліас, роблячи скажене зусилля, щоб випхати непокликаного гостя зі свого розуму.
Голос Манкара зник. Аліас випростався і подивився на альтмера. В обличчі Ельдаміля промайнуло щось схоже на співчуття.
І тут Аліасові сяйнуло.
- Коли ти брав мене в полон… - видихнув він, - ти сказав, що Манкарові не вільно читати моїх думок. Він може лише звертатися до мене, але не чує, про що я думаю, бо він мене не воскрешав.
- Так, - кивнув альтмер.
- Але тебе він…
- Саме так.
- Тож твої думки він читає.
- Це не зовсім читання думок, - ельф посміхнувся. Він радше відчуває мої почуття та образи, які формуються в моїй свідомості. Якщо я хочу швидко до нього звернутися – я подумки проказую те, що він має почути. Але він не здатний контролювати кожну мою думку кожної хвилини – хоча б тому що я не єдиний пов’язаний з ним ментальним зв’язком. Якби він всіх слухав водночас – він би збожеволів.
- Але тебе він слухав уважно, я так гадаю. Від тієї самої хвилини, як ти взяв мене в полон.
- Твоя правда.
- То він обізнаний з твоїм справжнім планом?
- Скільки тобі рочків, людинко? – альтмер задер голову, наставивши на Аліаса підборіддя.
- Не знаю, - зловтішно відказав хлопець. Він і справді не знав. І нема в кого було спитати. Він не пам’ятав себе ані дитиною, ані підлітком. Згодом лікарка Арени, також бретонка, якось встановила, що йому десь близько двадцяти. «Ти все ще ростеш», - сказала вона. – «Отже навряд чи тобі двадцять п’ять чи більше». Аліас вигадав собі вік так само, як і ім’я. Вигадав знак, під яким народився. Йому було двадцять три, і народився він під знаком Коня. І якби Манкар справді був здатний читати думки, він би знав, що імператор Уріель Септим був першим на короткій пам’яті зацькованого в’язня, що звернувся до нього з добрим словом…
- Ти кажеш всім, що тобі двадцять три, і це близько до правди, - сказав альтмер. – За мірками ельфів ти – цуценя. Яке ще не можна відлучити від маминої цицьки. Ти й гадки не маєш про те, чого може досягти справді розвинений розум, зухвалий жевжику. Ти добре вмієш махати мечем та знаєш із десяток базових заклинань – і думав, що тобі вдасться ввести в оману самого Манкара Карморана? Але я – інший, людинко. Я вигострив свій розум аж до дзвону, коли Манкар ще каляв пелюшки. Так, він читає мої думки – але тільки ті, які я вважаю безпечними для читання. Інакше я просто дозволив би даедротові тебе доїсти. Подвоєння свого розуму, мислення водночас двома паралельними потоками – твої онуки посивіють раніше, ніж ти навчишся цього мистецтва. Якщо вони в тебе будуть звичайно. Манкар знає, що я вилікував тебе – і думає, що я зробив це для нових тортур, бо віддав мені саме такий наказ. Він знає, що я веду тебе до нього. Він тільки не знає, що ти вилікуваний дещо краще, ніж він сподівався, а також озброєний і повністю готовий до бою. Бо я транслюю йому свої мрії про те, як катуватиму тебе знову… цілком щирі мрії, спільнику. Я б залюбки ламав тебе аж до кінця, до остаточної здачі, або смерті. І, до речі, щодо недавніх тортур… не думай про себе аж надто добре. Так, ти тримався краще, ніж більшість адептів – але врешті-решт ламаються всі. І кожен з присутніх у цьому місці пройшов через те саме, що й ти. Випробування біллю – один з перших ступенів посвячення. Мене посвячував сам Манкар Карморан, а Манкара – сам лорд Даґон. Те, що робили з тобою дреймора – просто дитяча гра в порівняні з тим, через що пройшли ми з Майстром та найближчі його слуги.
- Леза… - проговорив стиха Аліас, - Леза сказали мені, що двоє священиків Даґона у озерному храмі – то були діти Манкара…
- Равен та Рума, - кивнув альтмер. – Так. Вони пройшли найвищі ступені посвячення. Їх катування тривало дев’ять днів. Поміркуй про це якось на дозвіллі, людинонько...
- Ви всі - хворі збоченці, - прошепотів Аліас. – Що це за двері?
- Вихід до Дикого Саду, - альтмер широко посміхнувся. – Вітаю тебе у серці нашого раю, бретоне. Зараз ти побачиш Карак Аґайалор. Віддай мені зброю.
Вони вийшли на свіже повітря, і Аліас із полегшенням зітхнув. Так, цей сад аж кишив нижчими даедра, але тут принаймні не смерділо горілою плоттю.
Дорогою вони зустріли грозового атронаха , на якого Аліас витратив половину магічного заряду свого меча. Довелося перезаряджати його перед тим як повернути Ельдамілю.
- Овва! – альтмер не втримався від сарказму. – То що це в нас? Зірка Азури , рідкісний даедричний артефакт! Чи можу я поцікавитись, чому для ув’язнення душ ти не користуєшся магією твоїх улюблених богів, а вдаєшся до магії даедра, яких ненавидиш.
