![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Снова Элиот по-украински
Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока
Якби я гадав, що відповідаю людині,
Яка може колись повернутися на замлю,
Цей вогонь не затремтів би,
Але оскільки ніхто, як я чув,
Ніколи не повертався з цієї безодні,
Я відповім тобі, не страхаючись ганьби.
Данте, "Пекло", Пісня 27, ст. 61-66
Тож ходімо, ви та я,
Коли вечір небом простягся
Наче хворий під ефіром на столі;
Ходімо півпустельними провулками,
Бурмотливими притулками
В дешевих номерах ночей неспаних,
Де тирса й мушлі на підлозі в ресторанах:
Провулки тягнуться як нудний аргумент
На користь наміру підступного: привести
Вас до питання неприступного.
Ох, лише не запитуйте «Що це?»
Ходімо, в світ покажемо лице.
Вітальнею тиняються жінки,
Про Мікеланджело сокочуть язики.
А жовта мряка спину чухає об скло віконне,
А жовтий дим писок свій чухає об скло віконне,
Вже вилизав усі куточки вечора,
Понидів над калюжами в канавах.
На спину йому сажа з коминів нападала:
Залізла під терасу – й раптом плигнула,
Але побачила жовтневу теплу ніч –
І закуняла, разом обернувшись навколо дома.
І ще насправді буде час
Для диму жовтого, що вулицями лазить,
І спину свою чухає об скло віконне;
Ще буде час, ще буде час обличчя налаштувати
До зустрічі з обличчями, які ти зустрічаєш;
Ще буде час на вбивство й сотворіння,
І час на клопоти та дні для рук,
Що підіймають та кидають питання на твою тарілку;
Для мене час і час для вас,
І час для сотні недорішень,
Для сотні розглядів та переглядів
Над тим, щоб взяти тост і чашку чаю.
Вітальнею тиняються жінки,
Про Мікеланджело сокочуть язики.
І ще насправді буде час
Поміркувати «Чи я смію?» та «Чи я смію?»,
До них спиною, і сходах вниз – чи просто тут зомлію?
І голу пляму, що розділює чуприну, всім відкрию –
(Вони казатимуть: «Дивіться-но, як швидко він лисіє!»)
З моїм плащем ранковим, з твердим комірцем, аж підборіддя, ним підперте, ниє?
З краваткою – хоч дорога та стримана, проте з простою шпилькою – на шиї –
(Вони казатимуть: «Як в нього схудли руки й ноги! Він хворіє!»)
Чи я посмію всесвіт стурбувати?
Хвилина час дає, щоб рішення прийняти,
Та переглянути, та у хвилину скасувати.
Бо я вже все це знаю, знаю все –
Всі вечори, всі ранки, надвечір’я,
Для кави ложечками я життя промірив;
Я знаю голоси, що осінь донесе,
Вмираючи під музику з далекої кімнати.
То як мені почати?
І я вже знаю очі, знаю всі,
Вони беруть тебе в лапки, немов цитату,
І, сформульованого, шпилечкою тиць!
Я борсаюся, до стіни прип’ятий –
То як мені почати
Випльовувати недопалки моїх шляхів та днів?
Наважитися як мені?
І я вже знаю руки, знаю всі,
Цяцьковані браслетами та білі, та голі
(з пушком світло-брунатним в світлім колі!)
Чи це від сукні так парфюмом тхне,
Що з пантелику геть збива мене?
Ці руки, що покояться на столі,
Або занурюються в шаль.
То чи я вже наважуся, чи ні?
І як мені почати?
Чи маю я сказати, що присмерком по вузьких вулицях ішов,
Дивився на той дим, який курився над люльками,
Що палять їх чоловіки самотні,
В простих сорочках, виглядаючи у вікна?
Та краще б я був парою зазубрених клешнів,
Що клацають на мовчазному на дні морів...
І надвечір’я, вечір спить так мирно,
Загладжений тоненькими перстами
Стомився... спить... чи хворим прикидається, між нами
Розкинувшись тут на підлозі.
Чи маю я тепер, по чаї, тістечках, морозивнім десерті,
Штовхнути цей момент до кризи так відверто?
Та попри те що я ридав, молився і постив,
Хоч бачив голову свою (лисіючу) на таці,
Я не пророк, і я не маю рації.
Я бачив зоряний свій час – і як він згас.
