П"ятицарство

[morreth]

У ерший день осені, як зазвичай, сонце зрання стало високо й палило ще по-літньому, але не було вже тієї задушливої літньої спеки, що від неї страждає селянин в полі та солдат на заставі, мандрівний торговець та робочий-будівельник. Сонце гріло, але свіжий вітерець носив вулицями приємну прохолоду, щиро нею оділяючи всіх - і вбогих, і багатих, і простих, і знатних.
Під високими склепіннями повітового храму ця прохолода навіть перетворювалася на справжній холод, і хоча у спеку тут було дуже приємно, жриця Бань накинула на себе ще й довгу мантію поверх одягу, і їй не було жарко.
Жарко було державному цензорові Кайсу, бо він розгарячився, їдучи верхи у повному вбранні чиновника восьмого рангу, і вітерець, який вільно гуляв під стелею храму та ворушив паперові знамена, не проникав під цупкі складини потрійного єдвабного каптану.
Проте Кайсу не виказував ані свого страждання від надміру внутрішнього жару, ані свого роздратування поведінкою жриці. Голосом, рівним, як дошки свіжого ешафоту, він повторив:
- Я наполягаю, аби старші учні були присутні на страті, ваша превелебностє.
- А я вже втретє кажу вам "ні", пане цензоре. І вважаючи на те, що в вашої ясновельможності є державні справи більш важливі за присутність на страті якихось школярів, не можу вас довше затримувати.
- Я затримаюся тут аж доти, поки не отримаю вашої згоди, - не підвищуючи голосу, сказав Кайсу. - Чи ви не розумієте, що ваші учні мають стати чиновниками, і самі будуть посилати людей на страту - отже мають знати, як це виглядає.
- Ви маєте трохи рації, - відповіла жінка. - Вони мають розв"язувати справи справедливо, і отримали б добрий урок, побачивши, до чого призводить несправедливість. Але я вважаю їх ще замалими для такого уроку.
- Своєю владою цензора я можу просто наказати вам.
- Ні. Ваша влада поширюється лише на державні школи. Храм вам не підлеглий.
Цензор подивився їй у вічі та побачив, що білки очей в неї зачервонілі, а повіки трохи набряклі. Вночі вона, мабуть, чомусь не спала і може, навіть плакала. Один з послушників сказав Кайсу, що жриця всю ніч молилася.
- Гаразд, - сказав він, роблячи вигляд, що відступає. - Я більш не наполягатиму і передам своєму начальникові вашу відмову.
- Зробіть таку ласку, - жінка схилила голову в прощальному поклоні. Попелясте волосся, вже прорізане сивиною, вона укладала на потилиці у важкий вузол, і Кайсу згадав, що за молодості жриця Бань була уславленою красунею.
Кайсу попрощався і вийшов на вулицю. Він не склав зброї. Його прощання було лиш тимчасовим відступом, не поразкою. Він знав, що жриця Бань буде на площі під час страти, аби надати приреченому останнє утішення. Отже, вона покине храм. А коли вона покине храм, можна буде приступити до вчителя Ку, який, на відміну від Бань, був ученим світським, отже - підкорявся цензорові.
Сідаючи до ношів, Кайсу кинув останній погляд на високу споруду храму, стрільчасті вікна та гострий шпиль. Це цвях, подумав він. Цвях у чоботі державного правління, який стирчить та ранить. Він потрібний, він конче потрібний державі - на жаль, без Храму не можна, як сказано у вчителя Нію - "спершу в селищі будують храм, лиш потім - управу". Але, як і цвях у чоботі, він повинен знати своє місце, не випинаючись та не заважаючи державній ході, і якщо треба вдарити по цьому гострому шпилеві, щоб загнути його належним чином - то ось він, Кайсу, готовий вдарити.
Присутність школярів на страті зовсім не була необхідною. Але гордовита самовпевненість жриці Бань дратувала пана Симу, генерального цензора. І він хотів завдати удару по літній жінці, непохитній, як цей шпиль.
- Куди? - спитав голова носіїв.
- До управи, - відповів цензор.