- Можеш, - холодно відповів Аліас. – Але не отримаєш жодної відповіді.
Вони пройшли ще трохи цим дивним садом, що тхнув найтоншими ароматами та пестив око найвишуканішою красою. За черговим поворотом відкрилася галявина, а в ній – біла альтанка у айлейдському стилі.
Біля альтанки стояли двоє: юнак та дівчина.
Аліас знав їх. Він вже вбивав їх.
- Равен та Рума, - пошепки сказав альтмер. – Дуже сильні чаклуни, з двома одразу я не впораюся.
- Я беру на себе хлопця, - сказав Аліас. – Твоя – дівчина. Як скоро вони воскреснуть?
- Хвилини за чотири. Тобі вистачить цього часу, щоб спуститися до Карак Аґайалору та вбити Манкара?
- Сподіваюся.
- Я не хотів би покладатися на твої сподівання, - нервово відказав альтмер.
- Нічого кращого я тобі запропонувати не можу.
Вони наблизилися до альтанки, і довелося змовкнути.
- Чого так довго, Ельдамілю? – невдоволено спитала дівчина. – Батько посилав тебе за ним більше ніж годину тому.
- Дреймори трохи перестаралися, превелебна. Вони майже оббілували цього кабанчика. Довелося поратись біля нього трохи довше, ніж я думав.
Аліас вирячив очі та розпустив губи, вдаючи людину під впливом заклинання витягненої сили волі.
- Дреймори його більше не торкнуться, - усміхнулася дівчина. – Я сама невдовзі ним займуся. Він потрібний батькові, хоча я гадки не маю, на що вин може згодитися.
- Не вважайте на мою зухвалість, превелебна, але нам так і не вдалося дістатися до Мартіна Септима. А цей юнак, коли його повернути до світу живих, опиниться з Мартіном в одному приміщенні, можливо навіть – сам на сам.
- У нас замало часу для його навернення, - скривився юнак.
- Але вистачить часу для того, щоб його випатрати та начинити тим, що нам потрібно, - зауважив Ельдаміль. – Ми ж не потребуємо досвідченого агента в оточенні Септима-байстрюка. Нам потрібна лише рука, здатна завдати удару.
- Твоя правда, - юнак простягнув руку до меча Аліаса, що його альтмер простягав уперед, але Аліас виявився швидшим. Одним рухом він вихопив меча з піхов та вгородив його юнакові в горлянку. Ефект був майже такий, як в даедрота, за винятком того, що тіло хлопцяю впавши на землю, вже не сіпалося. Зліва від Аліаса повітря розірвала блискавка, волосся в бретонка стало дибки, а у роті аж посолоніло від насиченого енергією повітря.
Сморід згорілої плоті поєднався з ароматами амброзії та ліхора. Аліас, засліплений блискавкою, відчув якийсь рух зліва, і, не видячи куди, вдарив мечем.
Руки альтмера стислися в нього на плечах.
- Біжи… навпростець… до двері в святилище, - з кожним словом в горлянці альтмера щось булькало. – Не дай нам трьом… воскреснути…
І майже безшумно альтмер сповз Аліасові до ніг…
***
Напівтемряву храмової зали раптовий спалах перетворив на південне сяйво, а потім – на цілковитий морок, бо всі присутні тимчасово засліпли.
Мартін Септим єдиний залишився порівняно зрячим, бо відчув коливання в магічному полі за мить до того, як Великий Велкіндський Камінь та Великий Камінь Сиґілю взаємно знищили себе, та встиг прикрити долонею очі. На підлогу гепнулось щось важкеньке.
- Аліас? – часто кліпаючи очима, Мартін вдивлявся у скоцюблену на підлозі постать.
- Так точно, - відповіли з підлоги. – Хіба не знайома картина: портал робить «бабах», і ось він я, біля ваших ніг. Ви подасте мені руку, властителю? Чи вам почало смакувати, кли люди валяються у вас в ногах?
Мартін засміявся, допоміг Аліасові підвестися та усадив у найближче крісло.
- Судячи з того, що ти тут, - сказав він, - Карморан вбитий, а Амулет Дракона в тебе?
- Саме так, - бретон підняв руку, у якій стискав скарб імператорської корони. – Ваше майно повернулося до вас, володарю. Даруйте, що не вітаю вас стоячи, але, правду кажучи, ноги мене не тримають.
Леза, що несли варту під час ритуалу відкриття порталу, теж встигли проморгатися, і тепер опустилися на коліна, вітаючи Аліаса. Мартін простягнув долоню, і герой Кватча, Бруми, а тепер ще й переможець Карморана, поклав у неї важкий амулет.
- Як дивно… - промовив Мартін. – Я… я боюся.
- Не бійтеся, ваша величносте, - Аліас склонився як міг, сидячи в кріслі. – Це – ваше, і ви – справжній Септим.
Тремтячими руками Мартин зодягнув амулета – і камінь на його грудях заграв живим вогнем, озиваючись на кров нащадків Дракона.
- Отепер можна з чистою совістю непритомніти, - сказав Аліас, і зробив так само, як сказав.
