Пратчетт

[morreth]

- Тож ви бачите, - сказав Едвард з погордою. – Свідоцтва неспростовні. В нас є король!
Його аудиторія уникала дивитися одне одному в обличчя.
- Я думав, ви з-радієте, - сказав Едвард.
Нарешті лорд Іржа озвучив загальну мовчазну згоду. В його щиро-синіх очах не було простору для жалості, бо жалість не була фактором виживання, але іноді він ризикував проявити трошки доброти.
- Едварде, - сказав він. – останній король Анк-Морпорка помер декілька століть тому.
- Страчений з-радниками!
- Навіть якщо можна віднайти нащадка, королівська кров за ці часи стала дещо розрідженою, тобі не здається?
- Королівська к-ров не може стати роз-рідженою!
А, подумав лорд Іржа. То це в нас тут таке коїться. Молодий Едвард гадає, що дотик короля може лікувати золотуху, начебто королівський титул – то сірчана притирка. Молодий Едвард гадає, що будь-яке завширшки озеро крові можна перейти убрід, аби посадити на трон законного короля, будь-яку занижки справу можна вчинити заради захисту корони. Романтик, та й годі.
Лорд Іржа не був романтиком. Іржа добре пристосувалися до умов пост-монархічного Анк-Морпорку, купуючи та продаючи та здаючи в оренду та заключаючи контракти та роблячи те, що аристократи робили завжди, міняючи галс та виживаючи.
- Ну, мабуть так, - припустив він тоном людини, яка розмовляє з самогубцем на краєчку даху. – Але ми мусимо спитати себе: чи Анк-Морпорк у даний момент потребує короля?
Едвард подивився на нього як на божевільного.
- Потребує? Потребує? Коли наше чудове місто конає під п’ятою т-ирана?
- О. Ти, мабуть, про Ветінарі.
- Хіба ви не бачите, що він зробив з цим містом?
- Він дуже неприємний малий вискочка, - сказала леді Латимерія, - але я не можу сказати, що він забагато терроризує. Не так вже.
- Треба віддати йому належне, - зауважив віконт Ковзун, - місто працює. Більш-менш. Всі роблять свою справу.
- Вулиці безпечніші ніж за часів Схибнутого Лорда Клепкоскрині, - додала леді Латимерія.
- Без-печнішими? Ветинарі заснував Гільдію Крадіїв! – скрикнув Едвард.
- Так, так, звичайно, дуже негарно, не заперечуємо. А з іншого боку, скромна щорічна платня – і можна ходити спокійно...
- Він завжди каже, - промовив лорд Іржа, - що коли ти вже приречений мати злочинність – хай, принаймні, вона буде організована.
- Мені здається, - сказав віконт Ковзун, - що всі гільдійські гунцвоти мають справу з ним бо хтось інший був би ще гірший, так? З деякими було... справді важко. Пам’ятаєте Горлоріза Лорда В’юна?
- Божевільного Лорда Гармоні, - нагадав Лорд Монболт.
- Сміхотливий Лорд Лопатка, - сказала леді Латимерія. – Людина с дуже загостреним почуттям гумору.
- Розумієш, Ветінарі... він навіть не зовсім... – почав Лорд Іржа.
- Я знаю, що ви маєте на увазі, - сказав віконт Ковзун. – Мені теж не подобається, як він знає, що ти хочеш сказати перш ніж ти про це подумаєш.
- Кожен знає, що Убивці оцінили його голову в мільйон доларів, - сказала леді Латимерія. – Стільки коштує його вбити.
- Не можу нічого поробити з відчуттям, - промовив лорд Іржа, - що набагато дорожче буде переконатися остаточно, що він мертвий.
- О боги! Що трапилося з гордістю? Що трапилося з честю?
Вони аж підскочили, коли останній лорд д’Ушогуб рвучко схопився зі стільця.
- Ви самі себе чуєте? Будь ласка, подивіться на себе. Хто з вас не бачив приниження своєї фамілії з королівських часів? Чи ви забули, якими людьми були ваші пращури? - Він маячив навкруги стола, тож вони мали крутити головами, щоб його бачити. Він спрямував зарядженого гнівом пальця.
- Ти, лорд Іржа! Твій предок от-римав баронство після того як однією рукою вбив тридцять сім кзапорців, озброєний самою ш-пилькою, чи не так?
- Так, але...