Лакей довічний тримав мого плаща та посміхався.
Коротше кажучи, я попросту злякався.
Чи буде воно все, кінець кінцем, хоч чогось варте
Після чашок та мармеладу, після чаю,
Та порцеляни, та розмови – я не знаю,
Чи буде воно варте часу та зусиль –
Із посмішкою трохи сенсу відкусити,
У кулю всесвіт стиснути, скрутити,
І до питання неприступного котити,
Сказати: «Я є Лазарем, я встав
Із мертвих, аби вам усе сказати, і я скажу вам все, бо час настав» -
Коли вона відкинеться зомліло
На подушки - «Не цього я хотіла.
Ні, це не те, не цього я хотіла».
Чи буде воно все, кінець кінцем, хоч чогось варте
Після заходів сонця, мокрих вулиць,
Романів, чашок чаю,
Подолів довжелезних на підлозі?
Цього и чогось більшого - я в змозі?
Цього словами я не оповім.
Всі нерви – сіткою на білому екрані, мов я малюнок в світлі чарівнім:
Чи буде воно все хоч чогось варте,
Коли вона поправить подушки, відкине шаль
Та скаже: «Ні, це все не те.
Це все не те, на жаль...»
Ні! Я не Гамлет, не хотів ним бути,
Я хтось із лордів, той, хто лише годен
Доповнити ним учту, дати раду,
Ним легко керувати, він-бо радий
Нагоді буть корисним в сцені-другій,
Ввічливий, обережний, недолугий,
Напучений у афоризмах пишних –
Та трохи дурнуватий, часом смішний,
Часами – майже блазень...
Старим роблюся... Старим роблюся...
В закочені штани вдягнуся.
Чи лисину волоссям притрусити? Чи я насмілюсь персика вкусити?
У білих штанях пляжем покрокую,
Русалки там співають – я їх чую,
Хоч спів цей не для мене.
Вони летять в шалених хвиль на спинах,
Розчісують їм білу гриву пінну,
Коли в два кольори малює море шторм:
У чорне й біле. Ми в морських палатах засиділись,
Морські дівчата заквітчали нас водоростями – брунатними, червоними...
Аж голоси людські нас будять – і ми тонемо...
Якби я гадав, що відповідаю людині,
Яка може колись повернутися на замлю,
Цей вогонь не затремтів би,
Але оскільки ніхто, як я чув,
Ніколи не повертався з цієї безодні,
Я відповім тобі, не страхаючись ганьби.
Данте, "Пекло", Пісня 27, ст. 61-66
Тож ходімо, ви та я,
Коли вечір небом простягся
Наче хворий під ефіром на столі;
Ходімо півпустельними провулками,
Бурмотливими притулками
В дешевих номерах ночей неспаних,
Де тирса й мушлі на підлозі в ресторанах:
Провулки тягнуться як нудний аргумент
На користь наміру підступного: привести
Вас до питання неприступного.
Ох, лише не запитуйте «Що це?»
Ходімо, в світ покажемо лице.
Вітальнею тиняються жінки,
Про Мікеланджело сокочуть язики.
А жовта мряка спину чухає об скло віконне,
А жовтий дим писок свій чухає об скло віконне,
Вже вилизав усі куточки вечора,
Понидів над калюжами в канавах.
На спину йому сажа з коминів нападала:
Залізла під терасу – й раптом плигнула,
Але побачила жовтневу теплу ніч –
І закуняла, разом обернувшись навколо дома.
І ще насправді буде час
Для диму жовтого, що вулицями лазить,
І спину свою чухає об скло віконне;
Ще буде час, ще буде час обличчя налаштувати
До зустрічі з обличчями, які ти зустрічаєш;
Ще буде час на вбивство й сотворіння,
І час на клопоти та дні для рук,
Що підіймають та кидають питання на твою тарілку;
Для мене час і час для вас,
І час для сотні недорішень,
Для сотні розглядів та переглядів
Над тим, щоб взяти тост і чашку чаю.
Вітальнею тиняються жінки,
Про Мікеланджело сокочуть язики.
І ще насправді буде час
Поміркувати «Чи я смію?» та «Чи я смію?»,
До них спиною, і сходах вниз – чи просто тут зомлію?
І голу пляму, що розділює чуприну, всім відкрию –
(Вони казатимуть: «Дивіться-но, як швидко він лисіє!»)