Коли він прийшов до тями на ліжку в імператорській келії, вікна сяяли новим світанком.
- Скільки часу мене не було? – спитав Аліас.
- Ти маєш на увазі – скільки ти пробув у порталі? Десь із півгодини. А без тями пролежав годин з одинадцять.
Аліас сів і відразу обхопив голову руками.
- Це був неначе якийсь паскудний сон, - сказав він.
- Ні, - відповів Мартін. – Хіба що уві сні ти здобув амулета та кілька додаткових шрамів.
- Лише кілька? – Аліас пирхнув. – Хе. Покійник справді знався на лікувальних чарах.
- Не знаю, кого ти кличеш покійником, - сказав Мартін. – Але я теж трохи знаюся на лікувальних чарах, і знаю, що ти, коли випав з порталу, був обплетений ними весь. Тобі нанесли понад сто ран, але той невідомий мені лікар знеболив та загоїв їх так, що сліди залишаться лише від декількох найважчих. Якби від тебе не несло свіженькою лікувальною магією, я взагалі нічого б не помітив. То був винятковий лікар.
- І винятковий вилупок, - додав Аліас.
- Ти більше нічого не хочеш мені розповісти?
Аліас зітхнув і почав переповідати сій «кошмарний сон» - як він ступив в портал, як біг райським садом, де даедра переслідували та мордували нещасних безсмертних, як він зустрів дреймору Катутета і той викликав його на двобій, де ціною перемоги були «пута обранця», без яких неможливо було потрапити до Забороненого Гроту. Як, убивши Катутета та одягнувши «пута обранця», він в дуже неприємний спосіб з’ясував, що ці браслети є перепусткою на вхід – але не на вихід. Як, зранений та майже беззбройний, забився від даедрота у вузьку щілину в скелях, і як зустрів Ельдаміля, що запропонував йому угоду: життя в обмін на смерть.
- Тож він прагнув померти, - заключив Мартін, коли розповідь закінчилася.
- Не менш ніж я прагнув жити, - додав Аліас.
- Ти зробив для мене так багато, - зітхнув Мартін. – А я можу зробити для тебе так мало…
- Не беріть у голову, ваша величносте. До речі, моя місія на цьому закінчується. Тепер ви, і ніхто інший, маєте запалити Драконячий Вогонь.
- Аліасе, зроби мені таку ласку. Коли ми наодинці – звертайся до мене просто як до брата Мартіна з кватчської церкви Акатоша .
- Даруй, Мартіне, - посміхнувся бретон. – Що ж, як хочеш мені віддячити – дай чогось випити. Я маю на увазі – випити, а не губи промочити.
Мартін засміявся і дістав з буфету глечик вина та трохи холодного вареного м’яса. Вихований у монастирському уставі, він так і не призвичаївся кликати слуг задля такої дрібниці.
- Я не наважувався задати тобі це питання… - сказав Мартін, коли розлили вже третій келих. - Але ти пройшов через стільки битв, поневірянь і мук заради мене, і я теж хочу знати – чому?
- Не я один. Багато хто бився за тебе. Багато хто помер.
- Так. Боляче було втратити Бауруса та Джофре, та інших… Але для них я від початку був нащадком імператора Септима. А для тебе я був лише… дай пригадати – «плюгавим ченчиком»? – Мартін коротко засміявся. – Чому, Аліасе?
Аліас деякий час думав перед тим, як відповісти.
- Ваш… твій батько був першою людиною, яка сказала мені добре слово, - сказав він. – До того я знав самі знущання.
- Але ти робив це все не для батька…
- Так, заради нього я відніс амулета до монастиря Вейнон та погодився привести туди тебе, - Аліас кивнув. – Мені й на думку не спадало, що я полізу закривати Ворота Забуття і всяке таке… Але… Зрозумій мене правильно, Мартіне: в мені всі бачили злочинця та пройду – а я ж навіть не знав, у чому винуватий. Мені було віднято пам’ять, моє життя почалося з чистого листа в той день, коли твій батько спустився до камери смертників… І на цьому чистому листі твій батько написав, що я – герой та обранець богів. І вже там, в Кватчі, я зрозумів, що не хочу перебілювати ту сторінку, на якій написано, що я – герой та обранець богів. Ти сказав тоді, що не хочеш бути часткою божественного плану, якщо в цьому плані йдеться про руїну та численні смерті… Але мені було з чим порівнювати, і я волів бути краще часткою божественного плану, ніж просто ніким, безіменною іграшкою сліпої долі. Я ніколи не зізнався би в цьому імператорові Мартіну Першому Септиму, але сповідаюся в цьому братові Мартіну з церкви Акатоша: мене не турбувало, що божественний план передбачає руїну та численні смерті. Цей альтмерський вилупок, Ельдаміль, змусив мене усвідомити одну важливу річ: в мене дуже багато спільного з ним та з цими вишкварками Даґона. Більше, ніж я хочу мати. Власна доля тоді турбувала мене більше, ніж будь-що інше. Мені приємно було чути звідусіль – о, герой Кватчу, агов!
- Це – тоді. А тепер? – запитав Мартін.
