morreth: (Default)
- Нас вирішити тримати подалі від бою, сказав один. Будемо нидіти у вежі Ішала, поки інші б’ються, сказав один…
- Замовкни, - стиха простогнав Алістер. – Ще почує.
- Цей? – Середа кивнула підборіддям на двері. – Нє, цей не почує. З чуйкою в них гиденько. Але щонайменший струс вони відчувають напрочуд добре. Тому ані руш, поки я не скажу.
- Чого це ти? – просипів арбалетник. – Відколи це гноми командують Сірою Вартою?
- Бо вона вже мала справу з ограми, - принаймні, Алістер щосили сподівався у правдивості своїх слів. – Правда, Середо?
- Так, але зазвичай нас було восьмеро. Чи більше. Навіть легіонери не такі причмелені, щоб ходити на огра вчотирьох. Вони хоч і мертві, але не дурні.
Знов загупали важчезні кроки. Алістер витягнув шию, щоб роздивитися… Ні. Величезна потвора крокувала поки що не в бік сходів. Поки що не до них… Огр просто вештався соляром, мабуть, нудьгував. Колотнеча внизу, здається, зовсім його не цікавила.
- Але в нас є маг, - підбадьорливо прошепотів Алістер. – Він вартий чотирьох гномів, хіба ж ні?
Середа наморщила носа. Маг на ймення Хелет навіть не мав права називати бородою те паростя, що вкривало його нижню щелепу. Якщо він і був старший за Алістера, то не набагато, і до вежі Ішала, яку вважали найбезпечнішою ділянкою Остагару, потрапив аж ніяк не через видатне чаклування. Він вмів напустити на ворога памороки та млявість, але для цього потребував «зорового контакту» - тобто, щоб темні поріддя дивилися йому просто у вічі. Не дуже придатне в бійці закляття. Трохи кориснішим було вміння пускати посохом спалахи вогню, але це знов-таки вимагало від нього триматися попереду загону. Зважаючи на те, що він не мав обладунку («Кольчуга заважає мені чарувати!» - «Шрайка твоїй матері, а стріла в тельбухах не завадить тобі чарувати?»), тримати його в авангарді було не дуже доречно. Хоча кілька разів, пустивши вогненого півня з-за рогу, він таки добре став у пригоді. І, нарешті, він умів пускати посохом чарівні стріли, і це був найкорисніший його хист. Щоправда, цими стрілами він не міг вбити з одного пострілу, як могли Середа чи Донован-арбалетник, хоч як би там в нього трусились руки від застарілої пиятики. Але в цих стріл була дуже суттєва перевага над справжніми стрілами: вони не вичерпувалися, не губилися та не ламалися об ворожий обладунок. На відміну від ясенових стріл Середи та кованих шворнів Донована.
Хелет відчайдушно закивав, але вигляд мав не дуже хвацький.
- Можеш звалити на нього балку? – запитала Середа.
- Ні, - розпачливо проказав Халет.
- Кепсько. Донован, скільки в тебе шворнів? Маю сім стріл, - Середа показала сагайдака.
- Штири, - Донован затис три шворні між пальцями, а одного наклав на ложе.
- Що робимо? – Алістер намагався тримати себе в руках. Він був тут єдиним щитоносцем, отже саме він мав зійтися з огром на довжину меча. Не дуже втішна думка.
- Я піду перша, - сказала Середа. – Відверну його увагу. Коли він повернеться до мене, Хелете, пускай вогонь на купу дрів. Не зважай на нас, твоя справа запалити сигнальне багаття. Доноване, ціль йому в пузо, на спині в нього грубезне м’ясо, а череп не пробити. Алістере, спробуй зайти зі спини та урізати під колінами. Як повалимо почвару – вважайте, півділа зробили. Ну… нехай Камінь нас береже.
- Нехай Творець нам посміхнеться… - прошепотів Алістер. – На «раз-два-три»?
- Ні. Просто на «раз», - Середа рвучко підхопилася, вибігла на середину соляру і голосни крикнула:
- Гей, довбешко бичача! Так, се я тобі!