З моїм плащем ранковим, з твердим комірцем, аж підборіддя, ним підперте, ниє?
З краваткою – хоч дорога та стримана, проте з простою шпилькою – на шиї –
(Вони казатимуть: «Як в нього схудли руки й ноги! Він хворіє!»)
Чи я посмію всесвіт стурбувати?
Хвилина час дає, щоб рішення прийняти,
Та переглянути, та у хвилину скасувати.
Бо я вже все це знаю, знаю все –
Всі вечори, всі ранки, надвечір’я,
Для кави ложечками я життя промірив;
Я знаю голоси, що осінь донесе,
Вмираючи під музику з далекої кімнати.
То як мені почати?
І я вже знаю очі, знаю всі,
Вони беруть тебе в лапки, немов цитату,
І, сформульованого, шпилечкою тиць!
Я борсаюся, до стіни прип’ятий –
То як мені почати
Випльовувати недопалки моїх шляхів та днів?
Наважитися як мені?
І я вже знаю руки, знаю всі,
Цяцьковані браслетами та білі, та голі
(з пушком світло-брунатним в світлім колі!)
Чи це від сукні так парфюмом тхне,
Що з пантелику геть збива мене?
Ці руки, що покояться на столі,
Або занурюються в шаль.
То чи я вже наважуся, чи ні?
І як мені почати?
Чи маю я сказати, що присмерком по вузьких вулицях ішов,
Дивився на той дим, який курився над люльками,
Що палять їх чоловіки самотні,
В простих сорочках, виглядаючи у вікна?
Та краще б я був парою зазубрених клешнів,
Що клацають на мовчазному на дні морів...
І надвечір’я, вечір спить так мирно,
Загладжений тоненькими перстами
Стомився... спить... чи хворим прикидається, між нами
Розкинувшись тут на підлозі.
Чи маю я тепер, по чаї, тістечках, морозивнім десерті,
Штовхнути цей момент до кризи так відверто?
Та попри те що я ридав, молився і постив,
Хоч бачив голову свою (лисіючу) на таці,
Я не пророк, і я не маю рації.
Я бачив зоряний свій час – і як він згас.
Лакей довічний тримав мого плаща та посміхався.
Коротше кажучи, я попросту злякався.
Чи буде воно все, кінець кінцем, хоч чогось варте
Після чашок та мармеладу, після чаю,
Та порцеляни, та розмови – я не знаю,
Чи буде воно варте часу та зусиль –
Із посмішкою трохи сенсу відкусити,
У кулю всесвіт стиснути, скрутити,
І до питання неприступного котити,
Сказати: «Я є Лазарем, я встав
Із мертвих, аби вам усе сказати, і я скажу вам все, бо час настав» -
Коли вона відкинеться зомліло
На подушки - «Не цього я хотіла.
Ні, це не те, не цього я хотіла».
Чи буде воно все, кінець кінцем, хоч чогось варте
Після заходів сонця, мокрих вулиць,
Романів, чашок чаю,
Подолів довжелезних на підлозі?
Цього и чогось більшого - я в змозі?
Цього словами я не оповім.
Всі нерви – сіткою на білому екрані, мов я малюнок в світлі чарівнім:
Чи буде воно все хоч чогось варте,
Коли вона поправить подушки, відкине шаль
Та скаже: «Ні, це все не те.
Це все не те, на жаль...»
Ні! Я не Гамлет, не хотів ним бути,
Я хтось із лордів, той, хто лише годен
Доповнити ним учту, дати раду,
Ним легко керувати, він-бо радий
Нагоді буть корисним в сцені-другій,
Ввічливий, обережний, недолугий,
Напучений у афоризмах пишних –
Та трохи дурнуватий, часом смішний,
Часами – майже блазень...
Старим роблюся... Старим роблюся...
В закочені штани вдягнуся.
Чи лисину волоссям притрусити? Чи я насмілюсь персика вкусити?
У білих штанях пляжем покрокую,
Русалки там співають – я їх чую,
Хоч спів цей не для мене.
Вони летять в шалених хвиль на спинах,
Розчісують їм білу гриву пінну,
Коли в два кольори малює море шторм:
У чорне й біле. Ми в морських палатах засиділись,
Морські дівчата заквітчали нас водоростями – брунатними, червоними...
Аж голоси людські нас будять – і ми тонемо...
offtop