- А тепер мені байдуже, чи існує Акатош, чи він справді вибрав мене, чи дійсно справжніми богами є даедра… Я не пристану на їхній бік незалежно від того, справжні вони боги, чи ні. Я допоможу тобі запалити вогонь на вівтарі Єдиного, незважаючи не те, чи Єдиний існує. Я буду йти своїм шляхом, і якщо він співпадатиме з божественним планом – тим краще для богів. Ти мені сподобався, Мартіне. Сподобався з тієї самої хвилини, як я вперше тебе побачив. Не зважай на того «плюгавого ченчика», я хотів трошки розлютити тебе перед боєм – надто кволим ти мені здавався тоді. Спав, як то кажуть, в голоблях. А потім ти сказав, що не хочеш бути часткою божественного плану, не хочеш бути імператором – і знаєш… я зрозумів, що ти – той самий. Той, кого всім нам треба. Якби цяцька, за якою я ходив до Карморанівського раю, тебе не визнала – для мене ти все одно був би найкращим імператором.
- Дякую, Аліасе, - Мартін підійшов до вікна та вдивився у світанкові гори. – У мене в житті не було друга кращого за тебе. І я трохи заздрю тобі – знаєш чому? Ти отримав від мого батька одне добре слово, яке перемінило твою долю… А я й того не мав.
- Не повторюй батькових гріхів, та й по всьому, - Аліас посміхнувся. – Шкода, що ти пронидів тридцять років у монастирі та не встиг встругнути двох-трьох маленьких септимчиків. Але – в тебе буде досить часу після того, як ти запалиш у храмі Єдиного Драконів вогонь. До речі, коли вирушаємо в столицю?
Мартін здвинув брови та повернувся до Аліаса.
- Сьогодні. Але без тебе. Ти залишишся тут, в Храмі Повелителя хмар. Будеш одужувати та відпочивати. Насолоджуватись привілеями героя Бруми. До речі, тобою цікавиться графиня.
- Цур мені! – Аліас зробив святий знак Акатоша порожнім келихом. Мартін засміявся та вийшов з келії.
Аліас не став сперечатися з ним, але Мартін неправильно витлумачив його мовчання.
Аліас просто не бачив ніякої користі в суперечках. Навіщо гаяти час на базікання, коли можна просто зробити все по-своєму?
- Дивна річ, - видихнув альтмер йому в самісіньке вухо, - тебе так обурює звичай даедра живити свою магію з джерел людського страждання, але сам ти не маєш нічого проти того, щоб ловити душі вбитих тобою даедра та користатися з їхньої енергії…
Аліас не витрачав би часу на балачки, але зараз мовчати – означало весь час чути стогони та крики катованих безсмертних.
- Аж ніяк не маю нічого проти, - всміхнувся Аліас. Зосередився, провів кристалом уздовж леза меча… Лезо на мить спалахнуло червоним, а камінь душі перетворився на попіл.
- Розумну душу неможливо ув’язнити в камені, і ти знаєш це не гірше за мене, - сказав він ельфові, вкладаючи меча до піхов та рушаючи коридором вперед. - Душі дреймора так само неможливо ув’язнити, як душі людей, аргоніанців, ельфів, орків та хаджитів. А зівілаї, даедроти, скампи та інша дрібна сволота – це не більш ніж худоба, і самі дреймори так до них ставляться.
- Самі дреймори вважають і вас не більш ніж худобою, - засміявся Ельдаміль. – І якщо можливість ув’язнити душу для тебе якийсь покажчик, то я тобі скажу, що, наприклад, твою душу можна ув’язнити в чорному камені. О, твоє обличчя перемінилося – тобто ти знаєш, що таке чорний камінь…
- Ще й як, - коротко відповів Аліас. – Але тоді твої дреймори не менша худоба ніж ми, бо їхню душу теж можна вкласти в чорний камінь.
- Маєш такий досвід?
- Авжеж, - зловтішно відповів Аліас.
- Тоді чого ти думаєш, що кращий за них?
Аліас різко розвернувся до нього, хапанув за грудки та притис до стіни.
- Бо я не мордував дітей на очах в матерів, аби підживити свою магічну споруду. Я навіть того дреймору не мордував, хоча, може, й варто було б. Ми зійшлися в чеснім бою, а що в мене був тоді лук із пасткою душ, а в кишені валявся чорний камінь – це випадковість. Я навіть не знав що це таке і що з ним робити. Власне, той лук дістався мені від іншого дреймори, тому й винуватити їм нема кого, крім самих себе…
Тут знову довелося припинити бесіду, бо у залі попереду поміж клітками з ув’язненими безсмертними жертвами Карморана бродив, роняючи слину, здоровацький даедрот.
- Треба його якось заманити сюди, - проказав Ельдаміль.
Аліас подумки погодився з ним. У тісному печерному проході даедрот не зможе дати волі ані здоровенним лаписькам, ані шипастому хвостові. Власне, ця тварюка могла обійтися самою лише пащекою, але Аліас вже знав, що робити, коли даедрот роззявлює пащеку: треба вгородити йому меча просто в пельку…
Але він знав також, що інколи це не дуже допомагає. Адже саме даедрот загнав його до до щілини, з якої він зміг вибратися лише на умовах Ельдаміля – тобто, здавшись йому у полон.