Огр повільно повернувся до неї.
- Позич мені свої роги, хочу зробити лука! – з цим глузливим вигуком Середа випустила в огра стрілу.
Цілила вона в груди, але огр вже набичився, і стріла встряла в плече. Відкинувши непотрібний сагайдак, Середа затисла дві стріли в пальцях лівої руки, одну поклала на тятиву, а решту взяла в зуби.
І зробила вона це все, поки огр мчав на неї щодуха, настовбурчивши голову. Середа не тікала від нього – лише зробила стрибок уліво, і огр впилявся рогами в колону позаду неї. Із крокв полетіли пилюка та мотлох. Алістер прожогом кинувся до огра та черкнув мечем над його колінами. Ледь встиг укритися щитом від карколомного удару – і разом із тим щитом полетів сторчака.
Дзенькнула тятива, огр заревів – Донован ввігнав йому шворня в стегно аж по саме далі нікуди. Поки перезаряджав, Хелет пустів струмінь полум’я на купу дрів, складену заздалегідь та политу маслом. Саме вчасно – Алістер ще не встиг підвестися, і вогонь пройшов над його головою. Сигнальне багаття спалахнуло. Середа випустила в огра другу стрілу, майже впритул, і дременула між колонами. Огр помчав за нею, але втратив рівновагу та знову врізався в колону – то Хелет пустив йому голову обертом. Алістер зробив другу спробу вперіщити тварюку по жижках, і на цей раз йому вдалося. Огр упав на коліно, ревучи з болю, але не втратив смертоносної сили і вхопив Алістера за голову. Ремінь вп’явся у підборіддя і, на щастя Алістера, луснув раніше, ніж огр встиг скрутити юнакові в’язи. Знов Донован і Середа випустили по стрілі, але огр не дав відвернути свою увагу від обраної жертви. Здоровезні пальці стислись на Алістерових стегнах, його відірвало від землі… Він рубав і рубав руку, що його стисла, але хватка не слабшала, це він ослаб від несамовитого болю, і вже нічого не тямив, аж раптом огр із грюкотом простягся на підлозі, а Алістер покотився шкереберть.
- Гей, з тобою все гаразд? – коли кружляння світу довкола сповільнилося, над ним схилилася Середа.
Алістер звівся на рівні ноги, спираючись на неї. Хиткою ходою дістався бійниці, позирнув униз.
Страшне та люте бойовище простиралося внизу, аж поки вистачало зору. Морових почвар неспроста кличуть поріддям темряви: вони люблять нападати вночі, бо звикли жити під землею. І ця битва також точилася при світлі зір та смолоскипів. Верещали шрайки, галасували генлоки, горлали гарлоки, ревіли огри. Це репетування темної зграї майже задушило бойовий клич війська людей. Алістер шукав очима королівські знамена та штандарти Сірої Варти – і не знаходив. І де, шрайка його матері, Логейн зі своїми полками?
Алістер глянув на подвір’я вежі, і серце в нього застигло. Не менше сотні почвар бігло до воріт. Скільки часу в них займе подолати три поверхи?
- Мерщій до дверей, барикадуємося! – крикнув він, але було вже пізно: з десяток почвар ввірвався у соляр.
- Отут і гаплик нам, - спокійно сказала Середа, накладаючи на лука останню стрілу. Донован впав, прохромлений щербатим списом. Один шворень влучив Алістерові у груди, другий пробив Середі плече. Хелет щось заволав несамовито – і, мабуть, від страху та відчаю в ньому пробудилися незнані доти магічні сили. Підлога затремтіла, колони повалилися, крокви тріснули і стеля гунула донизу, погребаючи захисників разом із напасниками.
morreth: (Default)
***
- Оце так конче треба було його вбивати? – Середа розгублено дивилася на тіло сера Джорі.
- Він знав, на що йшов. Знав, що вороття не буде, - сумно проказав Дункан.
