![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Решта вартових підтюпцем прибігла по Філігранній Вулиці тієї самої години як В’їмс опинився перед входом до Гільдії. Двійко вдягнених в чорне Вбивць заступили йому дорогу саме в тій чемній манері, яка натякає на те, що нечемність – питання найближчого майбутнього. За брамою поспішно тупотіли численні ноги.
- Бачите цього значка? Ви його бачите? – наполягав В’їмс.
- Все одно це власність Гільдії, - відповів Вбивця.
- Впустіть нас, іменем закону! – гримнув В’їмс.
Вбивця посміхнувся трохи роздратовано.
- Закон – це те, що Гільдія провадить у своїх стінах, - сказав він.
В’їмс пильно подивився на нього. Але це було правдою. Закони міста, вже які б вони ні були, зупинялися перед воротами Гільдій. Гільдії мали власні закони. Гільдії володіли...
Він зупинився.
За ним молодший констебль Ангва нахилилася та підняла шматочок розбитого скла. Інший вона ворухнула ногою.
А потім її погляд застиг на маленькому, невимовно безпородному песикові, який роздивлявся її з-під візка. Власне, слово «невимовно» не дуже влучне. Назва цієї породи вимовляється просто: сморід з мокрим носом.
- Гав, гав, - сказав песик стомлено. – Гав, гав, гав та гир-гир.
Він потрюхав у напрямку алеї. Ангва оглянулася та рушила за ним. Решта загону скупчилася довкола підозріло спокійного В’їмса.
- Приведіть мені Магістра Вбивць, - сказав він. - Миттю!
Молодий Вбивця спробував зловісно посміхнутися до нього.
- Ха! Твоя форма мене не злякає.
В’їмс подивився на свій побитий нагрудник та поношену кольчугу.
- Твоя правда, - сказав він. – Це не страшна форма. Вибач. Капрале Моркві та молодший констеблю Детритусе, крок уперед.
Вбивця раптом відчув, що йому бракує сонячного світла.
- Оце, я думаю, ти погодишся, значно страшніші форми, - сказав В’їмс десь по той бік затьмарення.
Вбивця повільно кивнув. Він цього не сподівався. Звичайно вартові не вешталися попід стінами Гільдії – навіщо? В своєму пошитому на замову чорному одязі він мав щонайменше вісімнадцять знарядь для вбивства, але бачив, що молодший констебль Детритус має їх два, на кінці кожної руки. Зручніших не буває.
- Ну то я, е-е, я піду та приведу Магістра, так? – сказав він.
Моркві пригнувся.
- Дякуємо за співпрацю, - щиро сказав він.
Ангва дивилася на собаку. Собака дивився на неї.
Вона опустилася на п’яти, а собака сів і почав несамовито чухати вухо.
Обережно оглянувшись, чи не бачить її хтось, Ангва прогавкала питання.
- Не турбуйся, - відповів собака.
- Ти можеш говорити?
- Для цього багато розуму не треба, - сказав собака. – Як і для того, щоб винюхати, ким ти є.
Ангва відчула приступ паніки.
- Як я виказала себе?
- Запах, дівчино. Ти не вмієш робити нюх-нюх? Пахнеш на милю, уфф. Я собі гадав, ох-хо, що ж одна з тих робить у Варті, га?
Ангва посварилася пальцем.
- Якщо комусь скажеш...!
Собака виглядав трохи більш збентеженим, ніж звичайно.
- Ніхто не слухатиме, - сказав він.
- Чому?
- Бо всі знають, що собаки не можуть говорити. Вони чують мене, розумієш, але поки справи не стають зовсім кепські, вони думають, що подумки розмовляють із собою, - малий собака зітхнув. – Повір мені. Я знаю, про що кажу. Я читав книги... принаймні, жував.
Він знову почесав вухо.
- Здається, ми можемо допомогти одне одному.
- Яким чином?
- Ну, ти можеш мені десь надибати із фунтик м’яса. Це чудово діє на мою пам’ять. Геть-чисто усе стирає з неї.
Ангва спохмурніла.
- Люди не люблять слова «шантаж», - сказала вона.
- Це не єдине слово, якого вони не люблять, - сказав собака. – Візьми мій випадок. Я страждаю на хронічну розумність. Чи мені є з цього користь? Я про це просив? Тільки не я. Я просто знайшов теплу місцинку, де можна спокійно спати вночі – під стінами Факультету Високоенергійної Магії в Університеті, і жодний собака сказав мені про ті клятущі викиди магії, що трапляються увесь час, і наступне що я взнав коли розплющив очі – що в голові гуде, наче у вулику – ох-ох, думаю, приїхали, здоровенькі були, абстрактна концептуалізаціє, інтелектуальний розвитку, мамо не журись... Який, трясця йому, мені з того зиск? Востаннє як це трапилося, я закінчив тим, що рятував світ від жахливих потвор з Підземельних Вимірів, і дочекався я «спасіба»? «Какая Харошая Собачка, Дайте Їй Косточку»? Гир-гир... – він підняв дещо полисілу лапу. – Мене звуть Гаспид. Таке зі мною трапляється щотижня. Як не зважати на це, я нормальний собака.
Ангва здалася. Вона прийняла міллю побиту кінцівку та потисла її.
- Мене звуть Ангва. Ти знаєш, ким я є.
- Щойно геть забув.
- Бачите цього значка? Ви його бачите? – наполягав В’їмс.
- Все одно це власність Гільдії, - відповів Вбивця.
- Впустіть нас, іменем закону! – гримнув В’їмс.
Вбивця посміхнувся трохи роздратовано.
- Закон – це те, що Гільдія провадить у своїх стінах, - сказав він.