- Кинь у нього закляття сказу, - порадив Аліас. Ельдаміль так і зробив. Потвора, вражена закляттям, стріпонулася, заревла – та, гупаючи ножиськами, понеслась в той бік, звідки закляття прилетіло.
Даедроти, як, зрештою і усі даедра, дуже чутливі до магії.
Пригнувшись, аби пролізти під низький отвір, даедрот роззявив пащеку – і Аліас, не гаючи часу однією рукою застромив туди меча, а другою водночас торкнувся лускатої шиї чудовиська. Блимнуло щось схоже на спалах темно-бузкового кольору – а потім з пащеки даедрота шугонуло полум’я, вирячені очиська луснули, в ніздрі Аліасові вдарило смородом паленого м’яса, даедрот поточився назад – і гепнувся додолу, ще посмикуючись, але майже сконавши.
- Твоє милосердя не перестає мене дивувати, - спокійно сказав Ельдаміль, дивлячись на дохлого плазуна. – То кажеш, нікого не замордував?
Аліас показав на найближчу клітку, де лежав обвуглений труп. Верхня частина обгоріла не так сильно, як нижня – можна було роздивитися, що то жінка.
- Не смій навіть промовляти слово «милосердя», - сказав він.
Раптом сталося таке, від чого Аліас, який вважав себе звиклим уже до всього, аж підскочив: обвуглена скоцюблена жінка відкрила очі та подивилася просто йому в обличчя – а у наступну мить розкрила рота й несамовито заверещала. Її шкіра почала відновлюватися й рожевіти, відростало волосся та брови, з жахливо спотвореної мумії на очах зробилась миловида нордичка. Але несамовитий виск не вщухав.
Аліаса від цього видовища напевне вирвало б, якби було чим. Він прожогом кинувся через місток над озером лави, в два удари розбатував натроє даедра-павука, що підвернувся під ноги у наступному проході, і лише в коридорі перейшов з бігу на крок.
- Тепер наліво, - підказав Ельдаміль. Аліас звернув наліво. Живіт йому все ще судомило.
…І тут його накрило.
Мої слуги звітують мені, що ти тримався напрочуд добре для смертної людини, мій хлопчику. Я не можу дочекатися особистого побачення з тобою. Чому ти досі опираєшся владі справжніх богів, ким є даедра? Чому ти тримаєшся за химеру, створену слабкими людьми? Я пильнував за тобою тривалий час. Я знаю, що в тебе немає близьких та рідних. Ти не пам’ятаєш нічого зі свого минулого – крім в’язниці. Мої дреймори, катуючи, віддавали тобі честь і шану – а в імперській темниці тебе мордували просто так, без жодного сенсу. Тебе довели майже до стану тварини – невже ти, як собака, прислуговуватимешся нащадкові того, хто з тобою так повівся?Тебе ніщо не пов’язує з людським родом. Ти гідний стати обранцем богів…
- Ти… багато чого… про мене… не знаєш, - прохрипів Аліас, роблячи скажене зусилля, щоб випхати непокликаного гостя зі свого розуму.
Голос Манкара зник. Аліас випростався і подивився на альтмера. В обличчі Ельдаміля промайнуло щось схоже на співчуття.
І тут Аліасові сяйнуло.
- Коли ти брав мене в полон… - видихнув він, - ти сказав, що Манкарові не вільно читати моїх думок. Він може лише звертатися до мене, але не чує, про що я думаю, бо він мене не воскрешав.
- Так, - кивнув альтмер.
- Але тебе він…
- Саме так.
- Тож твої думки він читає.
- Це не зовсім читання думок, - ельф посміхнувся. Він радше відчуває мої почуття та образи, які формуються в моїй свідомості. Якщо я хочу швидко до нього звернутися – я подумки проказую те, що він має почути. Але він не здатний контролювати кожну мою думку кожної хвилини – хоча б тому що я не єдиний пов’язаний з ним ментальним зв’язком. Якби він всіх слухав водночас – він би збожеволів.
- Але тебе він слухав уважно, я так гадаю. Від тієї самої хвилини, як ти взяв мене в полон.
- Твоя правда.
- То він обізнаний з твоїм справжнім планом?
- Скільки тобі рочків, людинко? – альтмер задер голову, наставивши на Аліаса підборіддя.
