(no subject)

[morreth]

Історія, яку пропонує сьогоднішній підручник, — це головно історія «барабана і сурми», тобто повстань, боротьби та героїчних чинів, злегка розбавлених вставками про культурні досягнення. Українське минуле і справді не безхмарне, але підручник тим і відрізняється від наукової праці, що він спрямований не тільки на пізнання минулого, а й на прищеплення учневі почуття гордості за свою країну. Тим часом шкільна лектура простує шляхом масованого вливання негативної інформації. Почитайте самі й переконаєтесь, що від падіння Галицько-Волинського князівства аж по 1991 рік тяглися похмурі століття «чужоземної окупації», «денаціоналізації» та/або «колоніального гніту». Всупереч добрим намірам авторів, це навіює депресивний образ минулого, час від часу урізноманітнений спалахами «визвольної боротьби» — як відомо, не надто успішної. З одного боку, наголошування на стражданнях і втратах справді здатне загострити патріотичне почуття, але з іншого — воно потенційно формує комплекс нації-жертви, вироком долі приреченої на невдачі. Чи відповідає це меті сьогоднішнього суспільства — запитання риторичне. Вихід вбачається у принциповому переакцентуванні оповіді про так звані «бездержавні» періоди, в яких, замість нагромадження жалісних картин у стилі «загарбник — жертва», варто наголосити на самодостатності українського народу, підкріпивши це прикладами творчої креативності та різноплановості ролей українців у державах, до складу яких входила українська територія. По-перше, це буде правдою (пригадаймо бодай Російську імперію та Радянський Союз), а по-друге, історія, в якій «неукраїнські» держави постануть як чималою мірою розбудовані українськими руками, сприйматиметься як доказ талановитості й сили свого народу, а не як мартиролог його поразок.

Comments

[estellgreydaw.livejournal.com]

и правильно