В’їмс пильно подивився на нього. Але це було правдою. Закони міста, вже які б вони ні були, зупинялися перед воротами Гільдій. Гільдії мали власні закони. Гільдії володіли...
Він зупинився.
За ним молодший констебль Ангва нахилилася та підняла шматочок розбитого скла. Інший вона ворухнула ногою.
А потім її погляд застиг на маленькому, невимовно безпородному песикові, який роздивлявся її з-під візка. Власне, слово «невимовно» не дуже влучне. Назва цієї породи вимовляється просто: сморід з мокрим носом.
- Гав, гав, - сказав песик стомлено. – Гав, гав, гав та гир-гир.
Він потрюхав у напрямку алеї. Ангва оглянулася та рушила за ним. Решта загону скупчилася довкола підозріло спокійного В’їмса.
- Приведіть мені Магістра Вбивць, - сказав він. - Миттю!
Молодий Вбивця спробував зловісно посміхнутися до нього.
- Ха! Твоя форма мене не злякає.
В’їмс подивився на свій побитий нагрудник та поношену кольчугу.
- Твоя правда, - сказав він. – Це не страшна форма. Вибач. Капрале Моркві та молодший констеблю Детритусе, крок уперед.
Вбивця раптом відчув, що йому бракує сонячного світла.
- Оце, я думаю, ти погодишся, значно страшніші форми, - сказав В’їмс десь по той бік затьмарення.
Вбивця повільно кивнув. Він цього не сподівався. Звичайно вартові не вешталися попід стінами Гільдії – навіщо? В своєму пошитому на замову чорному одязі він мав щонайменше вісімнадцять знарядь для вбивства, але бачив, що молодший констебль Детритус має їх два, на кінці кожної руки. Зручніших не буває.
- Ну то я, е-е, я піду та приведу Магістра, так? – сказав він.
Моркві пригнувся.
- Дякуємо за співпрацю, - щиро сказав він.
Ангва дивилася на собаку. Собака дивився на неї.
Вона опустилася на п’яти, а собака сів і почав несамовито чухати вухо.
Обережно оглянувшись, чи не бачить її хтось, Ангва прогавкала питання.
- Не турбуйся, - відповів собака.
- Ти можеш говорити?
- Для цього багато розуму не треба, - сказав собака. – Як і для того, щоб винюхати, ким ти є.
Ангва відчула приступ паніки.
- Як я виказала себе?
- Запах, дівчино. Ти не вмієш робити нюх-нюх? Пахнеш на милю, уфф. Я собі гадав, ох-хо, що ж одна з тих робить у Варті, га?
Ангва посварилася пальцем.
- Якщо комусь скажеш...!
Собака виглядав трохи більш збентеженим, ніж звичайно.
- Ніхто не слухатиме, - сказав він.
- Чому?
- Бо всі знають, що собаки не можуть говорити. Вони чують мене, розумієш, але поки справи не стають зовсім кепські, вони думають, що подумки розмовляють із собою, - малий собака зітхнув. – Повір мені. Я знаю, про що кажу. Я читав книги... принаймні, жував.
Він знову почесав вухо.
- Здається, ми можемо допомогти одне одному.
- Яким чином?
- Ну, ти можеш мені десь надибати із фунтик м’яса. Це чудово діє на мою пам’ять. Геть-чисто усе стирає з неї.
Ангва спохмурніла.
- Люди не люблять слова «шантаж», - сказала вона.
- Це не єдине слово, якого вони не люблять, - сказав собака. – Візьми мій випадок. Я страждаю на хронічну розумність. Чи мені є з цього користь? Я про це просив? Тільки не я. Я просто знайшов теплу місцинку, де можна спокійно спати вночі – під стінами Факультету Високоенергійної Магії в Університеті, і жодний собака сказав мені про ті клятущі викиди магії, що трапляються увесь час, і наступне що я взнав коли розплющив очі – що в голові гуде, наче у вулику – ох-ох, думаю, приїхали, здоровенькі були, абстрактна концептуалізаціє, інтелектуальний розвитку, мамо не журись... Який, трясця йому, мені з того зиск? Востаннє як це трапилося, я закінчив тим, що рятував світ від жахливих потвор з Підземельних Вимірів, і дочекався я «спасіба»? «Какая Харошая Собачка, Дайте Їй Косточку»? Гир-гир... – він підняв дещо полисілу лапу. – Мене звуть Гаспид. Таке зі мною трапляється щотижня. Як не зважати на це, я нормальний собака.
Ангва здалася. Вона прийняла міллю побиту кінцівку та потисла її.
- Мене звуть Ангва. Ти знаєш, ким я є.
- Щойно геть забув.
no subject
no subject
Позвольте вздорный вопрос? Я в свое время слышал от хорошего (компетентного) человека, будто бы Прэтчетт сам по себе - очередная литературная мистификация. На самом же деле это то ли украинский автор, то ли целый коллектив молодых талантливых авторов - ну, нечто вроде "брэнд Бушков" или "брэнд Донцова". Косвенно такую версию подтверждают сами тексты. Скажем, ряд гэгов, которые просто невозможны в английском языке (напр. "книга "Как развести животных" - Сержант Колон никак не мог понять, что же можно взять с бессловесных тварей?" - возможно, я плохо знаю английский, но, по-моему, такую основанную на русском "пацанском" сленге игру слов мог изобрести только славянин...).
И тут Вы начинаете публиковать тексты Прэтчетта на украинском языке.
И вот я думаю: тот хороший, компетентный человек таки сказал правду? :))
Да, кстати: я отловил в сетях полный текст "Песни про ёжика", каковой текст мой приятель положил на блюзовую мелодию и ОЧЕНЬ душевно исполняет. Утверждают, будто авторство данного текста (или перевод. Или "перевод" :) ) - Ваши. Это действительно так?..
(no subject)
(no subject)
(no subject)