- Не знаю, - зловтішно відказав хлопець. Він і справді не знав. І нема в кого було спитати. Він не пам’ятав себе ані дитиною, ані підлітком. Згодом лікарка Арени, також бретонка, якось встановила, що йому десь близько двадцяти. «Ти все ще ростеш», - сказала вона. – «Отже навряд чи тобі двадцять п’ять чи більше». Аліас вигадав собі вік так само, як і ім’я. Вигадав знак, під яким народився. Йому було двадцять три, і народився він під знаком Коня. І якби Манкар справді був здатний читати думки, він би знав, що імператор Уріель Септим був першим на короткій пам’яті зацькованого в’язня, що звернувся до нього з добрим словом…
- Ти кажеш всім, що тобі двадцять три, і це близько до правди, - сказав альтмер. – За мірками ельфів ти – цуценя. Яке ще не можна відлучити від маминої цицьки. Ти й гадки не маєш про те, чого може досягти справді розвинений розум, зухвалий жевжику. Ти добре вмієш махати мечем та знаєш із десяток базових заклинань – і думав, що тобі вдасться ввести в оману самого Манкара Карморана? Але я – інший, людинко. Я вигострив свій розум аж до дзвону, коли Манкар ще каляв пелюшки. Так, він читає мої думки – але тільки ті, які я вважаю безпечними для читання. Інакше я просто дозволив би даедротові тебе доїсти. Подвоєння свого розуму, мислення водночас двома паралельними потоками – твої онуки посивіють раніше, ніж ти навчишся цього мистецтва. Якщо вони в тебе будуть звичайно. Манкар знає, що я вилікував тебе – і думає, що я зробив це для нових тортур, бо віддав мені саме такий наказ. Він знає, що я веду тебе до нього. Він тільки не знає, що ти вилікуваний дещо краще, ніж він сподівався, а також озброєний і повністю готовий до бою. Бо я транслюю йому свої мрії про те, як катуватиму тебе знову… цілком щирі мрії, спільнику. Я б залюбки ламав тебе аж до кінця, до остаточної здачі, або смерті. І, до речі, щодо недавніх тортур… не думай про себе аж надто добре. Так, ти тримався краще, ніж більшість адептів – але врешті-решт ламаються всі. І кожен з присутніх у цьому місці пройшов через те саме, що й ти. Випробування біллю – один з перших ступенів посвячення. Мене посвячував сам Манкар Карморан, а Манкара – сам лорд Даґон. Те, що робили з тобою дреймора – просто дитяча гра в порівняні з тим, через що пройшли ми з Майстром та найближчі його слуги.
- Леза… - проговорив стиха Аліас, - Леза сказали мені, що двоє священиків Даґона у озерному храмі – то були діти Манкара…
- Равен та Рума, - кивнув альтмер. – Так. Вони пройшли найвищі ступені посвячення. Їх катування тривало дев’ять днів. Поміркуй про це якось на дозвіллі, людинонько...
- Ви всі - хворі збоченці, - прошепотів Аліас. – Що це за двері?
- Вихід до Дикого Саду, - альтмер широко посміхнувся. – Вітаю тебе у серці нашого раю, бретоне. Зараз ти побачиш Карак Аґайалор. Віддай мені зброю.
Вони вийшли на свіже повітря, і Аліас із полегшенням зітхнув. Так, цей сад аж кишив нижчими даедра, але тут принаймні не смерділо горілою плоттю.
Дорогою вони зустріли грозового атронаха , на якого Аліас витратив половину магічного заряду свого меча. Довелося перезаряджати його перед тим як повернути Ельдамілю.
- Овва! – альтмер не втримався від сарказму. – То що це в нас? Зірка Азури , рідкісний даедричний артефакт! Чи можу я поцікавитись, чому для ув’язнення душ ти не користуєшся магією твоїх улюблених богів, а вдаєшся до магії даедра, яких ненавидиш.
- Можеш, - холодно відповів Аліас. – Але не отримаєш жодної відповіді.
Вони пройшли ще трохи цим дивним садом, що тхнув найтоншими ароматами та пестив око найвишуканішою красою. За черговим поворотом відкрилася галявина, а в ній – біла альтанка у айлейдському стилі.
Біля альтанки стояли двоє: юнак та дівчина.
Аліас знав їх. Він вже вбивав їх.
- Равен та Рума, - пошепки сказав альтмер. – Дуже сильні чаклуни, з двома одразу я не впораюся.
- Я беру на себе хлопця, - сказав Аліас. – Твоя – дівчина. Як скоро вони воскреснуть?
- Хвилини за чотири. Тобі вистачить цього часу, щоб спуститися до Карак Аґайалору та вбити Манкара?
- Сподіваюся.
- Я не хотів би покладатися на твої сподівання, - нервово відказав альтмер.
- Нічого кращого я тобі запропонувати не можу.
Вони наблизилися до альтанки, і довелося змовкнути.
- Чого так довго, Ельдамілю? – невдоволено спитала дівчина. – Батько посилав тебе за ним більше ніж годину тому.
- Дреймори трохи перестаралися, превелебна. Вони майже оббілували цього кабанчика. Довелося поратись біля нього трохи довше, ніж я думав.
Аліас вирячив очі та розпустив губи, вдаючи людину під впливом заклинання витягненої сили волі.
- Дреймори його більше не торкнуться, - усміхнулася дівчина. – Я сама невдовзі ним займуся. Він потрібний батькові, хоча я гадки не маю, на що вин може згодитися.
- Не вважайте на мою зухвалість, превелебна, але нам так і не вдалося дістатися до Мартіна Септима. А цей юнак, коли його повернути до світу живих, опиниться з Мартіном в одному приміщенні, можливо навіть – сам на сам.
- У нас замало часу для його навернення, - скривився юнак.
- Але вистачить часу для того, щоб його випатрати та начинити тим, що нам потрібно, - зауважив Ельдаміль. – Ми ж не потребуємо досвідченого агента в оточенні Септима-байстрюка. Нам потрібна лише рука, здатна завдати удару.