- Так, але… Ми вже втратили доброго лучника через той клятий трунок – а тепер іще й хорошого мечника? Ось тобі маєш. Нехай би йшов собі до якогось із лицарських загонів, ставав до бою разом з добровольцями. Один Архідемон знає, скільки почвар носиться болотами Коркарі. А ви вбили негидкого мечника лише через те, що він злякався посвячення?!
- Такими є традиції Сірої варти, - суворо насупився Дункан. – І не тобі їх міняти, вартовий Середо.
- А кому? – з цікавістю спитала гномка.
- Я гадав, ви, гноми, шануєте традиції, - втрутився Алістер.
- Так, але нам, гномам, осоружне марнотратство. А це, - вона показала на ще тепле тіло сера Джорі, - є марнотратством найгіршого кшталту.
- Поговоримо про це після битви, - обірвав Дункан. – Алістере, Середо, приведіть себе до ладу – я чекатиму на вас обох у залі військової ради. Середо, на раді не кажи ні слова, якщо тебе ні про що не питатимуть. І навіть якщо спитають…
- Не називати короля йолопом, - зітхнула Середа.
- Саме так.
Двоє ельфів-слуг прибрали тіло сера Джорі. Більше він не хропітиме та не пердітиме, як кнур… але Алістер волів би краще слухати поночі його хропіння, ніж бачити, як його тіло волочиться до поховального рову.
І болотами Коркарі насправді швендяє хтозна скільки почвар…
«Марнотратство» - промовив він подумки. І раптом усвідомив, що Середа має рацію. Якщо він колись стане командором – а чом би й не стати? – він скасує звичай вбивати тих, хто відмовився від Посвячення. Є й корисніші засоби померти…
morreth: (Default)
- А у вас бідося, люди. У вас король йолоп.
Алістер стояв, не знаючи, що й мовити. З одного боку, приємно, коли хтось уголос каже те, про що ти наважуєшся тільки думати. А з іншого – Кайлан, по-перше, король. А по-друге, брат хоча й сам про це не знає.
Але ж таки ніде правди діти, йолоп.
- Середо, такого не кажуть про королів, - зауважив Дункан.
- Як не кажуть? Чи ви не бували на жодній нараді в Орзаммарі? Батькові подеколи таке казали – мало стеля не падала.
Батькові? Ось тобі й маєш…
- У гномів одні звичаї, у людей інші. Тобі треба звикати до наших. Бо невдовзі ти станеш Сірим Вартовим, і житимеш надалі серед людей аж до самої смерті.
- З таким воєводою вона не забариться.
- Проте, він твій воєвода. І ти коритимешся.
- Авжеж.
Дункан зупинився біля вогнища.
- Алістер покаже тобі намета, де сплять новачки. Завтра уранці ви четверо вирушаєте у Пустовщину Коркарі, отже спробуй як слід відпочити. На добраніч.
Середа уривчасто вклонилася, вдаривши себе рукою в груди.
- Отже ти гномська принцеса, - спитав Алістер, ледь вони відійшли від багаття.
- Була гномською принцесою. Зараз я ніхто.
Удавана байдужість приховувала тамований біль. Алістер сам не знав, чого раптом йому захотілося втішити цю гномку.
- Ти Сірий Вартовий, а не ніхто, - сказав він. – Це честь, належати до нашого братерства.
Про те, що новобрана може не пережити Посвячення, він вважив за краще промовчати. Померлих під час Посвячення приймали у лави Сірої Варти посмертно.
- Еге ж, - гномка пхикнула. – У нас в Орзаммарі є щось на кшталт. Називається Легіон Мертвих. Туди всіх беруть, навіть безкастових, суцільний непотріб. Але мені й туди вступити не дозволили. То ж дякую вам за честь.
Вона знову ґречно вклонилася.
- Ось ваш намет, - вони досягли намету новачків. Всередині вже хропів сер Джорі, Давет десь швендяв.
- Це правда намет для новачків? Там, всередині, - людина, а не бойовий кнур?
- Ні, не бойовий кнур, а сер Джорі. Спи спокійно… якщо зможеш.
Середа підняла і знов поспіхом опустила запону намету.