- Ти, лорде Монболт! Перший герцог Монболт привів шість сотень вояків до славної та епічної поразки в Битві при Вихиляссії! Хіба це н-іщо? А ти, лорд Вантюрія, в ти, сер Георг... сидите в Анку у своїх старих домівках зі своїми старими іменами та старими грішми, в той час як Гільдії – Гільдії, це зборисько торговців та лихварів! – керують містом!
Він дістався книжкової полиці у два кроки та жбурнув здоровенну, обтягнену шкірою книгу на стіл, де вона збила бокал лорда Іржа.
- «Хаммів реєстр шляхетства»! – закричав він. – Ми всі маємо тут сторінки. Вони належать нам. Але ця людина вас загіпнотизувала! Я запевняю вас, він – це лише плоть та кров, простий смертний! Ніхто не сміє зрушити його з місця, бо вони вважають, що це погіршить їхнє становище! Б-оги!
Аудиторія виглядала похмуро. Це все була правда, авжеж... якщо сприймати її так. І вона не виглядала краще у викладі пихатого хлопчиська з дикими очима.
- так, так. Добрі старі часи. Високі шпилі, прапорці на списах, лицарство і всяке таке, - сказав віконт Ковзун. – Дами в гострих капелюшках. Шмаркачі у панцерах гамселять одне одного і таке всяке. Але, знаєш, ми мусимо рушати в ногу з часом...
- Це був золотий вік, - сказав Едвард.
Боже правий, подумав лорд Іржа. Він в це справді вірить.
- Розумієш, юначе, - сказала леді Латимерія. - Схожості та ювелірної прикраси замало – їх можна навіть зовсім не рахувати, чи не так?
- Моя няня казала мені, - промимрив віконт Ковзун, - що справжній король може витягти меча з каменюки.
- Ха, так, і зціляти від лупи, - сказав лорд Іржа. – Це лише легенда. Це навіть нереально, я завжди дивувався з цієї історії. Що такого важкого в витягненні меча з каменю? Справжнє діло – це для початку застромити меча в камінь. Чому ніхто не шукав тієї людини, га?
Пролунало щось на кшталт сміху полегшення. Це Едвард запам’ятав. Все закінчується сміхом. Не обов’язково над ним, але він був саме тією людиною, що приймає кпини на свій рахунок.
Через десять хвилин Едвард д’Ушогуб залишився один.
Вони так приязно до цього поставилися. Рухатись в ногу з часом! Він очікував більшого від них. Набагато більшого. Він сподівався що вони будуть надіхнені його словами. Він уявляв себе на чолі армії...
Бленкін підійшов із поштивим шарканням.
- Я проводив їх усіх, пане Едвард, - сказав він.
- Дякую, Бленкін. Ти можеш прибрати зі столу.
- Так, пане Едвард.
- Що зробилося з честю, Бленкін?
- Не вім, пане. Я її не брав, навіть не торкався.
- Вони не хотіли слухати.
- Ні, пане.
- Вони не хотіли сл-ухати.
Едвард видів біля вмираючого вогню з заяложеним примірником Стегнокуссової «Анк-Морпоркськой Приємственності» на колінах. Мертві королі та королеви дивилися на нього з докорою.
І тут все мало скінчитися. Фактично, тут все і скінчилося в мільйонах Всесвітів. Едвард д’Ушогуб постарішав та перетворився на книжкового одержимця у перчатках з відрізаними пальцями і в килимових капцях, став експертом з королівських питань, хоч ніхто цього й не знав, бо він рідко полишав квартиру. Капрал Моркві став сержантом Моркві та в свій час загинув на посту у повні сімдесят років, у неприємному інциденті за участю мурахоїда.
В мільйонах всесвітів молодші констеблі Дурін та Детрітус не провалилися у дірку. В мільйонах всесвітів В’їмс не знайшов трубки (в одному з них, дивовижному, але теоретично можливому, Штаб-квартиру Варти було перефарбовано у пастельні кольори дурним вихором, який також полагодив засуви та поробив всяку дрібну роботу навкруги). В мільйонах всесвітів Варта зазнала поразки. В мільйонах всесвітів це була дуже коротка книга.
Едвард снив із з книгою на колінах. Він снив про славну боротьбу. «Славний» - це було друге найважливіше слово в його словнику, разом з «честю».
Якщо зрадники та безчесні люди не бачать істини – тоді він, Едвард д’Ушогуб, стане перстом Долі.
Проблема з Долею полягає в тому, що вона не думає, куди пхає свої персти.