- Твоя правда, - юнак простягнув руку до меча Аліаса, що його альтмер простягав уперед, але Аліас виявився швидшим. Одним рухом він вихопив меча з піхов та вгородив його юнакові в горлянку. Ефект був майже такий, як в даедрота, за винятком того, що тіло хлопцяю впавши на землю, вже не сіпалося. Зліва від Аліаса повітря розірвала блискавка, волосся в бретонка стало дибки, а у роті аж посолоніло від насиченого енергією повітря.
Сморід згорілої плоті поєднався з ароматами амброзії та ліхора. Аліас, засліплений блискавкою, відчув якийсь рух зліва, і, не видячи куди, вдарив мечем.
Руки альтмера стислися в нього на плечах.
- Біжи… навпростець… до двері в святилище, - з кожним словом в горлянці альтмера щось булькало. – Не дай нам трьом… воскреснути…
І майже безшумно альтмер сповз Аліасові до ніг…
***
Напівтемряву храмової зали раптовий спалах перетворив на південне сяйво, а потім – на цілковитий морок, бо всі присутні тимчасово засліпли.
Мартін Септим єдиний залишився порівняно зрячим, бо відчув коливання в магічному полі за мить до того, як Великий Велкіндський Камінь та Великий Камінь Сиґілю взаємно знищили себе, та встиг прикрити долонею очі. На підлогу гепнулось щось важкеньке.
- Аліас? – часто кліпаючи очима, Мартін вдивлявся у скоцюблену на підлозі постать.
- Так точно, - відповіли з підлоги. – Хіба не знайома картина: портал робить «бабах», і ось він я, біля ваших ніг. Ви подасте мені руку, властителю? Чи вам почало смакувати, кли люди валяються у вас в ногах?
Мартін засміявся, допоміг Аліасові підвестися та усадив у найближче крісло.
- Судячи з того, що ти тут, - сказав він, - Карморан вбитий, а Амулет Дракона в тебе?
- Саме так, - бретон підняв руку, у якій стискав скарб імператорської корони. – Ваше майно повернулося до вас, володарю. Даруйте, що не вітаю вас стоячи, але, правду кажучи, ноги мене не тримають.
Леза, що несли варту під час ритуалу відкриття порталу, теж встигли проморгатися, і тепер опустилися на коліна, вітаючи Аліаса. Мартін простягнув долоню, і герой Кватча, Бруми, а тепер ще й переможець Карморана, поклав у неї важкий амулет.
- Як дивно… - промовив Мартін. – Я… я боюся.
- Не бійтеся, ваша величносте, - Аліас склонився як міг, сидячи в кріслі. – Це – ваше, і ви – справжній Септим.
Тремтячими руками Мартин зодягнув амулета – і камінь на його грудях заграв живим вогнем, озиваючись на кров нащадків Дракона.
- Отепер можна з чистою совістю непритомніти, - сказав Аліас, і зробив так само, як сказав.
Коли він прийшов до тями на ліжку в імператорській келії, вікна сяяли новим світанком.
- Скільки часу мене не було? – спитав Аліас.
- Ти маєш на увазі – скільки ти пробув у порталі? Десь із півгодини. А без тями пролежав годин з одинадцять.
Аліас сів і відразу обхопив голову руками.
- Це був неначе якийсь паскудний сон, - сказав він.
- Ні, - відповів Мартін. – Хіба що уві сні ти здобув амулета та кілька додаткових шрамів.
- Лише кілька? – Аліас пирхнув. – Хе. Покійник справді знався на лікувальних чарах.
- Не знаю, кого ти кличеш покійником, - сказав Мартін. – Але я теж трохи знаюся на лікувальних чарах, і знаю, що ти, коли випав з порталу, був обплетений ними весь. Тобі нанесли понад сто ран, але той невідомий мені лікар знеболив та загоїв їх так, що сліди залишаться лише від декількох найважчих. Якби від тебе не несло свіженькою лікувальною магією, я взагалі нічого б не помітив. То був винятковий лікар.
- І винятковий вилупок, - додав Аліас.
- Ти більше нічого не хочеш мені розповісти?
Аліас зітхнув і почав переповідати сій «кошмарний сон» - як він ступив в портал, як біг райським садом, де даедра переслідували та мордували нещасних безсмертних, як він зустрів дреймору Катутета і той викликав його на двобій, де ціною перемоги були «пута обранця», без яких неможливо було потрапити до Забороненого Гроту. Як, убивши Катутета та одягнувши «пута обранця», він в дуже неприємний спосіб з’ясував, що ці браслети є перепусткою на вхід – але не на вихід. Як, зранений та майже беззбройний, забився від даедрота у вузьку щілину в скелях, і як зустрів Ельдаміля, що запропонував йому угоду: життя в обмін на смерть.
- Тож він прагнув померти, - заключив Мартін, коли розповідь закінчилася.
- Не менш ніж я прагнув жити, - додав Аліас.
- Ти зробив для мене так багато, - зітхнув Мартін. – А я можу зробити для тебе так мало…
- Не беріть у голову, ваша величносте. До речі, моя місія на цьому закінчується. Тепер ви, і ніхто інший, маєте запалити Драконячий Вогонь.