- Сер не тільки хропе, як кнур. Він ще й пердить як кнур. Отже, в мене вибір: спати з ним у одному наметі або просто неба…
- Можна, - погодився Алістер. – Звичайно, буде холодно, це ж південь, але погода сьогодні добра, небо ясне.
- Аж надто, - гномку пересмикнуло. А, так, вони ж бояться високого неба.
- Якщо тобі лячно, я можу трохи… посидіти поруч. Побалакати.
- Гаразд, - погодилася гномка, пірнула у намет і хутко вискочила звідти з ковдрою.
- Ходімо кудись… де над головою буде… щось.
Алістер посміхнувся.
- Ти аж так боїшся неба?
- Людино, після того, як я сама-одна пройшла Глибокими Стежками від старого тейгу Едуканів до Перехрестя Каредіна, я думала, що мене вже ніц не злякає. Але щойно побачила над головою ту безодню, мало не всцялася.
Вони сіли під повіткою інтенданта: він вже забрав свій крам, але полотняної покрівлі на ніч не прибирав. Середа загорнулася у ковдру та лягла на порожньому ящику. Зі своїм ростом помістилася на ньому майже вся.
- Отак вже краще, - сказала вона. – Хоча знову чимось бздить.
- Це мабарі, бойові пси, - сказав Алістер. – Ти обрала місце напроти псарні.
- Хай йому грець, нікуди вже не піду.
- Хіба личить принцесі отак лаятися?
- Як не можеш робити що хочеш, то у чому зиск бути принцесою?
Алістер засміявся. Задерикувата гномка подобалася йому дедалі більше.
- Але з твоїх слів, у вас можуть вилаяти й короля.
- Звичайно. Якщо королеві не можна сказати, що ти про нього думаєш, він тиран. А тиранії ми, гноми, у себе не дозволимо.
- І королів-йолопів у гномів також не буває? Як і тиранів?
- Звичайно. Гномські королі бувають двох видів: розумні та мертві.
- Ти гномська королівна – отже ти розумна.
- Ні, Алістере. Я мертва. Мені винесли вирок та виконали його.
От тобі й розважив дівчину, яка боїться зоряного неба…
- Ти плачеш? – її подих був якийсь уривчастий.
- Ні! Чого б це?
Точно плаче…
- Скажи, Алістере, в тебе є брат? Чи, може, був?
- Рідного нема. Але є кревний. Я… - а, до гарлоків, рано чи пізно вона все одно дізнається. – Я байстрюк. Мій брат не знає, що ми рідня.
- Він як? Хороша людина?
«Ти нещодавно назвала його йолопом, і він таким є, але…»
- Так. Він хороша людина.
- А мій старший брат, Тріан, був справжньою сракою. Всіляко допікав мене, найняв убивць. Але я його не вбивала. Коли я прийшла на перехрестя, він був уже мертвий! Ти мені віриш?
Вона простягнула руку і Алістер потис її.
-Авжеж, - леле, вона таки зовсім іще дитина! – Отже, хтось убив твого брата, а провину спихнув на тебе.
- Мій молодший брат, Белен, - її голос наповнився пекучим болем. – Такий ввічливий завжди, такий лагідний, солодкоголосий Белен. Знаєш, якщо ми переживемо цей бій, я вб’ю його. Най рука мені всохне, якщо не вб’ю! Один гарлок мене вже засудили на смерть через братовбивство, викреслили з усіх родових книг та змішали моє життя з пилом. То чого б не здійснити те, за що мене вже покарано!?
- Для цього треба вижити. Завтра, післязавтра, і стільки, скільки треба.
Алістер не став поясняти Середі, що тепер вона не вільна вирішувати, куди їй іти та що робити. Вона згодом сама збагне. Нехай тішиться надією на помсту. Якщо це допоможе їй пережити Посвячення та битву – нехай…

August 2017

M T W T F S S
 123456
78 9101112 13
14151617 181920
2122232425 2627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Aug. 22nd, 2017 07:04 am
Powered by Dreamwidth Studios