- Аліасе, зроби мені таку ласку. Коли ми наодинці – звертайся до мене просто як до брата Мартіна з кватчської церкви Акатоша .
- Даруй, Мартіне, - посміхнувся бретон. – Що ж, як хочеш мені віддячити – дай чогось випити. Я маю на увазі – випити, а не губи промочити.
Мартін засміявся і дістав з буфету глечик вина та трохи холодного вареного м’яса. Вихований у монастирському уставі, він так і не призвичаївся кликати слуг задля такої дрібниці.
- Я не наважувався задати тобі це питання… - сказав Мартін, коли розлили вже третій келих. - Але ти пройшов через стільки битв, поневірянь і мук заради мене, і я теж хочу знати – чому?
- Не я один. Багато хто бився за тебе. Багато хто помер.
- Так. Боляче було втратити Бауруса та Джофре, та інших… Але для них я від початку був нащадком імператора Септима. А для тебе я був лише… дай пригадати – «плюгавим ченчиком»? – Мартін коротко засміявся. – Чому, Аліасе?
Аліас деякий час думав перед тим, як відповісти.
- Ваш… твій батько був першою людиною, яка сказала мені добре слово, - сказав він. – До того я знав самі знущання.
- Але ти робив це все не для батька…
- Так, заради нього я відніс амулета до монастиря Вейнон та погодився привести туди тебе, - Аліас кивнув. – Мені й на думку не спадало, що я полізу закривати Ворота Забуття і всяке таке… Але… Зрозумій мене правильно, Мартіне: в мені всі бачили злочинця та пройду – а я ж навіть не знав, у чому винуватий. Мені було віднято пам’ять, моє життя почалося з чистого листа в той день, коли твій батько спустився до камери смертників… І на цьому чистому листі твій батько написав, що я – герой та обранець богів. І вже там, в Кватчі, я зрозумів, що не хочу перебілювати ту сторінку, на якій написано, що я – герой та обранець богів. Ти сказав тоді, що не хочеш бути часткою божественного плану, якщо в цьому плані йдеться про руїну та численні смерті… Але мені було з чим порівнювати, і я волів бути краще часткою божественного плану, ніж просто ніким, безіменною іграшкою сліпої долі. Я ніколи не зізнався би в цьому імператорові Мартіну Першому Септиму, але сповідаюся в цьому братові Мартіну з церкви Акатоша: мене не турбувало, що божественний план передбачає руїну та численні смерті. Цей альтмерський вилупок, Ельдаміль, змусив мене усвідомити одну важливу річ: в мене дуже багато спільного з ним та з цими вишкварками Даґона. Більше, ніж я хочу мати. Власна доля тоді турбувала мене більше, ніж будь-що інше. Мені приємно було чути звідусіль – о, герой Кватчу, агов!
- Це – тоді. А тепер? – запитав Мартін.
- А тепер мені байдуже, чи існує Акатош, чи він справді вибрав мене, чи дійсно справжніми богами є даедра… Я не пристану на їхній бік незалежно від того, справжні вони боги, чи ні. Я допоможу тобі запалити вогонь на вівтарі Єдиного, незважаючи не те, чи Єдиний існує. Я буду йти своїм шляхом, і якщо він співпадатиме з божественним планом – тим краще для богів. Ти мені сподобався, Мартіне. Сподобався з тієї самої хвилини, як я вперше тебе побачив. Не зважай на того «плюгавого ченчика», я хотів трошки розлютити тебе перед боєм – надто кволим ти мені здавався тоді. Спав, як то кажуть, в голоблях. А потім ти сказав, що не хочеш бути часткою божественного плану, не хочеш бути імператором – і знаєш… я зрозумів, що ти – той самий. Той, кого всім нам треба. Якби цяцька, за якою я ходив до Карморанівського раю, тебе не визнала – для мене ти все одно був би найкращим імператором.
- Дякую, Аліасе, - Мартін підійшов до вікна та вдивився у світанкові гори. – У мене в житті не було друга кращого за тебе. І я трохи заздрю тобі – знаєш чому? Ти отримав від мого батька одне добре слово, яке перемінило твою долю… А я й того не мав.
- Не повторюй батькових гріхів, та й по всьому, - Аліас посміхнувся. – Шкода, що ти пронидів тридцять років у монастирі та не встиг встругнути двох-трьох маленьких септимчиків. Але – в тебе буде досить часу після того, як ти запалиш у храмі Єдиного Драконів вогонь. До речі, коли вирушаємо в столицю?
Мартін здвинув брови та повернувся до Аліаса.
- Сьогодні. Але без тебе. Ти залишишся тут, в Храмі Повелителя хмар. Будеш одужувати та відпочивати. Насолоджуватись привілеями героя Бруми. До речі, тобою цікавиться графиня.
- Цур мені! – Аліас зробив святий знак Акатоша порожнім келихом. Мартін засміявся та вийшов з келії.
Аліас не став сперечатися з ним, але Мартін неправильно витлумачив його мовчання.
Аліас просто не бачив ніякої користі в суперечках. Навіщо гаяти час на базікання, коли можна просто зробити все по-своєму?
no subject